— Од матері я знав, що батько загинув на війні. Але коли п'ять років тому мама тяжко захворіла і відчула, що помре, вона покликала мене і сказала якось увечері: «Сину, знай… оті бандити з «Комети» вбили твого батька. Пам'ятай про нього і, якщо зможеш, відплати!»
Андрєєв замовк, опустивши очі. Я теж мовчав, неуважно дивлячись крізь вікно на чорні дерева у парку.
— Я запам'ятав ті слова. Але що з того? Стільки років спливло. Я довідався, звичайно, про процес «Комети», та на процесі не було з'ясовано, як зник мій батько. І от недавно до мене приходить якийсь сердитий старий і каже, що він Медаров, тобто другий акціонер «Комети».
— Коли було оце «недавно»?
— Справді недавно. Близько місяця тому. Можете собі уявити моє здивування. Я запросив старого зайти, і він одразу почав: «Шукаю одну людину, цікаву й для вас. Тому сподіваюсь, що ви допоможете знайти її». — «Що за людина?»— питаю. «Танев — третій з «Комети». — «А навіщо мені ваш Танев?» — «Він убивця вашого батька». — «Доведіть!»— кажу. «Не можу цього довести, — відповідає, — але знаю напевно. Коли б міг довести, не шукав би вас, а просто пішов би до міліції».
— І ви вірите, що Медаров справді пішов би до міліції? — запитав я, перевівши погляд з вікна на Андрєєва.
— Звісно, ні. Але мене цікавило інше. Я хотів мати докази, що саме Танев убив мого батька. Я так і поставив питання перед Медаровим: «Добре, — сказав йому. — Припустімо, що ми знайдемо Танева. Як примусити його зізнатися?» — «Це ми з вами вирішимо, — відповів Медаров. — У мене є факти проти нього. І коли Танев збагне, що вони в мене, обм'якне, як віск. Важливо, — каже, — тільки добратися до нього». — «А навіщо вам добиратися до нього?»— питаю. «Маю дещо владнати, — каже. — Але і ви, і я розрахуємося з Таневим тільки тоді, коли діятимемо вкупі. Спільно. Інакше нічого не вийде».
— Доброго компаньйона знайшли… — зауважив я.
— Для мене він не був компаньйоном, — заперечив Андрєєв. — Для мене він тільки — засіб для викриття вбивці мого батька.
— Але Медаров і вас використовував як знаряддя.
— Можливо. Я й сам підозрював, що такий-от Медаров не прийшов би до мене, коли б я не був йому потрібен для досягнення якоїсь мети. Та хіба виключено, що двоє зовсім різних людей, які ставлять перед собою зовсім різні цілі, можуть мати спільні інтереси, принаймні в певний момент?
— Чому ж ні, буває. Погано тільки, що таке співробітництво мав безліч негативних чинників. Наприклад, не знаєш, коли точно завершується отой «певний» момент. Трапляється, що перш ніж з'ясуєш це, можеш відчути, скажімо, ніж у спині.
— У наші дні такі випадки не трапляються, — всміхнувся Андрєєв.
— Як правило, не трапляються, але там, де є наївні, можуть бути. Звісно, я кажу це між іншим, так що не ображайтесь. Прошу, закінчуйте свою розповідь.
Андрєєв невдоволено подивився на мене.
— З розмов старого випливало, що Танев, тільки-но довідавшись про звільнення Медарова з тюрми, негайно зник, аби уникнути розрахунків і виграти час обміркувати якийсь план…
— Обмірковувати свій план він міг двадцять років…
— Так, але звільнення Медарова було несподіваним для Танева. Коли б не остання амністія, Медаров сидів би ще багато років. Так чи інакше, а старий вважав, що докази, які він мав, примусять Танева зізнатись, і що коли б на той час у кімнаті потай працював магнітофон, то Танев, нічого не помітивши, свідчив би проти себе…
— Наївно…
— Медаров був не такий уже й наївний…
— Я нічого не кажу про Медарова.
