здатна жодна жінка.
— Ориґінальна думка, — нітрохи не збентежившись, відповіла римська принцеса. — Що ж, незабаром у тебе буде нагода довести мені справедливість цього твердження… Тільки не тіш себе марними сподіваннями — це станеться нашої першої шлюбної ночі, і ні днем… то пак, ні ніччю раніше.
„Ну ось! — скрушно резюмував Філіп. — Найшла коса на камінь. Схоже, все йде до того, що незабаром у нашому веселому товаристві з’явиться ще один крутий хлопець — моя дружина“.
Та на цьому сюрпризи того ранку не закінчилися. Прибувши на ристалище, Анна підійшла до Марґарити і цілком серйозно заявила, що відмовиться від вінця королеви любові та краси, якщо її наваррська кузина не погодиться розділити з нею цей титул. Після безсонної ночі Марґарита мала змучений і спустошений вигляд. Вона мляво подякувала Анні за люб’язність і без будь-яких додаткових умов пристала на її пропозицію. Таким чином була залагоджена вельми дражлива незручність, що виникла напередодні з Філіпової ласки, коли на турнірі з нагоди дня народження Марґарити царювала інша принцеса. (Між іншим, пліткарі й дотепники схильні були шукати цьому інші пояснення, значно пікантніші; ми їх тут не розглядатимемо, проте істини ради визнаємо, що деякі припущення були не такі вже й далекі від дійсності.)
На запрошення Філіпа в почесній ложі королеви любові та краси міцно окопалися (буцімто для захисту дам, а насправді, щоб виправдати свою неучасть у турнірі) Тібальд де Труа, Оттон Савойський, Педро Араґонський, а також кілька друзів та родичі Філіпа, серед яких був і Ґастон д’Альбре. Цей останній розсудливо попросив притулку, ховаючись від цілої юрби лицарів, що жадали схрестити списи з переможцем леґендарного Грози Сарацинів. Філіп зглянувся на його біду, але спершу примусив кузена дати страшну клятву ніколи, ні за яких обставин не згадувати в його присутності про свою перемогу над Гуґо фон Кліпенштейном.
А от невтомний мисливець за престолами, найзнатніший з усіх мандрівних лицарів — ми кажемо, звісно, про Еріка Датського, який вчора ввечері погодився увійти в почет королеви любові та краси, на ранок змінив своє рішення і записався рядовим лицарем у загін Ернана де Шатоф’єра, де ще залишалося кілька вільних місць. Всупереч формальній меті своїх відвідин Наварри, молодий датський принц залишався на диво байдужим до Марґарити і не робив жодних спроб здобути її прихильність. Злі язики при наваррському дворі стверджували, ніби він, побачивши, яка вона розпусниця, заявив спересердя: „Збіса мені здалася ця вертихвістка, нехай і з королівством на додачу“, — і відмовився від претензій на її руку. (Втім, Філіп здогадувався про справжню причину такої дивної поведінки датського принца; він чудово розумів, що раз Анна не запросила до свого почту Ізабеллу Араґонську, то й Еріку нічого було робити в ложі королеви.)
Коли вже було згадано про почет королеви любові та краси, то треба сказати, що дам та дівчат у своє оточення Анна добирала вельми професійно, з гарним знанням справи. Філіп гідно оцінив її витончений смак, що дозволив їй зібрати біля себе чудовий букет чарівних личок і струнких фіґур. Велика кількість красунь, проте, не вплинула на його плани, і, віддавши належне Анні, як своїй королеві та нареченій, він незабаром підсів до Бланки з явним наміром скористатися сприятливими обставинами для рішучого штурму її захисних порядків; на щастя, Монтіні, що мав звичай з’являтися в найнедоречніші моменти, тепер був позбавлений такої можливості.
Одначе Бланка недовго терпіла Філіпові приставання. Відчуваючи, що її опір починає танути, вона лагідно звеліла йому забиратися геть, пригрозивши, що інакше піде сама і більше до ложі не повернеться. Зовнішня лагідність її тону не ввела Філіпа в оману, радше навпаки — не на жарт злякала його, бо свідчила про непохитну рішучість здійснити погрозу. Щоб не позбутися Бланчиного товариства, він мусив облишити свої залицяння, і ця невдача ще дужче розпалила його ворожість до Монтіні, який своєю присутністю в Памплоні (ба навіть самим своїм існуванням) завдавав йому дедалі більше прикрощів. Філіп відчував, що його ненависть до Етьєна поступово набуває якісно нового змісту, і він знай ловив себе на тому, що в думках перебирав різні способи його фізичного усунення.
Щоб досадити об’єкту своєї пристрасті, Філіп, з Анниного дозволу, став упадати коло Діани Орсіні — тієї самої, що напередодні надіслала йому в подарунок відірваний від сукні рукав. Як виявилося згодом, ця чорноволоса й синьоока дівчина п’ятнадцяти років, представниця молодшої гілки одного з наймогутніших в Італії родів і улюблениця римської принцеси, не поділяла смаків своєї подруги та пані. Діану більше приваблювали хлопці, ніж дівчата, а Філіп узагалі зачарував її, і вже надвечір вона ладна була віддати йому не тільки рукав, але й весь свій одяг з невинністю на додачу. Філіпа не довелося умовляти прийняти цей подарунок: на його щире переконання, лише цілковитий дурень та нечема міг би знехтувати коханням такої милої й чарівної дівчини.
