сказала йому нічого певного, крім того, що приходить час від часу і я частую його мастикою. А принц усе розпитує: коли точно приходить, що говорить, де живе, з ким зустрічається і таке інше…
— А ви розповіли Медарову, що Танев цікавиться ним?
— Ні про що я не розповідала Медарову. Хіба я не казала вам про це?
— Але чому? Ось моє запитання.
— Бо… Бо я передчувала, що коли вони зустрінуться, то скоїться щось страшне.
— Страшне вже скоїлося, — нагадав я. — Отже, нема ніяких підстав будь-що приховувати далі. Скільки разів Танев приходив до вас?
— Та я ж казала вам.
— Так, але мені здалося, що ви не були впевнені. А тепер поміркуйте добре і скажіть точно: скільки разів Танев приходив до вас?
Мімі нервово пригасила цигарку в попільниці, що стояла на радіолі. Це дало їй, одначе, всього п'ять секунд відстрочки. Вона глянула на мене, потім подивилася на радіолу:
— Ух, які ви… Двічі я бачилася з Таневим… А з отим випадком, увечері, всього три рази…
— А тепер розкажіть точно про кожну зустріч: коли бачилися, де бачилися, що вам говорив Танев, що ви йому відповідали! І вже нічого не пропускаючи!
Мімі хотіла заперечити чимось подібним до свого «ух, які ви», але, зрозумівши з виразу мого обличчя, що я не маю настрою жартувати, перевела погляд на свої елегантні чорні черевички. Взагалі Мімі — досить елегантна жінка, має смак. Правда, про домашній затишок вона не дбає зовсім. Форми в Мімі ледь-ледь пишніші, ніж того вимагає нинішня мода, але, може, саме це подобається старим. Обличчя гарне, без особливих прикмет, крім виразу легкої втоми, що іноді переходить майже в апатію. Що поробиш! Людина живе…
— Про перший раз я вже вам розповіла: він хотів знати все про Медарова. «Приходить кожен вечір, — кажу. — Питає про тебе, випиває одну-дві чарки мастики, потім мовчить, як пень, а тоді йде. Де його квартира і з ким зустрічається — не знаю». — «Взнай, — велів принц. — І коли прийду вдруге, розкажеш». А коли прийшов удруге, то навіть не питав про ті справи…
— Куди прийшов? Знову в аптеку?
— Ні. Не в аптеку. І, по суті, не прийшов, а викликав мене по телефону. Сказав, що дзвонить з автомата у Судовій палаті. Я пішла. Поцікавився тільки, чи прийде Медаров увечері. «Певно, прийде, — кажу. — Він щовечора припирається». Тоді принц дав мені пляшечку. «Наллєш цієї рідини йому в мастику, — каже, — щоб заснув. Треба за всяку ціну переглянути його кишені». Я хотіла відмовити, але Танев так глянув на мене, що я погодилась. «Як засне, — вів далі принц, — ти вийдеш і притьмом покличеш мене. Я чекатиму на тебе у «Золотому гроні». Це був другий випадок…
— Коли точно?
— Та десь місяць тому… Авжеж, трохи більше… Я саме одержала платню…
Мімі замовкла і огледілась. Я дістав цигарки. Закурили.
— Ну, а потім?
Мімі жадібно затягнулася.
— Увечері Медаров справді прийшов. Я почастувала його мастикою. В мене завжди була пляшка мастики, спеціально для нього. Я особисто, мушу вам сказати, не переношу її. Звичайно, я і не збиралася нічого доливати йому в чарку. Принц казав — засне, але звідки я знаю, на який час засне і чи взагалі прокинеться. Я аптекарка і з такими речами не жартую. Не тільки не долила рідини, але й сказала Медарову, що маю відчуття, ніби його життя в небезпеці і що йому краще припинити оці регулярні відвідини. «Ти бачила Танева», — гримнув старий. «Не бачила я ніякого Танева. Проте в мене таке передчуття, а ви робіть, що знаєте». Медаров, видно, зрозумів чи принаймні припустив, бо був підозріливий, що на нього чигає небезпека, й відтоді не приходив.
