під прикриттям папоротневого чагарнику між основним та зовнішнім куполами. Як правило, Інні цього цілком вистачало — вона ніколи не була аж надто жадібна до сексу. Та, вочевидь, усі ці вечірні переживання викликали в неї таку от парадоксальну реакцію. Ну, а я (тільки не вважайте це похвалянням) був завжди готовий. Проте саме зараз мене відволікали думки про Сандру — тим більше, що вона лежала поруч, нехай і під дією сонних чарів.
— Ні, Інночко, — знов зупинив я її, коли вона стягла з себе нічну сорочку. — Давай не тут.
— А де?
— Та хоча б де й минулого разу, — відповів я. — А можна піти до струмка. Тепер там, завдяки твоїм подарункам, має бути безпечно. Правда?
Інна трохи спантеличено глянула на мене, а потім збагнула, що під подарунками я мав на увазі розкидані нею магічні пастки, і ствердно кивнула:
— Авжеж, безпечно.
Я надягнув штани і взувся, Інна накинула собі на плечі халат, вступила в капці й узяла ковдру. А перш ніж ми вибралися з фургону, вона привела в дію якесь хитре закляття. Мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати чари для відведення очей, що їх одного разу демонструвала нам Сандра.
— Краще хай нас ніхто не побачить, — пояснила мені Інна. — А то як подумаю, що будуть обговорювати між собою, ще й посміюватися…
— Правильно, — погодився я, докладаючи неабияких зусиль, щоб зосередити погляд на ній; а якби не був чаклуном, то взагалі б її не помічав. — Дивовижно! Коли це ти встигла навчитися таких чарів?
— Лише вчора, — відповіла Інна. — Тобто, вчора мені вперше вдалося. Відразу ж хотіла похвалитися, але забігалась і геть вилетіло з голови.
— Швидко проґресуєш, — сказав я з мимовільною заздрістю. — Не думаю, що найближчим часом зможу повторити твій успіх.
— Ой, не прибідняйся! — пирхнула вона. — І годі розмов. Виходьмо.
Зовні було досить світло. В небі над нами сяяв повний місяць, мало не вдвічі більший від того, до якого ми звикли на Землі та Ланс-Оелі. Він затьмарював собою майже всі зорі, за винятком найяскравіших. Небо було не оксамитово-чорним, а попелясто-сірим, тому навіть серед ночі здавалося, що вже світає.
Фургон стояв таким чином, що прикривав нас від вогнища, коли ми вибиралися з нього. А вийшовши на відкрите місце, побачили Младка та Борислава, що сиділи на посту і грали в шахи. В наш бік вони не дивилися, проте Інна про всяк випадок огорнула нас простенькими глушильними чарами, і ми спокійно рушили в напрямку струмка.
Коли ми перетнули периметр основного купола, мені задзвеніло у вухах. Від несподіванки я аж здригнувся і поспіхом позбувся дзвону, знявши з себе Іннине закляття, яке вона наклала на мене перед сном.
— Добре працює, — зауважив я. — Мене б миттю розбудило.
— Ага, — неуважно сказала Інна.
Оскільки ми вже були пристойній відстані від табору, вона деактивувала глушильні та відволікаючі чари. Тепер я міг вільно, без зусиль дивитися на неї, а вона — на мене.
Невдовзі ми дійшли до струмка. Неподалік, лише за десять кроків від нас, закінчувалася захищена територія, і за невидимою стіною зовнішнього купола буяло нічне життя цієї дикої Грані. Ліс повнився різними звуками, здебільшого чужими й загадковими, тому трохи моторошними. Знайомим було хіба що стрекотання цикад, та ще протяжне ухкання хижого нічного птаха, близького родича земної сови.
Інна стала розстеляти на м’якій траві ковдру, а я, вдавшись до магічного сприйняття, пильно вдивився за бар’єр і зміг розгледіти кілька найближчих пасток.
— Не думаю, що наш Ікс наважиться їх знешкоджувати, — сказав я Інні. — Навряд він такий дурний. Радше підійде з якогось іншого боку.
— Мабуть, що так, — якось невпевнено погодилась вона.
— Але не сьогодні вночі, — продовжував я. — Ми зараз не спимо, а Сандра навпаки — спить, як убита. Він ніяк не зможе її розбудити, адже так?
