чути, що у хатi спiвав голосок, а вiтер зносив теплим повiвом i спiв, i слова.
'Жив би довiку такеньки, коли б менi так бог дав', — подумав вiн, уступаючи у хату за хазяїном, де пiсенька все не змовкала, а чулася вже зовсiм iстно i де стрiла їх дiвчина така, як краля. Вона й привiталася, i снiдання подала, i щось промовила, i про щось поспитала, i глянула, i подякувала, та все якось наче недбайливо, якось байдужливо, наче добродiйка, наче госпоженька, i трохи засмутила вона тим молодого наймита.
Та не таке ще спожив вiн, як послужив там далi та як стала йому дiвчина за свiтло i за темнiсть — що як вона тут, то все сяє й виблискує, а як її нема, то наче хто сонце зняв i зорi зiбрав та у кишеню поховав. Дiзнав вiн того, що як уганяв три кроки в один, поспiшаючися потомлений з поля хутче на добривечiр їй дати, а вона, одказуючи «добривечiр», i не оглядалася на його. Скуштував вiн i того, що як ранком, iдучи на роботу, припиниться, дожидаючись, сподiваючись, трусячись словечка любого, а вона, минаючи його, приказує йому: 'йди робити'. Прийняв i того, що як увечерi сяде де та зажуриться, та задивиться на її, вона його пошле десь потомленого, самотнього по якусь, там примху для себе.
Перемучившися днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрiв свою господиню кохану та й сказав їй усю щиру правдоньку. Як же вона задивила, як же вона личенько своє вродливе одвернула вiд його! Як неласково почула, як вразливо озвалася!
— Не займай мене нiколи, наймиту! — промовила. — Чи ж я тобi рiвня? Коли хочеш в нас служити, поводься слугою. Не говори до мене!
А вiн таки зайняв, а вiн таки заговорив, та й мусив навiки попрощатися, — втратив службу й повернувсь додому, у хатку неньчину на луцi. Такий повернувсь, немов прибитий на цвiту.
Розважала мати, жалувала Галя, брати моцi додавали, i з усiма цими лiками добрими проживав вiн, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапиться.
А тим часом на баштанi велико спродано овощу, i хазяїн свого наймита носила з возами у мiсто розвозити спродане та збирати часом грошi незаплаченi.
Тiльки одного разу чи не злiчив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазяїн, не долiчивсь свого лiку i зняв бучу: узвав i злодiєм, й пройдисвiтом, i голотою; а хазяйка собi пiдказує, та пiдгукує, та пищить, та верещить.
— Я бiльш у вас заслужив — вiзьмiть з моїх запрацьованих та й не лайтесь! — каже наймит.
— Iди собi геть та й не вертайсь! — гонить хазяїн.
— Щоб твого й духу невiрного не було! — кричить хазяйка.
— Заплатiть менi, — каже наймит.
— Заплатити? Та я тобi, злодiю, щербатої копiйки не дам! Iди геть! — пхає хазяїн.
— Я на вас суда шукатиму! — промовив наймит.
— Суда на мене, ти? — скрикнув хазяїн та й зареготав з потiхи великої.
— Бач! — вигукнула хазяйка, i хазяйчин регiт дрiбненько розкотивсь та втiшненько.
Наймит пiшов собi геть вiд них та й теж засмiявся до себе, кепкуючи з себе, що заходивсь був хазяїна засудити.
Питання та жалування було доволi у дому, а ще бiльш вбожества та суму.
Знов усi докупи зiбралися дожидати терплячи та сподiватися не маючи. Неспокiйнi, сумнi ходили брати всi — найсумнiй усiх старший був, найсмутнiш-середнiй. Галя вже не займала їх, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.
Коли одного вечора старший брат говорить усiм братам:
— Життя наше гiрке та вбоге. Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гаю! Чи ви менi, брати, товаришi?
Усi брати погодилися й казали: 'Добре!'
— А мати? А Галя? — схаменувся менший брат.
— Чи за велику пораду ми досi були їм? — каже старший брат. — Брати-товаришi, не поступайтеся! Усi одказали:
— Не поступимось!
Увiйшли вони у хатку — мати й Галя вже спали.
Мати зараз прокинулась, почула й промовила:
— Де, дiточки, забарилися такечки? I Галя прокинулася, почула, що мiцненько її обнялито менший брат обняв її.
— Що? — спитала Галя, серденько в неї затрепехалося, почуло, що щось є, та менший брат не сказав нiчого i, обнявши, покинув.
— Мати! — заговорив тодi старший брат, — iдемо ми шукати щастя та долi. Зоставайсь здорова та не дожидай нас. Прощавай, сестро!
За цим словом вийшов з хати, а за їм усi брати слiдом.
Удова тiльки рученьками сплеснула та й упала з горя та з жаху. Галя зiрвалася, побiгла, догнала, ухопилася за меншого брата, не пускала й ридала, та й любимого братика вона не втримала — рвонувсь i втiк вiн за другими, й тiльки здалека вона ще почула його голос: 'Прощавай, Галю, прощавай!'
Усi пiшли! Усi покинули! Пiшли й не повертаються!
— Гукай, Галю, гукай голоснiш! Прикликай! Зови! — прохала удова наче несамовита.
I Галя голосно гукала й звала, та дарма розносивсь свiжий розпачливий голосочок — на одвiт тiльки повз гiр дзвiнко вiдкликалося.
— Чуєш, Галю, чуєш гомiн? Вони йдуть, iдуть! — промовляла разом удова.
Та се Днiпро гомонiв плескаючи, та дерева шелестiли — нiхто не йшов.
— Бачиш, бачиш, Галю, он там-тамки хтось стоїть! Се Iвась стоїть, а бiля його — бачиш? бачиш Грицька? Бiжи, бiжи, Галю, тудою…
Галя бiгла тудою й сюдою, по сей бiк i по той бiк — усюди, де тiшила й оманувала їх нiчна тiнь та мла.
I на свiтання зайнялося. Свiтання появило їм, яка лука зелена пуста й якi гори округи безмовнi. Вони все-таки дожидали, що вернуться, та й обертали очi свої потомленi у всi боки.
I сонечко зiйшло, та таке ясненьке, начебто хотiло й мало вмисне для них найлучче всвiтити пустi шляхи округи. Вони усе-таки дожидали: вернуться, вернуться. Та з того часу нiхто вже додому не вернувсь.
III
Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м'якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей — i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею — пусто! Нiкого!
Еге ж! Еге ж! — пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.
— Галю, — говорить знов удова, — чуєш, гомонить?
— Се Днiпро шумить, мамо!
— Нi, нi, Галю! Слухай-бо!
— Дерева шелестять, мамо!
— Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! — мовить удова i зiтхне й прошепоче: — Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:
— Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.
Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила
