ліворуч. Будинок мав дуже вузький фасад, лише двоє вікон на поверсі. Отже, ліве вікно. Широке, навіть занадто широке, модерне вікно. Справжня тобі вітрина. Тільки без експонатів.
Нараз моє гостре око щось помітило. Якесь неподобство. Увага: порушення. Що роблять, куди дивляться сторожі? Може, сплять? Зневаживши велику застережну табличку, маля, ледве дибаючи, намагалося схопити ручками великий м'яч, але він вислизав і котився далі, в траву.
Блаженні сторожі міських парків! Вони мають справу з провинами, що їх можна спостерігати без докорів сумління. А мої пацієнти? Вони не дають мені спокою навіть у неділю. Так. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч.
На дверях відповідна табличка: «Василь Андрєєв, електроінженер». Дзвоню, кинувши побіжний погляд і на електровимикач, хоча сходи добре освітлено. Зсередини чути приглушений чоловічий голос:
— Заходьте!
Натискую ручку. На мій подив, двері справді незамкнуті. Простора однокімнатна квартира. Хочу сказати — кімната і хол. Саме таке житло потрібне мені. Та нема. Двері до холу й кімнати широко відчинені. Від бічних дверей долинає шум води.
— Хто там? — чую крізь плюскіт.
Заздалегідь підготовлена мізансцена рухнула: полохливе запитання, сувора відповідь, здивовані погляди і таке інше.
— Я прийшов по маленьку довідку, — проказав лагідно.
— Хвилиночку… Чи ви не з міліції?
Грім і блискавка! А втім, цього слід було чекати. Чи могла Віра не попередити його?
Андрєєв постав у дверях, витираючи волохатим білим рушником щойно виголене обличчя. Електроінженерові, певно, близько тридцяти, але обличчя в нього майже хлоп'яче. Сині лагідні очі, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся.
— Ваша приятелька, — зауважив я, — виявилася досить невитриманою людиною…
— Невитриманий у даному разі я, — усміхнувся трохи ніяково Андрєєв. — Просто зірвалося з язика…
— Ну, гаразд, — махнув я рукою. — В тому, що вас попередили, нема нічого страшного. Важливо, що зустріч відбулася.
— Дуже приємно… — буркнув Андрєєв і зник у ванній. Невдовзі він вийшов, тримаючи в руці лижний светр і гребінець. — Прошу, заходьте!
Я увійшов за ним у хол. Крізь вікно видно дерева парку. Біля самого вікна — робочий стіл з кресленнями й розкритими книгами. Прості меблі з білого дерева, як у Віри. Мені так і не сказала адресу майстерні, а от йому сказала. І тут табуретки — засиджуватися не доведеться.
Андрєєв гостинно запропонував мені той жахливий стілець, накинув светр і швидкими рухами зачесав волосся. Ми сіли.
— У вас курять? — питаю.
— Звичайно. Шкодую, що нічого не можу вам запропонувати. Я не курю.
«Тоді ще матимеш неприємності з своєю Вірою», — подумав я і закурив. А вголос промовив:
— Жахлива звичка. Одначе — приємна.
Андрєєв усміхнувся:
— Для мене це питання смаку, а не принципу. Колись мені зашкодила перша цигарка. Мабуть, саме тому вона лишилася й останньою.
— А що ви думаєте про вбивство електричним струмом?
Господар здивовано зиркнув на мене.
— Ви ж електроінженер, чи не так? — питаю.
— Так, правильно… Але я фахівець з технічних питань, а не з кримінальних…
— Ви, напевне, знаєте, що ваш друг Медаров — мертвий. Та, очевидно, не знаєте, що, як виявилося у процесі слідства, смерть настала дещо неприродно. Медарова вбито.
— Вбито?
— Так. Електричним струмом. Ви здивовані?
Андрєєв дивився на мене вражено. Потім на його обличчі виявились ознаки неприязні.
— Справді здивований, — сухо проказав Андрєєв. — Можу тільки додати, що, по-перше, Медаров не був моїм другом. По-друге, я не вбивця. Боюся, що розчарую вас, але це правда.
— Не бійтеся, — заспокоїв його я, усміхаючись. — Мене розчарувати не легко. Крім того, я не звинувачую вас у вбивстві.
— Але натякаєте…
— Ні. Це вам здалося. Я прийшов до вас тому, що сподівався з вашою допомогою впіймати справжнього вбивцю.
Обличчя Андрєєва знову стало ніби привітнішим:
— Запевняю вас, що неодмінно допоміг би, аби тільки мав певні відомості.
— При таких розслідуваннях, — сказав я, — певні відомості має тільки одна людина — вбивця. Решті доводиться вдовольнятися неточними даними, але це теж не біда: щось скаже Мімі, приточу дещо я, ви доповните, зробить свій внесок Віра, і ось потроху почне вимальовуватися цілісний образ.
Андрєєв слухав мене спокійно, але його лагідні очі були насторожені.
— Отже, — провадив я далі, — почнемо з деяких зовсім простих речей. Що вам казала про мене Віра?
— Нічого не казала… Ну, нічого такого…
— Бачте, Андрєєв… Мушу вас одразу застерегти, що ми не бавимось у піжмурки. Це, звичайно, вельми життєрадісна гра, і я сам полюбляв її в дитинстві, але ніколи не бавився із законом. Вам, певно, відомо, що я просив вашу приятельку нікому не говорити про мій візит до неї. Вона справила на мене враження серйозної людини. І коли ця людина попри свою солідність і моє прохання все-таки розповіла вам, значить, до цього спонукали якісь важливі причини, а не просто звичайна балакучість. Чому Віра попередила вас і що вона вам казала?
— Казала, що до неї приходив чоловік з міліції і докладно розпитував про Танева… Що Медаров помер… може, навіть, його вбито… і що чоловік з міліції може прийти до мене, бо він розмовляв з Мімі, а та напевно розповіла йому про мене.
— А навіщо Віра про все це переказала вам?
— Як навіщо? Просто попередила мене, от і все.
— А чому треба було вас попереджати? Щоб у вас не було сердечного удару, коли відчините мені двері?
Андрєєв мовчав.
— Е-е, товаришу Андрєєв, коли вже з самого початку почнете вигадувати, мені поперек відбере на вашій табуретці. Пообіцяли допомагати, то… Які, власне, у вас взаємини з Медаровим і Таневим?
— З Таневим ніяких.
— Тоді чого ви приходили до нього додому?
— Я шукав його на прохання Медарова. Зважте, що з Медаровим я познайомився теж зовсім недавно…
— Ви не могли познайомитися давно… якщо не сиділи в тюрмі.
— Знаю, що Медаров був у тюрмі. Він мені розповідав про це. Розповідав і дещо про діяльність «Комети»— товариства, в якому працював мій батько…
— Ким був ваш батько у «Кометі»?
— Не акціонером… — сухо відказав Андрєєв. — Був шофером у Костова. Разом з Костовим зник і мій батько.
— Так. Я чув про це. Ну, і що?..
— Кажуть, що Костов утік до Німеччини на гітлерівському літаку. Це можливо: такі, як він, наче пацюки — тікають з корабля, коли він тоне. Але мій батько не мав нічого спільного з їхнім фашистським кораблем. Він був робітник, значить, мав радіти, що наближається визволення. А крім того, палко любив дружину й сина. Тільки наївний міг би повірити, що батько втік з Костовим до Німеччини. А я не наївний…
— Ваша мати що-небудь казала вам про це?
