пам’ятав про її відсутність. Це означало… я ще не вирішив, що саме, але вже точно щось дуже погане…
Повернувши голову, я знову подивився на Сандру. Перехопивши мій погляд, вона променисто всміхнулася й помахала мені рукою. А от Інна миттю відчула якийсь негаразд і подумки запитала:
„Владе, що трапилося?“
„Точно не знаю,“ — відповів я. — „Може, так, а може, й ні. Штепан розповів мені дивну історію.“
„Яку?“
„Гадаю, тобі краще почути її від нього.“
„Добре. Зараз я…“
„Ні, не квапся,“ — зупинив я Інну. — „Треба влаштувати це так, щоб ні в кого не виникло підозр. Ми зі Штепаном завжди тримаємось осторонь, коли ви готуєте їжу, а от якщо й ти приєднаєшся до нас…“
„Ого, яка конспірація!“ — здивувалась і водночас стривожилась Інна. — „Що ж, тоді зробимо інакше. Сьогодні якраз моя черга перевіряти куполи, я попрошу Штепана супроводжувати мене. Годиться?“
„Гарна ідея,“ — схвалив я.
Хвилин через десять Інна так і вчинила. А я підійшов до гурту й завів розмову з Сандрою — про всяк випадок, щоб утримати її на місці. Мушу визнати, акторським талантом природа мене обділила, тому дівчина, мабуть, помітила, що я чимось стурбований, однак не надала цьому значення. Я ж у думках молився про те, щоб мої найгірші підозри не справдилися, благав усіх святих та нечистих про єдину ласку — не забирати в мене сестру, яку я так довго шукав…
Коли Інна та Штепан повернулися після обходу периметру всіх трьох куполів, вечеря вже була готова. Потім настав час традиційних вечірніх посиденьок довкола вогнища, тож нам з Інною довелося відкласти нашу розмову до відбою.
Цієї ночі знову чергували Сандра з Мілошем, тільки вже в першу зміну, і у фургоні ми лишилися вдвох, що було дуже до речі. Оскільки вогнище знаходилося на пристойній відстані від нас, а на фургон ще й було накладено глушильні чари, ми не мусили говорити подумки — досить було просто не підвищувати голосу, і Сандра не могла почути нас. А якби навіть підійшла ближче і щось розчула, то однаково нічого не зрозуміла б — адже ми, ясна річ, розмовляли українською. Єдиним, хто міг зрозуміти нас, був Леопольд, проте він ще від самого початку подорожі взяв собі за звичку ночувати в траві неподалік вогнища.
Роздягнувшись, ми лягли на м’який широкий матрац, укритий шовковим простирадлом, а натягати на себе ковдру поки не стали — початок ночі був досить теплим. Коли Інна зручно вмостилася біля мене, поклавши голову мені на груди, я запитав:
— Ну, то що думаєш?
Вона стиха зітхнула:
— Краще б це був просто сон.
— А якщо ні?
— Тоді кепські наші справи. І не просто кепські, а паскудні. Я пробувала вдатися до самогіпнозу, щоб пробудити забуті спогади тієї ночі, але безрезультатно. Якщо Штепанові нічого не примарилося, то я зазнала потужного ментально-магічного впливу. З чийого боку — вже інше питання.
— Гм… Хто ж іще міг це зробити, крім Сандри?
(А от імена, задля зайвої остороги, ми вимовляли подумки — вони ж бо всіма мовами звучать однаково. Проте я не обтяжуватиму вас такими деталями.)
— Хоча б той, — відповіла Інна, — з ким вона зустрічалася біля струмка. Можливо, то був Сідх. А може, хтось інший — той, хто вбив Сідха.
— Так чи інакше, — похмуро мовив я, відчуваючи моторошну порожнечу в грудях, — а все одно виходить, що Сандра є зрадницею.
— Це один з двох можливих варіантів, коли відкинути найпростіше і найзручніше пояснення про Штепанові ґалюцинації. А друга можливість полягає в тому, що Сандра й сама стала жертвою магічної атаки. Сідх або хтось іще, назвемо його за традицією Іксом, підкорив її своїй волі.
— Тоді Ікс має бути надзвичайно могутнім чаклуном, — зауважив я. — Щоб його чари могли пробитися крізь потрійний захист куполів і не здійняти тривоги… брр!… Чому ж тоді ми досі живі?