— Тоді ви ще раз образили мене.
Мій співрозмовник набурмосився ще більше. Я, певна річ, не маю ніякого бажання ображати людину. Але його варто трохи роздратувати. Щоб позбувся самовпевненості. Щоб засумнівався у правильності своєї поведінки. Щоб був уважний надалі взагалі і, особливо, до своїх свідчень.
— Образив вас? — запитав я. — Не помітив.
— Можливо, зате я помітив.
— Це вам здалося, — мовив я добродушно. — Хіба ж образливо, що я вважаю наївними ваші плани в тій галузі, де ви не фахівець? Це галузь злочинності. Щоб стати фахівцем у ній, треба або бути злочинцем, або переслідувати злочинців. Ви, сподіваюсь, не злочинець, але мушу сказати, й не криміналіст.
— Ви так усе повернули, що я ніби знову винен…
— То вже вирішуйте самі. А втім, розказуйте далі.
— Ну, загалом це й усе. Оскільки Танев ховався від Медарова, то стежити за ним треба було комусь іншому. Цим іншим був я. Проте Танев не з'явився. А тепер зник і Медаров.
— Одне слово, «Комета» відлетіла, — підсумував я. — З ким ще, крім вас, підтримував зв'язок Медаров?
— Раніше, по-моєму, він ходив до Таневих. Точніше — до Мімі. Але, здається, звернувся до мене, щоб припинити ті відвідини. Вважав, що Танев знає про його візити і саме через те уникає свого дому.
— Ще які зв'язки Медарова ви знаєте?
— Інших не знаю… Крім, звичайно, зв'язків з Ілієвим, у якого той мешкав. Він оселився в Ілієва, бо вважав, що Ілієв зустрічається з Таневим.
— Вважав чи був певен?
Був певен. Він, очевидно, саме через Ілієва хотів повідомити Танева, що має якісь докази проти нього.
Коли востаннє ви бачили Медарова?
Андрєєв на мить замислився.
— У четвер… А коли його вбито?
— Зараз запитую я. О котрій годині в четвер?
— Не пам'ятаю точно. Увечері.
— Спробуйте пригадати.
Андрєєв знову замислився:
— Десь між восьмою й дев'ятою годинами. Скорше, близько дев'ятої. Коли він подзвонив, я саме слухав по радіо новини, а вони починаються о восьмій тридцять.
— Тепер пригадайте точно, що відбувалося відтоді, коли ви відчинили двері, й до того моменту, коли провели Медарова.
— Це неважко: Медаров зайшов усього на кілька хвилин. Сказав, що стоїть на шляху до викриття Танева. Отже, щоб я був готовий. Треба тільки домовитися про час, коли він напевно застане мене вдома. Ми призначили час між сьомою і восьмою вечора. На тому розмову закінчили, старий пішов.
— Як він поводивсь?
— Як завжди…
Андрєєв замовк. Потім підвів голову й подивився на мене.
— А втім, дуже поспішав, і в його поведінці відчувалась якась напруженість. Він квапився, я певен. Навіть не ввійшов до кімнати. Ми розмовляли в коридорі. Медаров переступав з ноги на ногу, наче йому було холодно. Двічі подивився на годинник, і тільки-но ми про все домовились, одразу пішов.
— Тоді ота напруженість чи поквапливість не вразила вас?
Андрєєв заперечливо похитав головою:
— Ні. Не вразила. Я подумав, що старий просто поспішає додому, адже було вже пізненько, а він жив, як казав, на другому кінці міста.
— А Медаров не згадував, що Танев може сам відшукати вас?
Андрєєв здивовано глянув на мене.
— Звідки Танев міг дізнатися про мене?
— Облиште версії, — зупинив я його. — То моя справа. Відповідайте на запитання. Тільки добре пригадайте.
— Мені нема чого пригадувати. Нічого такого він не казав.