— Не турбуйся, вона не прокинеться. До ранку точно.
Мене трохи здивував вираз Інниного обличчя — розгублений і водночас насторожений. Я запитав:
— Тобі тут незатишно? Може, повернемося під основний купол? Дарма ми так далеко зайшли.
— Ні, все гаразд, — відповіла Інна й підступила до мене впритул. — Тут теж гарно. А близькість лісу з цим його диким гомоном мене дуже збуджує… Хоч і не так, як ти.
Я нахилив голову й поцілував її п’янкі, солодкі губи.
— Інночко, люба, я так кохаю тебе!
— А я кохаю тебе, Владику. Понад усе на світі. Ти — найкраще, що сталося в моєму житті. Я така щаслива, що зустріла тебе.
В її голосі забриніли сумовиті нотки. Попри ніжність і пристрасність, у жінчиних словах відчувалася якась приреченість, ніби вона чекала, що з дня на день її поведуть на розстріл.
Здивований, я підняв до себе її лице і допитливо зазирнув їй у вічі.
— Що на тебе найшло, сонечко? Звідки цей песимізм? Боїшся, що інквізитори не встигнуть?
— Ні… не те… просто… це пусте… — промовила Інна плутано, а потім таки опанувала себе. — Не зважай, Владику, все це дурниці. Краще люби мене, я так хочу тебе! — І вона припала до моїх вуст жагучим поцілунком.
Підхопивши Інну на руки, я дбайливо поклав її на ковдру, розстебнув її халат і став цілувати груди та живіт. Вона стогнала від насолоди, куйовдила моє волосся і раз по раз шепотіла моє ім’я. Сьогодні вона була навдивовижу активна, навіть аґресивна, бурхливо реагувала на кожен мій доторк, і це подобалося мені не менше, ніж її звична покірливість у любощах. Мені подобалося в ній усе, бо це була Інна — моя принцеса, моя шатенка з карими очима. Скільки себе пам’ятаю, я завжди уявляв її саме з таким кольором очей та волосся, мене нітрохи не надихали синьоокі білявки, дарма що більшість чоловіків вважає їх узірцем жіночої краси. І коли я вперше побачив Інну, мені вистачило однієї секунди, щоб зрозуміти: саме на неї я чекав усе своє життя…
— Ну, годі вже! — раптом пролунав поруч дзвінкий дівочий голос, сповнений гніву та обурення. — Ану припиніть! Негайно!
Заскочені зненацька, ми з Інною відсахнулись одне від одного. Я поглянув у той бік, звідки почувся крик, і побачив кроків за п’ять від нас Сандру, на якій з одягу були лише трусики та коротенька нічна сорочка. В яскравому, але примарному місячному світлі її бліде обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру, в очах мерехтіли блискавки, вона важко дихала від швидкого бігу, а її сплутане біляве волосся в безладі спадало на плечі та груди. Очевидячки, Сандра так поспішала, що забула взутися і від самого фургону бігла босоніж. Добре, що на цій Грані переважала папоротнева рослинність, трава в околицях табору була здебільшого м’яка, без шипів та колючок, об які дівчина могла поранити свої ніжні ступні.
Інна квапливо закуталася в халат. Якщо я був просто роздратований таким безцеремонним втручанням у наше особисте життя, то вона була нажахана й дивилася на Сандру, мов зацьковане звірятко. До краю вражений цим поглядом, я не відразу помітив, як із чагарнику за Сандриною спиною вигулькнув Штепан, і звернув на нього увагу лише тоді, коли він так різко загальмував, що мало не впав, очманіло промимривши: „Оце так-так… Щоб я здох!“
Я звівся на ноги, прикривши собою Інну і якомога миролюбніше звернувся до непроханих гостей:
— Сандро, Штепане, в чім річ? Що ви тут робите?
Дівчина зі сплутаним світлим волоссям втупилась у мене приголомшеним поглядом.
— Ти що, з дуба гепнувся? Яка я, до дідька, Сандра?!
— Інна… — беззвучно прошепотів я, і тієї ж таки миті моя голова ніби луснула навпіл, а очі засліпив яскравий спалах.
Я ще пам’ятаю, як падав на траву, але спогадів про моє приземлення вже не залишилося.
Розділ 15