— А Танев?
Мімі знову двічі затягнулася цигаркою, потім роздушила її в попільниці.
— Танева я послала по живу воду. Знайшла його в «Золотому гроні» й сказала, що Медаров, мабуть, щось запідозрив, бо не захотів навіть понюхати чарку й швидко пішов.
— І Танев повірив?
— Звідки я знаю, повірив чи ні. В усякому разі нічого не сказав. Відтоді я його не бачила.
— Ви певні цього?
— Цілком.
— А що ви зробили з пляшечкою?
— Десь тут має бути…
Мімі нахилилася й почала шукати пляшечку під недоречний супровід якоїсь життєрадісної «ча-ча-ча». Через мить з купи мотлоху вона дістала маленьку пляшечку з прозорою рідиною і подала мені.
— Сподіваюся, ви не замінили вміст, — пробурмотів я, ховаючи пляшечку до кишені.
— Ух, ці мені слідчі! Людина все вам розповідає, як на сповіді, а ви…
— Гаразд, гаразд… — зупинив її. — Отже, у вас склалося враження, що Танев і Медаров ненавидять один одного?
— Ще й як! Обидва знависнілі, здичавілі від злості, плюс артеріосклероз, принаймні в Медарова… Просто підстерігали один одного й тільки очікували моменту…
— Аби самознищитися?
— Аби звести рахунки. Медаров усе повторював, що хоче розрахуватися з Таневим. А Танев хотів знайти щось в кишенях Медарова…
— Ясно, — кивнув я. — А як ви тоді поясните, що Медаров так швидко згорнув прапори?
— Чому згорнув? — здивувалася Мімі. — Я казала, що він перестав приходити, а це не те саме. Перестав приходити
— Конкретніше, будь ласка. До мене повільно доходить.
— Всі ви удаєте, начебто до вас повільно доходить. Поки не витягнете з людини все, що вам треба. Конкретніше може розповісти вам Віра. Ви ж були в неї? Хіба що вона промовчала, і ви перекинулися до мене.
— А, пусте, — промимрив я із звичною своєю добродушністю, — може, це й на краще. Ви симпатична жінка. Так?..
Мімі трохи нахилилася:
— Тільки-но перестав приходити Медаров, в'явився отой, молодий Андрєєв. Коли він прийшов уперше, я була вдома одна. «Мені потрібен товариш Танев», — каже. «Якщо ви шукаєте товариша Танева, чому не дзвоните один раз, як позначено на табличці?» — питаю. «Чув, що його нема». — «А раз чули, що його нема, то чого прийшли?» — «Хочу взнати, коли він повернеться». — «Мені це невідомо, — кажу. — І взагалі дзвоніть тричі, коли прийдете до мене особисто». Й зачинила перед ним двері. А через два дні побачила, як він виходить з Віриної кімнати. «Познайомтеся, — сказала Віра. — Товариш Андрєєв, електроінженер…»
— Електроінженер?
— Чого ви дивуєтеся? — звела брови Мімі. — Електроінженер, кажу, не космонавт.
— Далі?
— А далі — нічого. Проте я певна, що його послав Медаров. Бо тільки-но він перестав приходити, як з'явився Андрєєв. І все до Віри…
— А ви що, ревнуєте?
— Ревную, аякже! — презирливо скривила губи Мімі. — Остобісіли мені мужчини.
— То розженіть їх, коли остобісіли, — порадив я. — Почніть з принца.
— Я так і думала зробити. Збиралася… А тоді на думку спадало інше… Життя одне, слід його якось провести…
— Чому якось? Чому не добре, а якось?
— Ах… — Мімі страдницьки подивилася на мене. — Хіба ж знаєш, що добре, а що погано?..
— Як це так — не знаєш? — здивувався я. — Невже ви цього не знаєте?
— Не знаю, виходить. А ви знаєте?
— Звичайно. Хіба ви забули, чого навчалися в школі.
