поблизу вогнища і стали обскубувати „курей“ — після довгої та впертої боротьби дівчата таки добулися свого і тепер нарівно з чоловіками займалися готуванням їжі. До їхньої компанії долучилися також Мілош і Радован, постійні Желюві помічники, яких ми жартома називали кухарчуками. Там-таки, чекаючи на свіжі тельбухи, вертівся Леопольд з кицьками. До речі, наш кіт не ходив з нами на полювання, бо не міг залишити межі основного купола. Він дуже ображався з цього приводу, але я був невблаганний і не дозволяв Сандрі відкрити йому доступ назовні. Леопольд був гарним хлопцем, але вкрай недисциплінованим, і за наявних обставин я волів тримати його на короткому повідку.
Ми зі Штепаном ніколи не брали участі в кулінарному процесі — Желю й без нас не нарікав на брак помічників, а ми, до того ж, були цілком байдужі до кухарської справи, нас цікавив лише результат. Тому ми розмістились віддалік, закурили — я сигару, бо сигарети вже скінчилися, а Штепан свою незмінну люльку, — і мовчки спостерігали за метушнею біля вогнища.
Невдовзі Йожеф та Борислав принесли повний кошик грибів, що рясно зійшли між основним та зовнішнім куполами після вчорашнього дощу. Сандра передала наполовину обскубану „курку“ Бориславу, а сама стала перебирати гриби, відокремлюючи їстівні від отруйних та несмачних. Йожеф і Младко, для яких не знайшлося роботи, розважали дівчину балачками. Сандра слухала їх з прихильною усмішкою — вона не приховувала, що їй приємне товариство двох молодих людей, лише трохи старших від неї, а обидва хлопці, своєю чергою, були явно небайдужими до неї. Як, утім, і решта загорян — усі вони, включно з одруженим Бориславом, не втрачали нагоди повпадати коло Сандри, чим рішуче спростовували вигадки командора Торічеллі.
Впродовж останнього тижня я мав багато вільного часу і чималу його частину витратив на те, щоб краще пізнати своїх супутників і спробувати з’ясувати, чи не приховує хтось із них важливої інформації про Сідха. Проте за всі шість днів я не помітив у поведінці загорян нічого такого, що можна було б витлумачити на користь версії про нічне побачення, і на цій підставі схильний був визнати їх невинними. Інна загалом погоджувалася з моїми висновками, але з однією суттєвою засторогою.
„Якщо серед загорян є зрадник, а не просто пасивний свідок Сідхової загибелі,“ — говорила вона, — „то психологічно він готовий до того, що за ним стежитимуть. Його не гризе почуття провини за своє мовчання, і, на відміну від мимовільного учасника трагічних подій, він цілком здатний переконливо грати роль чесного хлопця, який нічого не знає і ні до чого не причетний. Тому не поспішай закривати справу.“
Я це розумів і продовжував мучитися підозрами. Мені подобалися загоряни — одні більше, інші менше, але подобалися всі, — і я не хотів, щоб хтось із них виявився зрадником. Мене обтяжувала необхідність підозрювати всіх і кожного, я дуже втомився від своїх підозр і відчував, що довго так не витримаю. Добре, що обіцяна командором Торічеллі допомога от-от мала прибути — післязавтра ввечері чи, найпізніше, наступного дня вранці. Тоді я з величезною полегкістю віддам цю справу до рук досвідчених інквізиторів…
Штепан докурив свою люльку, витрусив з неї весь попіл і відразу заходився набивати її новою порцією тютюну.
— Монсеньйоре… — заговорив він нерішуче. Відтак ненадовго замовк, зосередивши увагу на своїй люльці, нарешті продовжив: — Є одна проблема.
— У кого?
— Не знаю. Може, лише в мене. А може, в нас усіх.
Я був заінтриґований.
— Прошу, поясніть.
— Три ночі тому мені наснився сон, — розпочав барон. — Вірніше, мені здається, що то був сон… А втім, хтозна. — Він знову замовк і став розкурювати люльку.
— Тобто, — допоміг йому я, — ви щось бачили, але не впевнені, було це вві сні чи наяву?
— Десь так, — підтвердив Штепан. — Хоча позавчора вранці я був певен, що просто бачив сон. Мені наснилося, буцім я прокинувся посеред ночі і ніяк не міг заснути… — Він гмикнув. — Якось по-дурному звучить, еге ж? Я лежав-лежав, потім вибрався з намету й пішов прогулятися. Чомусь мене понесло до струмка, і коли я проминув основний купол, то почув Сандру. Вона з кимось розмовляла.