Що ж до Бланки, то вона, вочевидь, на зло Філіпові, взяла собі за кавалера наслідного принца Араґона Педро — вельми інфантильного молодика з безвільними рисами обличчя і таким же безвільним характером. В дитинстві Бланка й Педро були заручені, але потім їхні батьки розійшлися в поглядах на подальший хід Реконкісти, посварилися і навіть трохи повоювала між собою за Південну Валенсію, яка в кінцевому підсумку дісталася Кастілії. А відтоді як Бланку, так і Педро, переслідували невдачі в особистому житті. За цей час двадцятичотирирічний наступник араґонського престолу встиг двічі одружитися і двічі овдовіти і від обох шлюбів не мав жодної дитини.
На Філіпову думку, Педро був би ідеальною партією для честолюбної й марнославної наваррської принцеси; шлюб з ним дозволяв їй стати в майбутньому одноосібною правителькою відразу двох королівств — Наварри й Араґону. Проте Марґарита ставилася до свого араґонського кузена вкрай негативно. За її власним зізнанням, його млявість, слабохарактерність та інфантильність викликa’ли в неї відразу, поза очі вона називала його безхребетним слизняком, і, як підозрював Філіп, їй ставало гидко на одну лише думку про те, щоб лягти з ним у ліжко, хоча зовні принц Педро здавався вельми привабливим юнаком. Поза спальнею Марґарита звикла панувати над чоловіками, а проте вона терпіти не могла дурників на зразок Педро Араґонського. Її приваблювали молоді люди іншого штибу — такі, наприклад, як Тібальд де Труа, ґраф Шампанський, що після самоусунення Філіпа став головним претендентом на руку наваррської принцеси.
У певному розумінні Тібальд був досконалістю: розумний, вольовий, ініціативний і цілеспрямований, він, разом з тим, відзначався крайньою непрактичністю, нестримною мрійливістю, навіть був трішки несьогосвітній. Найбільшим його захопленням була поезія, потім він любив жінок, веселі пиятики, полювання, турніри та інші мирські розваги — а в державних та господарських справах він був цілковитий нездара і ні від кого не крився з цим. Тібальд відверто нарікав на те, що багатство й високе суспільне становище неодмінно пов’язані з владою. Його нездатність до врядування була просто вражаюча. Він розбещував своїх управителів одного за одним, навіть кришталево чесний чиновник, влаштувавшись до нього на службу, не міг довго встояти перед спокусою швидкого збагачення і, зрештою, починав красти. На той час Шампань була найгірше керованою провінцією в усьому Французькому королівстві, яке загалом потерпало від безладу та анархії, і Тібальд, крім того, що був нестямно закоханий у Марґариту, сподівався, що вона, вийшовши за нього заміж, візьме в свої руки кермо влади і зніме з його плечей тягар відповідальності за стан справ у ґрафстві.
Та Марґарита не поспішала ощасливлювати Тібальда. Майже весь другий день турніру вона просиділа в почесній ложі в гордій самотності, насуплена, мов хмарний осінній день, ні з ким не спілкувалася і вдавала, ніби уважно слідкує за змаганнями. Тільки надвечір принцеса трохи ожила, проте геть-чисто зіґнорувала Тібальдове товариство і стала відчайдушно загравати з Анною, яка ще з першого дня виказувала неабиякий інтерес до своєї наваррської кузини. Цей швидкоплинний і дещо нетрадиційний роман дуже засмутив батьків обох дівчат, особливо дона Александра, і за інших обставин зіпсував би свята, якби увага більшості гостей не була цілком прикута до подій, що відбувалися на арені.
А турнір, слід сказати, вдався на славу. На думку багатьох знавців, це було найліпше з ратних ігрищ за всю історію таких змагань — і за рівнем орґанізації, і за складом учасників, і за пристрастями, що вирували як на самій арені, так і довкола неї. Безперечним героєм турніру став Ернан де Шатоф’єр, який довів собі й усім іншим, що він не лише талановитий воєначальник, а й неперевершений боєць. У ґруповій битві очолюваний ним загін отримав упевнену перемогу, а сам Шатоф’єр в очному поєдинку переміг Гуґо фон Кліпенштейна і був одностайно визнаний кращим лицарем другого дня. Окрилений своїм першим успіхом, Ернан виграв усі головні призи і в наступних змаганнях, не лишивши жодного шансу навіть чудовому Грозі Сарацинів. Всі жінки на турнірі просто нетямилися від нього, проте він, як і раніше, суворо дотримувався обітниці цнотливості, і один тільки Бог, можливо, здогадувався (та й то не напевно), щo насправді крилося за його святенницькою личиною…
