— Сiдай, сiдай, братику, сiдай, любий! Ти втомився, коханий — щебетала Галя, прихиляючи тихесенько старшого брата за руку, а благi оченята у тривозi перепитували усiх, що таке не гаразд або що таке зробити? як запобiгти?
Старший брат сiв на лавцi, а усi iншi у рядочок коло його. Галя коло його стала та, дивлячись та турбуючись i забула, яково _тим босим малим нiжкам холодненько стояти.
Старший брат усе-таки мовчав i дививсь у землю. А середнiй брат його поспитав:
— Як се ти до нас прийшов, брате?
— Хазяїн мене прогнав, — одказав старший брат.
Довгенько нiхто нiчого не промовляв. Галя сховала личенько до старшого брата у колiна.
— Вiн тебе бив, мабуть? — поспитав знов середнiй.
— Вiн мене давно бив, з першого дня, — одказав старший. Чому ж ти не втiк вiд його, чому його зараз-таки не кинув, брате? — з опалом та прудко промовив самий менший.
— Було б тобi втекти, — ледве чутно щебетала Галя, не зкiмаючи голiвки з братових колiн. Було б тобi до нас зараз прибiгти. Любий, любенький, любесечкии братику.
— Я хотiв ще перетерпiти, хотiв ще служити, — одказав старший.
Такого такого були прибиралися, як зобачаться, розказати старшому братовi про те, як вони усi теж пiдуть у наймити, служити та заробляти, про те, якi в їх тут були холоди та морози i як середнiй брат трохи пожару не запалив, узявшися в печi розпалювати, та, не слухаючи Галю, наклавшi повну нiч дров, i про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю, i про те, як Галя одного разу перелякалась навiки, признавши стару грушу коло хатки за каву… Такого, такого хотiли розпитатися в його, як вiн щодня жив, що бачив i що чув там. У мiстi де такеньки людно й гучно завсiди… Та теперки не приходило нiкому на думку анi розказувати, анi розпитуватисидiли усi мовчки та тихо, i усi дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двiчi пiдносила голiвочку з братових колiн, не двiчi, не тричi i ручечки угору простягала, поки не опинилась у його сама на колiнах, не обняла його за шию та не притулилася личеньком до його плеча. Тодi й Галя втихла, тiльки часочком тихенько мiцнiш пригортали до себе старшого брата нiжнiї рученятка.
Так вони сидячи дiждалися неньки.
Ненька злякалася, зобачивши старшого сина, вхопила його й, цiлуючи, притягнула до вiконця й у жаху оглядала його i в жаху питала:
— Що таке сталося? Що тобi, дитино моя? Що? Коли? Як?
— Мене хазяїн вигнав, мамо, — одказав старший син. Бiльш вона не питала вже нiчого, тiльки подивилась на його довше та мiцнiш його обняла та заплакала.
— Не плач, мамо, — каже старший син. — Як знайдеться хазяїн де, вишукається яка служба, я знов служити пiду.
— Ох, дитино моя! Дитино моя! — промовила мати, неначе серце в неї розривали.
Потiм вона знов його притягнула до себе, до вiкна, знов на його дивилася… Потiм вiд його одхитнулася, одiрвалася, затопила у печi, постановила вечерю варити i знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала бiлу сорочечку, дала водицi вмитися, i коли вже вiн сидiв вмитий, розчесаний i в бiлiй сорочцi, вона знов-таки на його дивилася — i усi дивилися на його. I вона й усi бачили, як вiн прив'яв i не той став, що колись був.
От i вечеронька на столi — усi сiли вечеряти й усi примiчали, як вiн потроху їсть теперки-й усiм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.
Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був вiн дорогий, — i хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усi очi промовляли, дивлячись на старшого брата, — i з такою думкою спати полягали.
У хатцi темно й тихо; в вiконечко скрять двi пломенистi зiрочки iскрястi з неба голубого, i бiлий снiг лиснить; у хатцi дуже тихо й темно. I чує старший брат, що хтось нечутно до його пiдiйшов i над ним схиливсь; вiн пiзнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепiт розiбрав.
Мати схилилася i мати питалася:
— Дитя моє, -питала вона, — чи багато там терпiв?
— Еге, — одказав вiн теж пошептом. Довгенько нiчого не чутно, мов усе змерло.
— Мамо! Мамо! — шепоче Галя, та нiхто i алi не чуез так уже тихенько шепоче вона. — Мамо! Мамо! — шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.
— Ох, моє дитя кохане! — знов, чутно, мати шепоче. — Ти моє безщасне дитя!
I знов усе наче змерло — тихо.
— Мамо! Мамо! — знов шепоче Галя, i знов Галi нiхто не чує: i не бачить нiхто доброго журливого личенька.
— Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менi, серденько моє! — пита ще мати.
— Нi, мамо, в мене нiщо тепер не болить, а як хазяїн вишукається, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай менi служби, — просить старший син.
— Душе ти моя, серце ти моє! — чується унятно, й начеб слова тi з самої душi, з самого серця вишарпанi, з болючого серця й з болючої душi та й остатнi вже слова.
Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожає ушко i довго-довго-довгенько слуха й прислуха — усе тихо й темно — й, прислухаючи, Галя сама зiтхає.
II
Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй — тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.
Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.
Настало велике свято… Вдосвiта у Києвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.
Удовинi дiти давно вже чули про те, що буде велике свято, i чогось, — самi вони не знали чого, — дожидали собi вiд сього свята. Зiрвалися вони того дня до зорi свiтової i побiгли усi, гонячи до Днiпра вмиватися. Чистенько вмившися, вони жвавенько повернулися до неньки i стали проти неї наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що їх вбере, i їй же богу моєму, виборнi се дев'ять хлопцiв стояло: чорнобровi, кучерявi, обличчя, як то розсвiт, палають, очi, як зорi, сяють, i виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькiй та вишиванiй сорочечцi, хоч у латанiй, та у синiй юпочцi, хоч у виношенiй, та у червонiй стрiчечцi — босiї нiжечки тiльки, диви, затанцюють, а вiчки то вже й танцюють, а голiвка так-то швиденько вже поверталася до того й до того, до усiх, що ось-ось темнi кучерi виб'ються з-пiд червоної стрiчки. Галя смiється й погукує на братiв, i брати теж смiються до неї — найбiльше меншин братик, i сама удова всмiхається.
Перш усього побралися вони до церкви. I веселенько було йти швиденько по дорозi, дивитися й по боках, i уперед. З-за гiр, з округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубiв пробивалися рожевi променi усе пломенистiй та червонiш; росяна лука усе далi та далi вирiзувалася при розсвiтi; Днiпро синiй шумiв, i легкий туманець качавсь понад ним. Чутно, як змодна б'ють у дзвони у мiстi, й видно, наче комашня, купки людей по улицях.
Вони прийшли до маленької церковцi, до старенької, що стояла збочившися коло мiської брами. На цвинтарi росли високi дерева, клея да береза — з-за них тiльки видать було хрест похилий набiк, та тамки, де всох клен один, крiзь сухi вiти вбачалося церковне вiконечко, узеньке й довгеньке, i частинки сивої, мшистої стiнки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що шатавсь i подававсь пiд ногою, i вступили у церковцю.