— З ким?
— Не маю уявлення. Я був далеченько від них і ледве розбирав їхні голоси. Здається, її співрозмовником був чоловік — і це все. Про що вони говорили, не знаю.
— Але ви впевнені, що там була Сандра?
— Абсолютно. Її голос ні з чим не можна сплутати.
Штепан кинув погляд на Сандру, яка вже закінчила перебирати гриби, позбулася своїх залицяльників і тепер жваво балакала про щось з Інною. Обидві дівчини були захоплені розмовою і не звертали на нас уваги.
— Зрозуміло, — кивнув я. — А далі?
— Далі я почув за спиною швидкі кроки. Озирнувся й побачив пані Інну, що стрімголов бігла до мене. Вірніше, повз мене. Вона була… гм… в одній спідній білизні, без взуття. Ми з нею лише обмінялися поглядами, і пані Інна, не стишивши ходи, проминула мене й подалася до струмка. Зрозуміло, я кинувся слідом за нею.
— І що?
— І все. На цьому мій сон скінчився, — відповів Штепан. — Власне, проблема не в самому змісті цього сну, часом мені сняться й не такі чудасії. Річ у тім, що інші свої сни я швидко забуваю, вони немов вимиваються з моєї голови. А цей — навпаки. Що далі, то спогади про нього чіткішають. Позавчора зранку я пам’ятав його, як звичайнісінький сон, усе було мов у тумані, неясно, розпливчасто, плутано. Та поступово я став згадувати деталі, навіть найдрібніші, і тепер пам’ятаю його так виразно, ніби це відбувалося насправді. — Барон похитав головою. — Просто не знаю, що й думати.
— А ви говорили про це з Інною? — запитав я.
— Ще позавчора ввечері, коли почав розуміти, що з цим моїм сном коїться щось ненормальне. Я не став розповідати його вашій дружині, а просто між іншим зауважив, що минула ніч була важкою, мені кепсько спалося, мовляв, може, на погану погоду. На це пані Інна відповіла, що сама вона тієї ночі спала добре, а погода, на її думку, і не збирається псуватися. Мені здалося, вона говорила цілком щиро. А отже… — Штепан завагався.
— Отже, — допоміг я йому, — ви відкинули варіант, що Інна вам збрехала. Залишилося тільки дві можливості — або вона нічого не пам’ятає, або їй немає чого пам’ятати, бо все це відбувалось у вашій уяві.
— Саме так. І краще було б друге, бо тоді це проблема лише з моєю головою. Певна річ, неприємно, коли починаєш плутати сон та дійсність, але буде набагато гірше, коли виявиться, що Сандра
— А чому раптом з чужим? Якщо це було не вві сні, то, може, Сандра потай крутить роман з одним із ваших людей?
— Ні, це неможливо. Жоден з моїх хлопців, навіть Борислав, не зміг би приховати, що ходить на нічні побачення з Сандрою. Він би сяяв від щастя, як начищений дукат. Та й це ніяк не пояснює присутності пані Інни. От її поведінка лякає мене найбільше. Мчала крізь хащі, босоніж, в одному спідньому, не тямлячи себе… Ні, хай ліпше це буде сон…
Я став розпитувати Штепана, з’ясовуючи найменші подробиці його видіння, але так і не зміг виявити зачіпки, яка б дозволила встановити, було це вві сні чи насправді. Тієї ночі на варті стояли я з Радованом, а потім Сандра з Мілошем (після Сідхового зникнення ми почали чергувати парами і не в три зміни, а в дві), проте Штепан не підходив до вогнища, навіть не дивився в той бік, а вийшовши з намету, відразу подався до струмка. На годинника він також не дивився; місяць стояв високо, тобто вахту могла нести і та, й інша пара.
Сам я був переконаний, що це сталося (якщо, звісно, сталося) вже після мого чергування, бо я б нізащо не проґавив усіх цих нічних ходінь, а надто ж — жінчиного спринтерського ривка в самій білизні. Штепан думав так само, тому ще вчора обережно розпитав Мілоша, що був Сандриним напарником. Ніякого результату ці розпитування не дали, а отже, якщо Сандра й відлучалася, то подбала про те, щоб Мілош не
