— Ну, в школі!.. — Мімі поблажливо посміхнулась.
— Авжеж, у школі. Найбанальніші істини засвоюються ще в школі… що не заважає їм залишатися істинами.
— Сподіваюсь, ви нагадаєте мені декотрі з них… — так само поблажливо посміхнулася Мімі.
— Чому ж ні? Аби ви хотіли. — І я почав підкреслено повчальним голосом: — Добре, наприклад, регулярно прибирати в кімнаті, а не жити в безладді. Безладдя взагалі неприпустиме ніде. Добре, коли людина приємно відпочиває, але якщо відпочинок втомлює, то це вже зле. Добре, коли маєш справжнього друга, а не товариша по чарці… Говорити далі?..
Мімі мовчала, похнюпившись. З радіоли все ще недоречно долинав якийсь фокстрот. — Та-ак… — протягнув я, аби порушити мовчанку. — Життя одне, кажете. Але одне життя — це не дрібниця. Особливо коли зважити, що другого нема.
Мімі мовчала, не зводячи погляду з елегантних черевичків.
— Ви, наприклад, глибоко впевнені у своїй чесності, бо нездатні підсипати комусь отруту. А чи ви чесні самі перед собою? Думали про отруту, яку самі п'єте? Жори, пляшки, все таке — гаразд. А потім?..
Мімі не ворухнулася. Музика урвалась. Довгограюча пластинка крутилася на диску. Голка шкребла по ній, але ми не зважали на це.
— Проте, — додав я, — не виходитимемо за межі розслідування. До побачення!
Я взяв капелюха й підвівся. Мімі втомлено подивилася на мене й машинально зауважила:
— Ви не випили каву…
— Беріг на заключний акорд, — пояснив я. — Зараз вип'ю. Це мій патент на пиття кави: почекати, поки охолоне, і потім — одним духом.
Я нахилився, підняв чашку з підлоги і коротко продемонстрував свій метод.
— Бувайте здорові! — повторив я й привітно помахав рукою.
— Бувайте, інспекторе… — почув з-за спини втомлений голос Мімі.
А голка продовжувала шкребти по пластинці.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
— Гм… — проказав я. — Електроінженер…
Ніякої відповіді.
— Гм… — повторив я. — Електроінженер, га?
Знову мовчанка.
Тут слід пояснити, що відповідь навряд чи можлива: єдині живі істоти в кімнаті — це я і годинник. А від годинника годі сподіватися якоїсь відповіді. Він може тільки сповістити, котра година. Але і тут, дивись, обдурить. А надто, коли забудеш завести свого компаньйона.
Отже, я сиджу в товаристві старого будильника і базікаю про відомі речі. Хтось може подумати, що тільки божевільні розмовляють самі з собою. Однак я маю право заперечити, що це моє діло. Я ж не в канцелярії, а у власній квартирі. І ніхто не заборонить мені чинити що заманеться.
Одначе, на жаль, я не можу робити того, що мені подобається. Інакше гайнув би до Перніка, тільки цього разу без букета. День вихідний, цілком підходящий для виїзду за місто, але електроінженер все псує. Треба подивитися, що він за один.
Електроінженери — шановані люди в нашій республіці. Я особисто нічого проти них не маю. Та коли когось убиває електричним струмом і з темряви розслідування несподівано виринає електроінженер, — погодьтеся, його неодмінно треба відвідати принаймні заради консультації.
Отак міркуючи, я поволі насунув на очі свого старого вірного капелюха, перекинув на руку плащ і — знову в путь.
Надворі, всупереч календареві, було дуже тепло. Люди повиходили погуляти на бульвар. Діти бавляться повітряними кульками. Матері вивезли в колясках немовлят. І ваш Петр Антонов із зовсім непотрібним плащем на руці й кількома неперевіреними версіями в голові.
