ходить у синiх шароварах i у чорнiй свитцi i шиє сам усякi кожухи й свитки; уявляли собi хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три вiконечка, пiд тесовим дашком, а у хатi по бiлих стiнах висять образки — птицi рябоперi, морський розбишака — турок у червонiй чалмi з кинджалами у правицi; уявляли вони собi хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька i усе сидить бiля вiконця та вишива собi очiпки шовками та золотом. I чорну корову хазяйську собi уявляли вони iз рижим телятком; а як розмова заходила про хазяйськi санки та про бiлого коня, так Галя починала розкочуватись з боку иа бiк, наче вона вже сидiла у санках, а бiлий кiнь швиденько вiз санки по грудовому шляшку.
Вони прибиралися, як лiтечко прийде, частенько ходити до брата, як тiльки що весна дихне, пiти його одвiдати. Еге ж! Пiдуть вони до його, побачать його й наговоряться з ним. Що то як хороше буде зобачитися! Що то як дожидать бридко! Що то яка зима укрiпила холодна та люта!
От як у хатцi на луцi думали та гадали про старшого брата i над усе у свiтi жадали iз ним побачитися, i Галя таково вже частенько казала: 'Хоч би одним очком поглянути на його', що вже тепер тiльки вона намине 'хоч одним очком', усi знали, на що 'одно очко' хоче глянути, й зiтхали.
А тим часом хазяїни на старшого брата дивилися за тим тiльки, щоб бачити, чи справний вiн, чи не пустує, i жодного йому словечка не промовили, опрiч якого приказу, грозьби та лайки. I на плацу, коло криницi, де вiн ходив щоранок i щовечiр води брати i де сходилось багато людей, рiдко хто вважав на поважного тихого хлопчика, що вiн що день, то робивсь похмурiй та понурiй, у латанiй сорочечцi, у праховенькiй свитцi, не на його пошитiй, у старенькiй шапцi, которий терпеливо стояв на морозi пекучому, дожидав черги собi води зачерпнути — нiхто до його не озивавсь.
Перша робота була йому у хазяїна воду носити з криницi. Вдосвiта його слали до тiєї криницi далекої пiд горою на плацу, коли ще усе мiсто бучне стояло у сивiй iмлi, люди не уявлялися, димочок не звивавсь i коли ще було коло криницi пусто — часом хiба стрiчалася яка-така наймичка гiрка або двi, та i се дуже рiдко. Його вiдерце перше пробива лiд у криницi, що уночi замерза, i тащив вiн сповненi вiдра пiд гору. Притащивши два вiдра, котрi хазяйка у той-таки час розплеска на вмиваннячко, на своє чорнобриве личенько, на бiлi ручки та знов туди й сюди по хазяйству, — вiн оп'ять iшов по воду. Сиза iмла рiдшала, димочок де-не-де вже звивався, вже люди попадалися i коло криницi; вже товпилося, купчилося багато народу — треба дожидати черги. Вiн стояв та дививсь, як шпарко дбайливi городяночки поспiшали, заспавши, i гонили одна одну до криницi й вiд криницi; як iшли наймички, пiд'їздили й вiд'їздили бочки. Сиза iмла зникала; зiходило сонечко й сяяло якими ж то блискучими, холодними, недружними ранками; повертавсь вiн з повними вiдрами до хазяїв. Тут йому треба було двiр промiтати, носити дрова з сiней до хати, побiгти до сусiди ввечерi спитати, коли буде мученика Лаврентiя — у середу чи у четвер, бо хазяйка прибиралася на iменини до Лаврентiя-шевця; або побiгти до сусiди Меласi позичити трохи дрiжджiв, бо хазяйка заходилася ставити пироги; або побiгти на торг купить за шага голок, коли хазяйка зломила голку — i багацько побiгашок i пошарпушок треба йому було спожити. Та хазяйцi можна було вгодити — була хазяйка весела, недбала молодиця, що як вона не хазяйнувала, так сидячи коло оконця, шила та вишивала, та приспiвувала i поглядала з вiкна на прохожих людей та на себе у дзеркальце, що умисне й висiло тут проти неї на цвятнi.
А хазяїну не можна було вгодити. Хазяїн був задирливий i вередливий чоловiк, а до того ще окрутний чоловiк. Жiнку свою вiн дуже любив, а тiльки уранцi вiн очi розкислить, то вже й почав зачiпати та задирати її, i доти не вiдчепиться, поки аж жiнка не заплаче або хоч заходиться на плач — тодi вiн i довольний, скаже їй, що вона йому милiш над усе у свiтi й пожалує її, i обiцяє купити якусь там витребеньку нову. А що вже наймита маленького, то вiн поїдав немилостиво. Тiльки б зобачив його, було за що пригрозити й прикрикнути, було за що й штовхнуть. Хлопець зроду не одказав йому слова гiркого, та нiколи теж не виговорювавсь i не повинився — усе хлопчик приймав мовчки. Здається, що тая безодмовнiсть дражнила хазяїна ще бiльш, i цiлiсiнький день вiн не так щиро працював з кожухами та кобепяками, як з тим, як би то лучче дойняти терпеливого хлопця.
