— Я вже чула, щo він сказав. Не викручуйся, Сандро. Якби Сідх просто здогадався про твої почуття до Владислава, ти б не стала так лякатися. Тут щось більше, щось серйозніше… Він довідався про твої витівки, правда ж? Він вимагав, щоб ти в усьому нам зізналася. Погрожував тобі викриттям. І тоді ти вбила його! Так?
У безсильному жесті відчаю Сандра затулила лице долонями. Це було таким очевидним визнанням провини, що я мало не скрикнув. Як же вона могла?…
— О Боже! — прошепотів приголомшений Штепан.
Сандра мовчала щонайменше хвилину. Потім прибрала від обличчя руки й тихо заговорила:
— Я не вбивала Сідха, він живий… має бути живий. Ти правильно здогадалася: він викрив мене і наполягав, щоб я перед вами покаялася. Тієї ночі ми посварились, і я… паралізувала його.
— А далі?
— Я не знала, що робити, як примусити його до мовчання, тому просто ув’язнила на одній з сусідніх Граней. Заблокувала всі його чаклунські здібності, щоб він не зміг завадити мені… Це не назавжди, блокування протримається не більше двох місяців.
— Оце так-так! — промовила Інна, хитаючи головою. — І на що ж ти сподівалася? Чого ти розраховувала досягти за ці два місяці?
Сандра шмигнула носом.
— Сама не знаю. Просто не хотіла втрачати Владислава… втрачати ті крихти його кохання, які я мала.
— А що з Сідхом? З ним усе гаразд?
— Та мабуть. На тому острові, де я оселила його, є питна вода, росте багато їстівних плодів, там немає ні великих хижаків, ні отруйних змій. Сідх досвідчений мандрівник, він має протриматися й без своєї чаклунської сили.
— І ти зможеш його знайти?
— Звичайно. Це неподалік. Я жодного разу не відвідувала його… боялася, що ви помітите мою відсутність у таборі. Але певна, що він живий-здоровий.
— Хіба що… — Інна замовкла й поринула в задуму.
Мене взагалі вражало, що за цих обставин вона ще здатна логічно мислити. Я ж просто сидів, очманіло дивився на Сандру і ніяк не міг зібратися на думках.
Нарешті Інна підвелася і сказала:
— Вибачте, я ненадовго відійду.
Вона позичила в Сандри капці і зникла за найближчим чагарником. А коли за двійко хвилин повернулася, я з подивом відзначив, що обличчя в неї розпашіле, а груди під сорочкою часто здіймаються, ніби вона щойно бігла. Ні Штепан, ні Сандра, занурені у власні думки, не звернули на цю обставину уваги.
„Що сталося, Інно?“ — занепокоєно спитав я. — „Тобі зле?“
„Зі мною все гаразд,“ — відповіла вона. — „Сиди тихенько, не втручайся. Потім я все поясню.“
Інна підійшла до Сандри, присіла поруч і взяла її за праву руку.
— Тепер слухай, золотко, що я тобі скажу… — заговорила вона, відволікаючи увагу дівчини, а тим часом швиденько наділа їй щось на середній палець. На якусь мить яскраво зблиснув зеленкувато-жовтий вогник, але ще кілька секунд після цього сітківка моїх очей зберігала слід від несподіваного спалаху. — Отак! Готово.
Сандра рвучко вивільнила руку й наблизила її до свого обличчя, розглядаючи перстень з невеличким каменем, схожим на хризоліт. Цей перстень я впізнав одразу — за давніми переказами, він належав ще Бодуенові де Бресі, і з його допомогою майбутній перший герцог Бокерський завдав поразки Женесові де Фарамону. Через вісім сторіч прапрадід теперішнього герцога знайшов перстень Бодуена при реконструкції церкви в Шато-Бокер, а його нерозумний правнук, батько Ґарена де Бресі, Олаф, здуру подарував цю цінну річ смертельному ворогові своєї родини. Після Женесової загибелі перснем заволоділи ми і скористалися ним, щоб піднятися на верхівку південної вежі, коли починався Прорив. Згодом ми хотіли повернути його герцогові, проте він відмовився його взяти і наполіг на тому, що відтепер перстень має належати нам.
