Викриття
Коли я отямився, моя голова лежала на колінах у моєї дружини. У моєї справжньої дружини — білявки з синіми очима. Тепер усе стало на свої місця: Інна знову була Інною, а Сандра — Сандрою. Мана, в полоні якої я недавно прокинувся, не витримала прямого зіткнення з реальністю і розпалася вдрузки. А разом з нею щезла стіна безпам’яття, що за нею були надійно приховані мої спогади про інші такі епізоди — загалом я нарахував їх одинадцять, якщо не брати до уваги сьогоднішній, невдалий.
Одинадцять разів Сандра посеред ночі насилала на Інну міцний сон, займала її місце поруч зі мною, будила мене — і ми з нею кохалися. Щоразу я свято вірив, що роблю це з Інною, у мене не виникало жодних сумнівів у справдешності своїх почуттів, я ні на мить не запідозрив, що перебуваю в полоні чарів — не звичайних, жіночих, а чаклунських… Утім, і жіночих також!
Дарма що в такі хвилини я щиро вважав Сандру Інною, моя пристрасть і моя ніжність були звернені не на ім’я, а на реальну дівчину, яка була зі мною. Я любив у ній не Інну, аж ніяк, я любив саме Сандру — її великі карі очі, шовковисте каштанове волосся, досконалу красу її обличчя, кожну часточку її тіла. Я любив її променисту усмішку, її оксамитовий голос, любив як вона розмовляє, як вона рухається, як дивиться, любив у ній навіть те, чим вона разюче відрізнялася від Інни — взяти хоча б її аґресивність у сексі. І це вже була не мана, це були мої справжні почуття — вірніше ті, що могли б стати справжніми, якби на світі не існувало Інни…
Інна не відразу помітила, що я прочумався. Вона саме дивилася вліво, на невидимого мені Штепана, й говорила:
— Гадаю, вам краще повернутися в табір, бароне. Як бачите, це суто побутовий інцидент, тут нема ніяких ворожих підступів. Є лише підступ сексуально заклопотаної сучки, яку я досі вважала своєю ліпшою подругою.
— Я розумію, пані, — відповів Штепан. — І за інших обставин погодився б з вами, що це ваша особиста справа. Однак я виявився причетним до неї найбезпосереднішим і вельми загадковим чином. Все це не просто так, і я мушу розібратися зі своїм пророчим сном.
Зачувши останні слова, я так різко підвівся, що мені аж у голові замакітрилося. На щастя Інна вчасно зреагувала й притримала мене за плече. Її лагідні ясно-сині очі дивилися на мене турботливо й занепокоєно.
— Як ти, Владе?
— Нормально, — відповів я. — Більш-менш…
І повільно, не роблячи різких рухів головою, роззирнувся. Праворуч від нас з Інною, долілиць на ковдрі лежала Сандра, плечі її здригалися від нечутних ридань. З іншого боку сидів на траві Штепан, вираз його обличчя був серйозним і заклопотаним. Коли наші погляди зустрілися, він мовчки кивнув мені. А я сказав:
— То справді був пророчий сон, бароне. Інших пояснень немає. Тоді ви спали, але водночас бачили реальність — тільки з майбутнього.
— Атож, монсеньйоре, — погодився Штепан. — Ми з пані графинею вже з’ясували це питання. Все сталося саме так, як було в тому сні. Правда, спершу я був подумав, що просто повторюються події триденної давнини. Та коли озирнувся на кроки й побачив, що до мене біжить пані Інна у… у точнісінько такому вбранні, як і тоді, — він труснув головою, — чесно кажучи, мені аж моторошно стало. Злякався, що потрапив у якесь зачароване коло.
— Ніякого зачарованого кола не було, — запевнив я його, потираючи пальцями скроні. — Якраз тієї ночі Сандра мене не чіпала.
Інна спантеличено глянула на мене:
— Про що ти кажеш? — Тут у її очах промайнув здогад. — Це було не вперше?!
— Якби ж то вперше! — зітхнув я. — А ти хіба не розпитувала її?
