— Що? Що? Що? — покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:
— Кулiш! Пшоняний кулiш!
— Нi, — одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.
— Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб'ята, — промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.
— Бублики! — гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.
— О! О! О! — почулося помiж братiв, i що то у кожному тому 'о!' було дива та радощiв!
— Бублики ж! — гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.
— Галю! Галю! Послухай-бо, — промовив менший брат, — слухай-бо, мама принесла чоботи!
— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…
Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.
Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сiла, та чобiт не зняла i заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пiшла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невiрний з лiсу, а ще гiрш турбував Її той кава навiсний, що не знає вона навiть, де вiн i сидить у свiтi, — чи у лiсi, чи пiд горою на луцi, чи у Днiпрi у нуртi — не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звiдки його берегтися, а може, вискочить вiн i схопить її несподiвано-негадано.
З сонної Галi тихенько менший брат зняв чоботи, i усi тодi по черзi почали їх примiряти, i кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тiльки старшому брату, йому мати й принесла тi чоботи, i принесла йому для того, що завтра хоче його забрати iз собою у мiсто i вiддати хазяїну в наймити.
До хазяїна! За наймита! Усi очi на його обернулися, усi серденятка iздригнулися; хто дивує, а хто засмутивсь; кого порушила надiя на щось дивнеє та чуднеє, а кого то жах затомив, що теє скоїться; той у думцi вже випроводжав його, другий знов уже прибиравсь його стрiчати та почути не чутого зроду; iнший замисливсь, як то вони самi без його житимуть… Мати смутненька та тривожненька… А старший син одказав спокiйненько на сю вiстоньку:
— Добре, мамо.
— Як будеш добре служити, моя дитино, заслужиш собi ласку, вислужиш заплату, — каже мати. — Дасть бог милосердний, то потiм собi й кожушок справиш… Добре, синочку?
— Добре, мамо! — одказав їй знову син.
— Хазяїн твiй, здається, чоловiк хороший буде, а як що там i випаде тобi у службi… як там лихо-горо, то ти приймай за добре… Коханий, ти перетерпи… Добре, синоньку?
— Добре, мамо! — одказав знов син.
Вже бiльш мати нiчого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука душила її. Вона сидiла вже мовчки, та тiльки дивилася на старшого сина, та все тiснiш та тiснiш душила її важка рука тая… А старший син задумавсь i недбало, невважливе одказував братам, що товпилися у хатцi, стукали дверима, по черзi брали на себе чоботи, виходили в чоботях гуляти коло хатки, говорили про братову службу.
Мiсяць свiтив уповнi, зорi наче палали — одна зоря поломнiш вiд другої, мороз був сильний, аж трiщав, снiг хрускав пiд чобiтьми навдивовижу, напрочудо. Навiть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов — iде та усе оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилин ки: 'Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти?
Скажи, будь ласка!'
На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева трiщали на горi, зсипаючи з себе iнiй, сонечко сяяло блiденько наче зблiдло собi вiд холоду, наче теж змерзло: а усi брати вибiгли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у мiсто.
— Ходiм вже, дитино, — промовила мати до старшого сина, — а ви, голуб'ята, зоставайтеся здоровенькi, — каже вона до других.
Вони пiшли, а услiд їм кричали голосочки i 'бувай здоров', i «вернися», i 'вертайсь хутче'; а Галя — то вона тiльки вигукувалась: 'братик милий, милий братик!' Усi танцювали на морозi, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на пiч, i усiм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усi зажурилися i затужили; у Галi вже слiзоньки капали.
— I я пiду у наймити! — каже один брат.
— От як! — промовила Галя; а слiзочки закапали одна по другiй швиденько.
— I я! I я! I я! — кажуть усi брати в один голос.
У Галi слiзки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна 'дну.
— Ой, лихо! — покрикнула Галя. — Усi пiдете! Усi мене покинете! I ти? I ти мене покидаєш? Покид…
Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.
— Годi, Галю, годi! — кажуть брати, — слухай-но, що тобi казатимемо… Галя не слухала.
— Не плач, Галю! — каже менший брат i бере Галю до себе на колiна. — Я наймуся у службу та зароблю тобi чобiтки — одкрий-бо личенько!
— Не хочу чобiткiвi — хлипле Галя, не хоче чобiткiв i личенька не одкрива.
— Слухай-бо, Галю… Галочко! — промовляв менший брат, — от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаєш!
Одна Галина ручка одпала вiд личенька, й одне очко, повнiсiньке сльозою, зирнуло на братика, i ридання впинилося.
— Помисли лишень, Галю, коли ми усi пiдемо у наймити, так усi чоботи собi покупимо, а тобi вже найкращi, ми усi кожухи покупимо, а вже тобi…
— I я пiду у наймички! — вимовила Галя, i друга ручка одпала вiд личенька, i оченята вже веселенько виблискували у слiзках.
I порiшили вони такеньки усi, щоб iти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидiти на печi, i мiцненький жаль посягав їх по старшому брату. I усi вони дивилися по всiх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вмiли, як його бути. Коротенький день прудко бiжав, та їм здавалося, що вiн кiлька разiв повертавсь назад, поки таки дiждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тодi серденятка всi не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати вiн у теплiй хатi i годуватимуть його добре.
— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати 'дно до 'дного. — От як йому буде! От як виборної — I Галя погукувала:
'О, славненько! _О, любенько!'
Та чогось у братiв впали голоси їх дзвiнкi, i Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тiльки, а там i стихла. I мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.
На вечерю був кулiш пшоняний, та нiхто до його й не доторкнувсь i нiкого сон не змагав.
— Ви, дiточки, не скучайте за братиком, — почала було мати, та голос ввiрвавсь i змер; вона влилася гiркими гiркими i, як послiплена наче слiзьми, тiльки ловила дiток коло себе, схоплювала, та й поцiлунками всипала, та усе голоснiш-голоснiш ридала.
Пiшли днi за днями й часи за часами, попривикали дiтки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати, i сливе щогодинки його згадували то цим, то тим, то знов другим. Тепер уже всякi казки й бувальщини у свято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у свято мама ходила його одвiдувати i приносила од його вiстi — все вiстi однаковi — що здужає, що служить… I це на усякi лади брали i на усякi лади про це балакали: уявляли собi його хазяїна — знали вони, що хазяїн огрядний чоловiк, кравець сивий,