Співставивши факти, я здогадався, що за час своєї відсутності Інна встигла збігати до табору і взяти його зі своєї скриньки для коштовностей. Однак я не міг збагнути, навіщо їй знадобився цей артефакт, який був призначений для блокування чарів…
Зате Сандра, як видно, все зрозуміла. Після секундного заціпеніння вона поривчасто обняла Інну і, на мій подив, стала цілувати її, заливаючись сльозами і примовляючи:
— Ох, Інночко, дорогенька… яка ж ти розумниця… дякую тобі… дякую…
Ми зі Штепаном розгублено перезирнулися. Ні він, ні я не мали уявлення, що відбувається, але вже сама Сандрина реакція свідчила про те, Інна, надівши їй на пальця перстень Бодуена, зробила дівчині неабияку послугу.
— Ну, годі, — ніяково промимрила Інна, мало не відбиваючись від поцілунків. — Припини, Сандро! А то хлопці казна що подумають. Владислав точно подумає, він такий.
Зненацька Сандра зойкнула й обм’якла. Інна притримала їй і дбайливо вклала на ковдру.
А ми зі Штепаном схопились на ноги і майже одночасно вигукнули:
— Що з нею?
Сандра слабко ворухнула віями і ледве чутно прошепотіла:
— Все… нормально… Я зараз… Тільки… тільки… перстень… не знімайте… в жодному…
Вона заплющила очі й завмерла нерухомо. Її бліде обличчя виражало спокій і полегкість.
Інна взяла дівчину за зап’ясток, перевірила пульс, побіжно дослідила її ауру і повідомила:
— Вона просто знепритомніла. Гадаю, це суто емоційна реакція.
Я сів на траву біля самого краю ковдри. Штепан учинив так само.
— А на що саме була ця суто емоційна реакція? — поцікавився я.
— І я б хотів це знати, — підтримав мене барон. — Чим ви так догодили Сандрі, надівши їй персня?
— А ви ще не второпали? — здивувалася Інна, змірявши мене та Штепана якимсь розчарованим поглядом. — Це ж очевидно! Хіба ви забули, яку властивіть має перстень Бодуена?
— Він захищає свого власника від прямого магічного впливу, — відповів я.
— Правильно. Та це лише окремий випадок. Магією називається мистецтво керування надприродними силами. Тепер сформулюй свою думку в загальному вигляді.
— Ну, тоді перстень захищає від прямого впливу надприродних сил. — Я замовк і приголомшено витріщився на Інну. — Ти хочеш сказати, що Сандра була…
— Одержимою, — закінчив за мене Штепан. Навіть у примарному місячному світлі було видно, як його обличчя посіріло.
Інна ствердно кивнула:
— Як я розумію, на Гранях цим словом називають людей, що всупереч власній волі потрапили в тенета Нижнього Світу. Вони не слуги, а раби. Перстень Бодуена звільнив Сандру з рабства — і ви бачили, як вона цьому зраділа.
Я сперся ліктями на коліна і стиснув голову руками.
— Здуріти можна!
А Штепан запитав:
— Як ви про це здогадалися, пані? Ви підозрювали вже тоді, коли казали, що це суто побутовий інцидент?
— Ні, бароне. Якраз тоді я вважала, що ситуація цілком зрозуміла. Але підсвідомо залишалася насторожі, бо пророчі сни — не іграшки, і для їхньої появи потрібен дуже серйозний привід. А Сандрина витівка з Владиславом, хоч вона багато важить для наших особистих стосунків, сама по собі не є вагомою причиною для вашого пророчого сну. Коли ж Сандра почала верзти нісенітницю про Сідха…
— То вона брехала? — озвався я.
— Авжеж брехала. Вона ніби говорила під чиюсь диктовку. Її брехня була такою бездарною, такою неправдоподібною, вона так суперечила всім моїм уявленням про Сандру, що мимоволі мені спала на думку популярна на Гранях приказка: „Диявол хитрий, підступний, але дурний“.
