дасть… — i не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надiю стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.
— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогi? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мiй, боже ти мiй милосердний!
I знов усi мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнiш плескавсь та колисавсь Днiпро, а гори за горами все вище й далi знiмалися: високо-високо й далеко-далеко! I такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожнiми руками, брати дивились на тi високi та далекi гори i думали собi, що там за тими високими i далекими горами, — що там?
— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горi, в гаю, i кудою вiн звивається?
— Шлях той? _Ох, моє голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-вiку не бувала, — у далекiї мiста й села. Покiйний ваш батько — хай царствує! - їжджав тим шляхом, як служив у вiйську, i чула я вiд. його, що се шлях небезпечний. При тiм шляху розбiйники розбивають — звивається вiн темним непроглядним бором, проводить мiж кам'яних крутих гiр… Було, й слухати, як ваш батько-покiйничок розказує, то мороз з-за плечей бере.
— Чи на батька теж розбiйники нападали, мамо? — спитав менший брат.
— Нi, моя дитино, нi, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали i полонили його. I жив вiн, Ласун той, у їх кам'янiй горi, у печерi, аж три днi, чи що.
— I що ж вiн там у їх бачив i чув, мамо? — спитав середнiй брат.
— Чудове багатство вiн там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камiнням-самоцвiтом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували i спати його клали пiд одягала злототканi, на м'якенькому пуху. I конi в їх були у золото, в серебро зашпанi, ножi й шаблюки всаденi самоцвiтом. Зроду-вiку нiхто й не снив такого багатства та розкошi, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покiйничку. I звали вони Ласуна жити iз собою: 'Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, — життя тобi буде хороше й привiльне в нас'.
— Що ж Ласун? — спитав старший син.
— А Ласун був i погодивсь i зоставсь у їх, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жiнки, дiток, свою хаточку, свого спокою. Став вiн у їх прохатися: 'Вiдпустiть мене, добрi люди, будьте милостивi!' — 'То йди собi'. Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. 'I як пiшов я прiч вiд них, — казав Ласун вашому батьковi, — от вже менi як стало жалко їх кидати, хоч плач!'
— Що ж, знов повернувсь до їх? — спитав старший брат.
— I був повернувсь знов вiн до їх. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своєму життю у сiм'ї i втримав його. Та чималий часок вiн, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, i додому притяга…
— Що ж, кiлька разiв вiн вертавсь i де прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, i по йому добре було видати, що вiн не повернувсь, коли б де пiшов.
— Та вже таки кинув вiн шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.
— Лучче б вiн не кидав, а додому б принiс, — каже середнiй брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: 'Отеє б було втiхи тодi Галi!'
I Галя немов зрозумiла, що подумав менший брат, — вона всмiхнулась такеньки, як всмiхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.
— Не годилося кидати, — промовили усi брати з пожалем.
— Або не брати, або вже не кидати — що-небудь одне, — каже старший брат.
— А потiм, дiточки, — говорить удова, — потiм той Ласун був рибалкою при Днiпрi та впав у воду i втопивсь якось, казав ваш батько покiйний.
Прийшли вони додому й посiдали всi пiд грушею коло хатки.
— I що ж, мамо, — спитав середнiй брат, — чи й досi тi розбiйники там засiдають?
— Теперки не чути про їх нiчого, моє серце, — одказала удова.
— Де ж вони подiлися, мамо?
— А хто їх зна, мiй голубе. Чи вони перевелися, чи пiшли далi де, на краще привiлля… Ох, дiточки, втомилася я дуже, коханi! Ляжу тут, чи не засну коло вас.
Удова лягла на травi й затулила була очi, та сой не змагав — очi усе одмикалися та на дiточок придивлялися, що тут сидiли усi задуманi, поки аж Галя не поклала рученят їй на лице та не заспiвала котка й голуба, прикликаючи сон та дрему.
Заснула удова, та й Галя й себе заколисала своєю пiсенькою i впала сама коло мами у мiцненькому снi.