Власне, давно пора вже переглянути оті версії. Не подумки, бо подумки я весь час їх переглядав, а письмово, наслідуючи практику авторів кримінальних романів: маленький епізод — потім герой на десять сторінок викладає свою глибокодумну версію чи то перед самим собою, чи то перед шефом; далі — ще один маленький епізод і знову повторення тої самої версії, з деякими змінами; потім — третій епізод і третє повторення версії. І так до кінця роману. І читач може наочно простежити, як змінюються і оформляються версії, а автор має можливість зліпити грубезний роман з однієї історійки, яка без повторень навряд чи зайняла більше ніж двадцять сторінок.
Звичайно, у житті все відбувається інакше, ніж у романах, і навряд, щоб знайшовся такий нероба й базіка, який безнастанно переповідав од початку до кінця свою улюблену версію, аби додати там чи тут дрібні уточнення. Взагалі розслідування завжди нагадує проявлення фотографій, якщо ви розумієтесь на цьому. В процесі слідства на білому чистому аркуші незнання починають вимальовуватися певні образи. Як і в фотографії, цей процес може залежати хіба тільки од ступеня експонування й сили проявника. Іноді з'являється зображення, якому бракує тільки окремих деталей. Інколи, навпаки, лише подекуди виникають окремі деталі, а цілісний образ не складається. А буває, що й нічого не з'являється, особливо якщо ти експонував папір з неемульсійного боку.
У нашому випадку цілісний образ нібито вже окреслювався. Хтось навіть міг би запитати: «Чого цей Антонов зволікає і не арештовує Танева?» — але це був би зовсім недосвідчений фотоаматор, що виймає неякісні, недопроявлені знімки. Арештувати якусь темну особу — зовсім не значить примусити її визнати свої темні діла.
І нарешті, порівняння, як відомо, завжди неточні. Коли проявляєш фотознімок, поступове прояснення деталей не міняє образу. А от у нас, на жаль, з появою на білий світ якоїсь дрібненької деталі намальований тобою образ подеколи летить шкереберть. Не знаю, чи розумієте ви мене.
Отже, я простував сонячним бульваром до Російського пам’ятника й готувався дослідити версію «Андрєєв». Який-небудь новачок на моєму місці, певно, стрибав би з радості, уявляючи собі розв'язку:
«Ви електроінженер?»
«Так», — бурмоче сумно Андрєєв.
«Ну, а я з міліції. Сподіваюсь, це вам дещо говорить…»
Андрєєв полотніє:
«Невже?..»
«Саме так, — киваю я. — Все розкрито».
Якусь мить Андрєєв стоїть заціпенілий, потім починає ламати руки й крізь сльози обіцяти, що більше ніколи не чинитиме такого.
Взагалі новачкам легко, принаймні поки вони діють подумки. Я ж майже певен, що завбачливий убивця ніколи не бере зброю, пов'язану з його професією. А втім…
Дійшовши до медичного кварталу, я несподівано згадав, що тут, власне, живе моя тітонька. Треба було б забігти нарешті, провідати стареньку. Трохи порадувати її. А вона приготувала б каву, домішавши підсмаженого турецького гороху, щоб не шкодило серцю. Навіть може налити чарку коньяку. Двадцять грамів, не більше. Для тітоньки більше двадцяти грамів — це вже пиятика. Погомоніли б про те-се: про доброзичливців мого покійного дядька і про ціни на телятину. Взагалі весело провели б час. На жаль, мене чекає інший візит. «Електроінженер, так? А я з міліції…»
Будинок, що я його шукав, стояв по сусідству із сквериком. Голі чорні віти дерев застигли непорушно у синьому небі. Трава знову зазеленіла. На лавах тут і там грілися на сонечку люди з газетами в руках. На доріжках бавилися діти. У такий світлий день і в такому спокійному декорі видається зовсім неймовірним, що й досі є люди такої професії, як у мене.
Я сів на вільну лаву трохи подихати чистим повітрям, ароматизованим димом цигарки. Зсунув оптимістично капелюха на потилицю й подивився просто себе. Квартира дев'ять, другий поверх, двері
