Віра підвелася, дістала з шухляди столу цигарки й закурила. Потім знову сіла. Я терпляче ждав. Коли розмовляєш з людьми, треба вміти не тільки запитувати, але й чекати. Якщо ж пауза надто затягується, можна й собі закурити, що я й зробив.
— Коли я сюди прийшла, — озвалася Віра, — то майже нічого не знала про минуле Танева, крім того, що він був колись багатієм і вів торгівлю. На канікули я поїхала до Відина. Дізнавшись, що я оселилась у Танева, мати моя страшенно розсердилася. Від неї я довідалася, що торгівля Танева була не така вже й безневинна, що він мав зв'язки з гітлерівцями і ще бозна-що, і що Танева навіть умовно засудили після Дев'ятого. Місяців зо три тому прийшов Медаров. Я сказала йому, що Танев виїхав у провінцію й попередив мене, що повернеться не скоро. Але незважаючи на це, Медаров приходив кожного вечора. Тільки-но повернуся з поліклініки, як він уже дзвонить:
— «Нема Танева», — кажу. А старий дивиться, ніби не розуміє. «Чи не можна, — питає, — увійти, почекати на нього?» — «Як же його чекати, — кажу, — хіба ви не зрозуміли, що він буде у від'їзді довго?» — «Гаразд», — відповідає.
А на другий день притьопується знову. Зрештою, не знаю як, зав'язав знайомство з Мімі і одного дня дивлюсь — сидить у холі. Відтоді приходив щовечора. Чаркували з Мімі. Вона спеціально для нього тримала пляшку мастики, старий не пив нічого іншого. Пили, звісно, на гроші Медарова. Потім він несподівано зник.
— Коли?
— Коли? — Віра подивилася вгору, неначе рахуючи подумки. — Десь близько місяця.
— І більше не приходив?
— Жодного разу. Я навіть питала Мімі, куди подівся її кавалер. Але вона тільки плечима знизала.
— Танев теж не з'являвся тут?
— Ні.
— Може, приходив, коли ви були на роботі?
— Можливо. Але не думаю…
— Чому?
— Бо коли б навіть і приходив, я це відчула б. У мене дуже добрий нюх, а він завжди напахчується огидно сильним одеколоном, чимсь середнім між бузком і йодною настойкою. Увійде в кімнату, потім за день приміщення не провітриш.
— Може, тимчасово перестав напахчуватися?
— Ні. Це неможливо. Танев — людина усталених звичок.
— Еге, та ви добре його знаєте. Проте закінчуйте свою думку.
— Я сказала вам усе.
— Йшлося про те, що Медаров боїться Танева… — нагадав я.
— Справді. Я трохи відхилилася: хотіла сказати, що від Медарова сподівалася дізнатися що-небудь про «Комету» і про афери Танева з націстами. Але той мовчав. Тільки одного разу, коли Мімі вийшла на кухню, старий не витримав і сказав мені: «Ваш дядько — небезпечна людина… Дуже небезпечна… Майте це на увазі».
— З якого приводу він сказав таке?
— Я запитала було, як це сталося, що його, Медарова, засудили на тридцять років, а Танев викрутився. Старий за своєю звичкою не відповів. «Ви, певно, його прикрили, — кажу. — А от я, на вашому місці, підсікла б». Тоді Медаров нахилився до мене — як сьогодні його бачу — і прошепотів: «Ваш дядько — небезпечна людина».
— Гм… А ви що думаєте про це?
— Не знаю, що й думати, — знизала плечима Віра. — Переді мною Танев виступав переважно в ролі кавалера і люб'язного господаря. Надмірно галантний і занадто сильно напахчений літній добродій, який послужливо пропонує вам коньяк і старі анекдоти… І все-таки маю відчуття, що такий ось Танев убив би людину, не змигнувши оком, якби тільки вбивство дало йому користь.
— З чого, власне, живе Танев?
— Я й сама задавала собі таке питання… але даремно. Колись, під час процесу, його майно конфіскували. Потім, після смерті свого батька, Танев успадкував квартиру й якусь хатку в передмісті, втім, зовсім зруйновану під час бомбардування. Казали, що старий лишив йому іще «дещицю», та чи лишив насправді й скільки, про те знає тільки Танев.
— Я чув, що Танев мав і машину.
— Так. Він на ній і поїхав. Має машину, чимало тратить грошей на «відвідувачок»…
— Мабуть, і на Мімі…
— Цього не знаю. Зверніться до неї. Вона компанійська, сподіваюсь, усе розповість вам сама.
— Гаразд, — кивнув я. — Раз компанійська, може й порозуміємося.
Віра допитливо глянула на мене.
— Що, вгадуєте мій вік? — запитав я.
Господиня засміялася.
— Для нас, — кажу, — найгіршими бувають пацієнти двох типів. Одних запитуєш, як провели минулий день, а вони починають із спогадів про свої перші кроки. З інших кожне слово треба витягувати обценьками.
— В лікарській професії так само, — зауважила Віра. — Тому я вибрала дітей.
— Дуже розумно, — визнав я. — На жаль, мені нема чого робити з дітьми.
— А дитяча злочинність?..
— Справді. Тільки я ловлю убивць.
Віра кинула на мене швидкий погляд:
— Значить…
— Та ні, — кажу. — Нічого не значить. Взагалі, думайте про свої справи, а мої полишіть мені. І не прохопіться нікому, що я був тут.
— Не турбуйтеся. До мене майже ніхто не приходить.
— Вірю вам, — кивнув я і підвівся з клятої табуретки, як і чекав, з болем у попереці. Потім глянув на величезний букет хризантем і мовив:
— Які свіжі квіти… Ніби щойно зрізані… Ви самі собі купуєте квіти чи… вам їх дарують?
— Е-е, інспекторе… — застережливо промовила Віра.
— Вибачайте. Професійний дефект. Звикаєш задавати запитання, й подеколи інерція заводить тебе далі, ніж дозволено. А оця ваша Сусанна, тобто Мімі, вдома?
— Навряд, — відказала Віра. — її присутність завжди озвучена музично. Якщо не чути радіоли, значить, ще не повернулась.
— Як ви гадаєте, — запитав я, — чи не почекати її?
— Боже мій, від певного часу кожен, хто сюди приходить, хоче когось чекати. Чекайте, як маєте охоту. Тільки не вірю, що вам пощастить. Тепер вона живе!
— А ми що? Агонізуємо?
— Ми існуємо. А вона живе: ходить по ресторанах, танцює, стежить за програмами в барах, бере од життя все!
— Ага! Ну, в такому разі…
Я не закінчив фрази, бо в цей момент грюкнули двері й невдовзі почувся мелодійний жіночий голос. Жінка наспівувала джазову мелодію.
— Прийшла Сусанна, — сказала Віра.
— Тоді слід поспішити, поки вона кудись не завіялась, — пробурмотів я, беручи капелюха.
— Ви ж навіть чаю не випили…
— Зараз вип'ю. Я, знаєте, завжди так: чекаю, поки чай прохолоне, а потім — одним духом. Діє зогріваюче.
Продемонструвавши свою манеру пити чай, я вийшов у хол.
Присутність Сусанни справді була музично озвучена. Звуки радіоли долинали з-за завіси, і це напевно зацікавило б і вічного скептика Холмса. Я підійшов до завіси, але — несподівана незручність: нема в що постукати.