А брати сидiли та дивилися на високiї, лiсом урослiї, далекiї гори, очей не звертали, — дивилися, та часом поглядав старший брат i на мiсто веселе та гучне. I так вони задивилися, так вони задумалися, що смеркло — вони не завважили й схаменулися вже тодi, як Галя, прокинувшись, вигукнула: 'Ой, як темно! Де ж бо сонечко?'
Днi приходили й уходили. Багато ще святкувалося свят, чимало ярмарок ще становилося, тiльки що удовинi дiти вже нiколи бiльш свята такеньки не дожидали i нiколи у ярмарок вже не прохалися i не ходили.
Росли вони собi та виростали, ходячи та бродячи по луцi, дивлячись на гучне, бучне мiсто, та у другий бiк — на тихi, високi, урослiї гаєм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь i зникав там у густому гаю. I що вони росли та виростали, то вони пильнiш поглядали. I раненько-ранком при свiтлому сонечку, i пiзненько ввечерi при зореньках iскристих, — усе тудою їх вiчi.
А час спливав, i вони собi росли та виростали одно одного краще та лучче.
I як дiйшли вже вони лiт дорослих, старший брат став ще понурiй, сумнiй — такий задуманий та мовчаливий, середнiй брат зробивсь ще цiкавший, — усього питавсь та перепитувавсь, а менший брат ще гiрш палкий та спочуйливий, — а всi брати зробилися неспокiйнiї та педовольнiї. Мати побивалася, жалуючи їх, Галя падала, розважаючи їх, а вбожество ще скрутнiш тiснило й давило. Ходили всi брати шукати собi роботи, служби й по мiстi, й по селах округи, та чи то вже божа воля, чи така нещасна доля, тiльки що не знаходилося їм працi й за малую заплату. I поверталися вони з тих пошуканок усе сумнiш та смутнiш.
Коли ж i добра година — разом знайшлася служба двом братам, старшому й середньому. Пiшли обоє у наймити. Старший брат пiшов служити до молодого заможного хазяїна, баштанника, а середнiй брат служити пiшов до удiвця старого, хлiбороба; обоє недалечке вони занапастилися- тут-таки пiд мiстом наймитували.
Молодий баштанник був собi чоловiк веселий та гордий, та щасливий, та немилостивий — себелюбець i самоправець. Мав вiн i хату бiлу, i жiнку милу, i рiд величний, i усякий достаток добрий. Баштан в його великий, славний — людей повно раз у раз — i городян, i селян. Вiн з жiнкою своєю ходить-походжає та спродає, та грошi лiчить, та балакає й жартує з купцями своїми, та погукує на наймита свого. Родючий баштан жовтiє динями, зеленiє кавунами i усяким овощем — рябить люд i купчиться коло шалаша хазяйського; наймит усiм вслугує, подає, носить, возить, мете, складає, - хазяїн шле його — вiн iде i повертає — хазяїн ще нарiкає; хазяйка гонить — вiн бiжить та назад поспiшається — хазяйка ще лає його; купцям годить, чужим людям прислугує, то й тi не приймають за добре, [i] разу не подякують, може, нiколи за душу живу його не помислять.
Ранок ясний минув, день змерк гарячий, вечiр потемнiв свiжий, а сон не бере, нема спокою, сумно та важко. Коли ж вiдпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з свiту та кривда нерiвна? Чи буде полегкiсть? Чи не вменшиться хоч мало скорботи? Чи колись щось буде?
Хлiбороб був собi тихий, роботящий чоловiк, дбайливий, обережний-знав уже вiн, як у свiтi жити має простий чоловiк межи князi та сильники, то так вiн i жив собi й добре йому велося усе: вiн нiкого не зачiпав, i його нiхто не займав, — вiкував вiн собi гарненько з дочкою своєю одиначкою. Господарствечко хоч не яке там скарбове, — можна б йому цiну скласти, — та таке ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати.
'Чи вiн добрий буде для мене? — думав середнiй брат, iдучи поруч з своїм хазяїном уперше до хазяйської господи та говорячи про те, як хлiб родить. — Чи буде добрий? Походить на те. У свiтi ж, кажуть, не без добрих людей…'
Дуже йому вподобалось хазяйське господарствечко, як оглянув вiн його; дуже приємненько було йому
