Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася вiд старостi. Лики iконнi якось страх як смутненько дивилися з стiн — древнi, стемнiлi, померклi лики, — тоненькi восковi свiчечки жовтенькi палали якимсь полум'ям пропасним; кiлька стареньких жiнок молилеся на колiнцях, — усi вони зав'язанi чорними хустками, усi з маленькими голiвочками, з зморщеними обличчями. Якась молода ставна дiвчина заплаканая стояла, прихиливiиися до стiнки, пильненько дивлячись на свiчечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своє лишенько та думаючи про свою бiдоньку; пiп, бiлий як молоко, унятно щось читав та унятненько зiтхав — усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумався, другi брати вгамувалися, i Галя втихла, а мати, як увiйшовши, впала на колiнця, так увесь час i зосталася молячися. Дiтки подивилися на неї, зглянулися iз собою та й теж щиро почали собi молитися, наче об чiмсь благаючи, тiльки самi вони не знаян, об_ чiм. Серденятко якось вхалося, мислоньки не збиралися докупи, вони нi про що не просили, а жадали вони — як вже жадали! — жадали собi свiту та веселенької радостi, та легенької втiхи.
От вже по службi й вийшли вони з церковцi знов на свiт божий. Сонечко вже зiйшло й скрало росу з травицi й з дерева i забиралося в усi куточки й задавало у лице золотим своїм променем, аж замружувало очi. Удица зiтхнула, немов покндаючи яку важну думку, й глянула на дiток, а у дiток серденятка знов загралися й знов охопила їх надiя на щось хороше.
Двi старенькiї жiнки сидiли, одпочивали на церковному рундучку, i словце «ярмарок» попало в уха дiтям, вони припинилися.
— Чудовий ярмарок сьогоднi! — казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.
— Еге ж, еге! — одказала друга, кашляючи, — люди вироюються ще звечора тудою.
Дiтки iзглянулися й всмiхнулися, наче говорячи: от воно й є! Не дурно ж ми й дожидали чогось!
Галя вигукнула:
— Мамо! Ярмарок, ярмарок! О, ходiм, мамочко, ой, ходiм, сердечко, хутчiй у ярмарок!
— Ходiм, мамо, у ярмарок! Ходiм, мамо, у ярмарок, — почали проситися усi сини.
— Ходiмте, ходiмте, мої голуб'ята, — каже удова.
Та й пiшли усi в ярмарок.
Сонечко пломенисте гралося у небi, вiтрець жвавенько хитав деревами, що попадалися де-не-де по дорозi, i шумiв у мiських садочках; народ гучно валив удицями; вози якось веселенько рипiли один по другому — ледве можна було пробитися, протискатися помiж рябенькою купою людською; у головi аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся вiд пари очей грiзних, то на шиї у себе чуєш морду волову; то рогами тебе зашторхне вiн, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, рiзноголоса птиця у садках, квiтки, кошики, сiно, риба, овощ. дошки, вiрьовки, дьоготь, ягоди, вiники — усе движить, мiшається, миготить, зникає i знов показується проти очей. Поверх усього того в'ються по вiтру стрiчки дiвочi рiзноцвiтнi, квiтчастi, бiлi намiтки жiночi, сивi та чорнi шапки козацькi, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сiном, з вилами торчма у йому. А голосiв тебе глушить, а елiв та вигукiв тебе повертає тудою й сюдою… Та що й казати! Не можна зроду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.
Нема ж бо дива, що у вдовиних дiтей очi розбiглися й серденятка швиденько колотилися вiд втiхи, й що не можна було розiбрати гаразд, чи то вiд переляку, чи то вiд радостi. Галя раз у раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого плацу на другiм кiнцi мiста, де ярмарок став.
Тут уже Галя затулити аж мусила вiчки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, i навiть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряникiв — медовикiв, в'язки бубликiв, гора й груда орiхiв, сухих грушок купи й кучi сластьон… От-от чоботи з червоним закотом, — такi самi чоботи, як-як треба! От i сопiлка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, — краще вже цiєї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча вiд чорної.
— Мамо! мамо! — жебонiла Галя, — купи менi, ох, купи менi хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи менi отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто менi! Ох, намисто менi!
I маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманенi оберталися, та усе бiльш та бiльш Галя охала й голоснiш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла:
— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: 'Мамо! Купи менi шапку!' I другi брати теж просять: 'Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!' Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де цiла купа дiтей оступила перекупку, що спродує дуднi та сопiлки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очiпку шитому, грає на дудi поважно, а що вже хлопцi усi, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк i скиг…
— Не можу! Не можу! — каже удова усiм дiткам потихесеньку. — Нема за що, дiтки! Нема…
Сини змовкли i разом спинилися й подивилися на матiр i на старшого брата.
У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: 'Не можу, нема!' i погляда на їх на усiх жалiбненько. Старший брат стоїть i втопив очi в землю по своєму звичаю, — такий самий вiн тепер, як тодi, коли, вигнаний, повернувсь вiд хазяїна, — так само лице збiлiло, так само уста стиснулися. Сини бiльш уже нiчого не прохали й як стали, то так i стояли, мовчки дивлячись округи.
Галя ще, може, двiчi покрикнула та охнула, та, може, кiлька раз перепитала: 'Чому? Чому нема?', коли спинив її менший брат.
— Галю! Годi прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпаленi впила у меншого брата й поспитала:
— Чому?
— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тiльки турбуєш.
Галя втихла i знов була стрепенулася i скинула на усiх очима й знов втихла.
— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.
— Я хочу, — шепоче Галя на одвiт, низенько схиливши голiвку.
— Галочко, нема! Нема де взяти!
Галя пiднесла голiвоньку — у, якi ж блискали в очицях двi сльози дужi! Подивилася на всiх своїх i округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: 'Ой, я хочу!' — i се в остатнiй раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там i другу, а там i обидвi разом, i все те для того, щоб як не викотилися тi двi сльози дужi мимоволi з оченяток.
Усi вони довгенько стояли мiж купами i зграями, що двигали, гомонiли й рябiли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток i наче уперше почули на собi латанi сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавiсть, недбайливiсть i веселiсть i наче уперш пiзнали своє турбування та вбожество.
А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голiвцi; то знов посилала ближче пiти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.
— Мамо, — каже старший син, — ходiм додому! I всi дiти почали прохатися: 'Мамо, ходiм-бо додому!'
Галя тiльки мiцнiш та мiцнiш прикушувала свої пучечки маленькiї.
— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мої коханi? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..
— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.
— Додому? То ходiм додому, пташки мої! — вимовила вдова i ледве що вимовила, — то додому ходiмте, мої дiточки!.. Галочко, подай менi ручечку. Може, понести тебе, дочечко?
Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки мiцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечi.
I пiшли вони усi додому.
Купи людей усе рiдшали; що далi вони йшли, — усе унятнiш вiдрiзнявсь голос вiд голосу, гук вiд погуку — _усе було вiльнiш проходити по улицях. Ось i кiнець мiсту, — i вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, i плескаючого Днiпра синього, й за Днiпром гори: близькiї-одна над одною зеленiш, далекiї — одна над одною синiш.
— Кажiть, дiточки, чому такi мов невеселiї ви? — промовила удова. — Пождiть, мої любенькi, от бог