Минав день-який же холодний, блискучий, вражий день! От звечорiло. Хазяїн понiс роботу пошиту, хазяйка пiшла до сусiди посидiти, поговорити, або до вечернi — наймит знов з вiдрами по воду до криницi приходив. Вечорами зграя коло криницi була гучнiш, нiж ранками. По трудах дневних i по роботi й по клопотi знiмався регiт, заводилися голоснi розмови.
Тут бачив хлопець, як iнша весела дiвчина i прудкая, що не посмирили її анi робота, анi труди, щиро спiвала й пiдтанцьовувала, танцювала й пiдспiвувала з вiдрами на плечах на огульну втiху людську i на потiху; як возницi борються або прискають водою й лякають дiвчат; як часом наймички, розважившися, смiялися теж i гралися мiж собою. Гомонiла зграя, поки сонечко не закочувалося, багряна зоря не кидала на все мiсто свiй багрець i мороз не крiпчав; дзвiнко й рiзко одтупувалися усi ступнi по снiгу, ворiтьми стукнули, у дзвiн ударено, визга полоззя, й бiжать санки, й людський голос, i собачий лай. I вечiр згасає — який же холодний, багряний, самотнiй вечiр!
У хатi свiчка горить. Хазяїн шиє, якусь полу вiд кожуха строчить, хазяйка вишива кругленьку квiтку на очiпку шовком, — сидять коло столу обоє. Наймит веде коня напувати, дає коню вiвса й сiна й корову заганя на нiч, теж упертого кабана заганяв, приносив у хату дров на завтра, щепав трiски на пiдпал, вигрiбав попiл з печi, мазав хазяйськi чоботи. А хазяїн усе шиє, хазяйка вишиває i що-небудь розказує чоловiковi про те, що бачила на торзi, що чула вiд сусiдки. Хазяїн прислуха мовчки й часто оглядається на наймита, прикрикує, пригрожує; бува й те, що уставав хазяїн, кидав роботу i карав наймита свого або за те, що погано мазав чоботи, або за те, що дверi недобре причиня… Потому знов сiдає й шиє, а хазяйка, зиркнувши на хлопця, часом зiтхнувши, знов почина розказувати далi. У хатi душно та гаряче; порозвiшуванi по стiнах бiлих рябоперi птицi, здається, сказилися вiд цiєї духоти та жари — однi крила свої порозпростягали у розпачi та такеньки й зосталися — нема сили полетiти, нема сили й крила згорнути; другi знов у такiй самiй розпачi стулилися й нагогошилися. А морський розбишака-турок — той завсiгди поважно й смiло дививсь з-пiд своєї червоної чалми, держачи кинджала. Скiльки-то разiв, як гасили свiтло i хазяїн з хазяйкою спокiйненько засипали й товстим сном спали, потомленому, побитому наймиту малому снилося, що усi тi птицi рябоперi зiрвалися з стiн i гучною, розпачливою зграєю в'ються, б'ються, кружляють над його узголов'ячком усе прудше, усе важче, усе гарячiй, махаючи крилами пломенистими, усе вiд них душнiй, — i разом наче повiв вiтровiй, наче вода плескає — зникають птахи усi, широке та глибоке море колисає й плеще у береги, на березi сидить турок у червонiй чалмi, держачись за кинджал, дивлячись на наймита смiлими й поважними очима i наче об чiмсь питаючи, у далекостi киваючи… Скiльки-то вже разiв йому снилося, що знiма його щось у воздухи з птицями, що падає вiн i розбивається! Скiльки-то разiв у снi вiн плавав по голубому морю й тонув у глибi!
Зима доходила кiнця, та холоди ще сильнiї крiпили, I брати з Галею сидiли на печi, пiджавши ноги. Тихо було увечерi, коли вчулася ступа чиясь i щось мигонуло мимо вiконця.
— Мама! — покрикнула _Галя.
— Нi, се не мама, — одказали брати.
— О! — шепотнула Галя; оченятка в неї прибiльшилися, а бровенятка вище знялися.
— Не бiйся, Галю, — промовив менший брат, i усi вони виглядали з печi, витягнувши шиї.
Отже вiдчинилася хатка — i старший брат уступив. Господи свiте! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкi несподiванi радощi такеньки усiх обхопили, що у головi закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало — усi обступили, ухопили старшого брата i бiльш чули, що вiн тутоньки, нiж його на вiчi бачили, то й не вжахнуло нiкого їх ураз, що старший брат смер'тно блiдий, що волосся в його попутане та попатлане, що комiр у сорочцi подраний, наче хто ухватив силомiць i порвав, що обличчя у старшого брата якесь iскажене i що вiн не промовить слова, обiймаючись з ними усiма — тiльки важко дихає. I Галя перша покрикнула:
— О, який же став ти бiлий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозi за хазяйськими волами йшов, такий самiсiнький!
I Галя своїми живенькими оченятками у їх питалася: чн її правда?
Правда, правда! Зробивсь старший брат бiлий як крейда i справжнiй наймит… Та чого ж се комiр розiрваний, чого ж се волосся поклоччене? Чого ж се обличчя так показилося? Чому се дихає вiн тяжко та важко так?
Прудкi радощi прудко десь подiлися, усi очi впилися у старшого брата, усi дивилися на його пильно й неспокiйно i тепер вже бачили його добре.