— Намагалася, але марно. Вона мовчить і весь час плаче. — Інна похмуро зиркнула на неї, потім знову зосередилась на мені. — Ну, то як усе було, Владе? Чому ти назвав мене Сандрою? Невже справді вважав, що я — це вона, а вона — це я?
— Саме так, — підтвердив я. — Не уявляю, як Сандра це робила, але щоразу, коли вона будила мене, я був упевнений, що це ти.
— І скільки було таких „щоразу“?
— Якщо рахувати й сьогоднішню ніч, то дванадцять.
Інна кинула на Сандру нищівний погляд. Проте Сандра цього не бачила. Вона й далі лежала долілиць, але вже не плакала. З її напруженої пози було ясно, що вона уважно дослухається до нашої розмови.
— І щоразу, — продовжувала розпитувати мене Інна, — було одне й те ж саме?
— Загалом так, — відповів я, почуваючись дуже ніяково в присутності Штепана. — Сім… ні, вісім разів усе відбувалось у фургоні, а в решті випадків я соромився Сандриної присутності… ну, тобто твоєї, але ж я вважав тебе Сандрою… і наполягав, щоб ми десь сховалися. Тоді ми йшли за межі табору. Не знаю, чи насилала Сандра якісь додаткові чари на чергових, чи вистачало глушильних та відволікаючих…
— Цілком вистачало, — кволо озвалася Сандра, підводячись. Вона сіла, підібгавши ноги, витерла рукавом халата заплакане обличчя й запитливо глянула на Інну. — Не розумію, як тобі вдалося прокинутись. Я ж міцно приспала тебе.
— Дуже міцно, — кивнула Інна. — Та коли в голові завивають аж дві сирени, ніякі чари не втримаються. Щойно ви з Владиславом вийшли за основний купол, спрацювала сигналізація. І все одно я ще довгенько боролася зі сном. Мені досі дзвенить у вухах.
Сандра похнюпилася.
— То он воно що… Ти підозрювала мене?
— Так, але не в цьому. Ми вирішили, що ти або зрадниця, або потрапила під ворожий вплив. Мені навіть на думку не спадало… — Вона скрушно похитала головою. — Як ти могла, Сандро? Як же ти могла?…
— А от так і могла! — відповіла Сандра мало не зухвало. — Я кохаю Владислава. Дуже кохаю! Я покохала його з першого погляду.
— Ну то й що? Хіба це давало тобі право чинити таке свинство? Ти ж фактично присилувала його.
Сандра пирхнула:
— Де там „присилувала“! Щоразу він хотів цього не менше, ніж я.
— Бо ти прикидалася мною.
— Аж ніяк. Я просто
— А ще, — сердито додав я, — ти навіяла мені, що я все життя мріяв про дівчину-шатенку з карими очима.
Сандра звернула свій погляд на мене.
— Помиляєшся, Владику, — вона саме так, пестливо, промовила моє ім’я. — Про твій давній пунктик щодо синьоокої білявки я дізналася вже згодом. Якось Інна між іншим обмовилася про це, але я не стала нічого міняти, бо все й так працювало добре. Ти сам переконував себе в тому, що я є дівчиною твоєї мрії, що я — твій ідеал! Якби ми познайомилися раніше, до твоєї зустрічі з Інною, ти вважав би мене своєю єдиною й неповторною, ти кохав би мене по-справжньому… А втім, ти й зараз кохаєш мене. Ти кохаєш нас обох — і мене, й Інну, просто відмовляєшся визнати це навіть перед самим собою, тобі заважає належність до моногамної культури. От був би ти мусульманином, то просто взяв би мене за другу дружину, і по всьому. Одного разу Сідх жартома запропонував, щоб ми втрьох перейшли в іслам… — Тут Сандра осіклася й розгублено забігала очима. На її обличчі застиг нажаханий вираз.
Інна миттю напружилася, ніби хорт, що учув слід.
— Ану, ану! — мовила вона, свердлячи поглядом Сандру. — То що ж Сідх?
— Він сказав…