— Цього я теж не розумію. Хоча, з іншого боку, Ікс не спромігся потрапити в табір, його сили вистачило лише та те, щоб прикликати до струмка нас з Сандрою. А там… ну, може спрацював наш інстинкт самозбереження, і ми не вийшли за зовнішній купол.
— Або цьому завадив Штепан, — припустив я. — Він же побіг за тобою. Ікс і йому стер пам’ять, але зробив це недбало. Якби не це, ми б навіть не здогадувалися про те, що сталося.
— Власне, ми й зараз не знаємо, що насправді сталося, — сказала Інна й міцніше пригорнулася до мене. — Владику, мені страшно! Швидше б приїхали ті інквізитори…
— Залишилося ще дві ночі. Максимум три. Ми мусимо протриматися… — Я на хвильку задумався. — От що, Інно, цієї ночі я не спатиму. Стерегтиму твій сон — і Сандрин також. А зранку висплюся. Наступної ночі вчиню так само, а коли й післязавтра підмоги не буде, то й на третю ніч…
— В цьому немає потреби, — урвала мене Інна. — Я вжила додаткових заходів безпеки.
— Яких?
— Ну, по-перше, налаштувала основний купол так, щоб він дав нам сигнал, коли Сандра вийде за його межі. — З цими словами вона наклала на мене чари, що встановили пасивний контакт між мною та куполом. — Нам обом задзвенить у вухах і ми відразу прокинемось. Про нас я також подбала: якщо я вийду за периметр, то дзвенітиме в тебе, а якщо ти — у мене.
— Добре придумано.
— А по-друге, — провадила Інна, — далі від струмка, за межами зовнішнього купола я накидала магічних пасток. Ікс майже напевно їх помітить і нейтралізує — але тоді, знов-таки, спрацює сигналізація.
— Ти просто геній, сонечко! — захоплено мовив я. — А завтра неодмінно вигадаємо щось іще… Тільки треба бути обережними. Якщо Сандра не жертва, а ворог — хоч я й відмовляюся в це вірити, — то присутність пасток і сигналізації насторожить її.
— Я врахувала таку можливість. З першими променями сонця пастки щезнуть без сліду, а сигналізацію на куполі можна помітити лише при ретельному вивченні його структури. Коли прокинуся, зніму її, ввечері знову встановлю. — Інна трохи помовчала. — Я теж не вірю, що Сандра ворог. Не хочу вірити. У мене ще не було такої гарної подруги… На жаль, реальне життя має паскудну звичку підносити нам прикрі несподіванки…
Ми ще якийсь час проговорили, розглядаючи різні варіанти, від доволі оптимістичних до найпохмуріших, та врешті нас здолав сон. Я спав на диво спокійно, без тривожних сновидінь, але прокинувся не вранці, як звичайно, а десь посеред ночі. І прокинувся зовсім не тому, що спрацювала сигналізація, ні — просто мене розбудили лагідні жінчині поцілунки.
Ще гаразд не виринувши зі сну, я почав відповідати їй, і невдовзі ми стали цілуватися палко, пристрасно. У фургоні тьмяно горів ельм-світильник, і краєм ока я помітив, що по той бік від Інни, повернувшись до нас спиною, лежить Сандра.
Це відкриття миттю розхолодило мене, і я зупинив дружину:
— Стривай, сонечко, так не годиться.
Інна швидко озирнулася на Сандру і недбало пирхнула:
— Все нормально, не бійся, вона не прокинеться.
— Ще й як прокинеться, — заперечив я. — Просто вдаватиме, що спить.
— Нічого не вдаватиме. Я її так приспала, що хоч з гармати стріляй.
— Справді? Навіщо?
— Бо зла на неї. Сандра була така незграбна, що розбудила мене, коли повернулася з чергування.
— Ясно…
Інна знову стала мене цілувати, і я зрозумів, що вона хоче більшого, ніж просто поцілунки, що ними ми обмінювалися перед сном і вранці. Цим „більшим“ ми зазвичай займалися ближче до вечора, сховавшись якнайдалі від наших супутників, і, наприклад, учора перед полюванням дуже приємно провели майже годину
