— Я вірю тобі, Рікарде. Я анітрохи не сумніваюся в твоїй щирості. Хто-хто, а я ж бо знаю, який ти насправді. За інших обставин з тебе вийшов би ідеальний чоловік для такої надміру честолюбної жінки, як я. Проте, собі на біду, ти походиш із шанованого наваррського роду. Твого батька дуже поважають у Наваррі, особливо в її кастільській частині. Після мого батька він найвпливовіша людина в країні, і хоч-не- хоч ти успадкуєш від нього і цю повагу, і цей вплив. На жаль, серйозно розраховувати на те, що згодом ти розгубиш отриманий у спадок авторитет, не випадає. Ти чесний, порядний, шляхетний, добродушний і навіть простодушний. З такими якостями з тебе навряд чи вийде гарний правитель, але піддані любитимуть тебе, для них ти будеш уособленням доброго та справедливого короля на противагу мені — злій і підступній королеві. Ти справді далекий від державних турбот, політика не твоя стихія, а проте, одружившись зі мною, ти проти своєї волі будеш втягнений у цю трясовину. І коли одного чудового дня мої піддані скажуть: „Королева нам не указ! У нас є король, нащадок Александра Завойовника [39] по чоловічій лінії, нехай він нами й править“, — тоді в тебе не буде навіть того слабкого виправдання, що ти, мовляв, ніколи не займався державними справами.
Рікард підвівся з колін, дивлячись на Марґариту з якимсь забобонним жахом.
— І тільки тому ти відмовляєш мені?
— Тільки тому. Якби ти не був сином Клавдія Іверійського, онуком Елени де Ебро, я б радо погодилася стати твоєю дружиною і була б щаслива з тобою. Ти чудова людина, Рікарде, я тебе дуже люблю, та на жаль, нам не судилося бути разом. Пробач, рідний.
— Боже! — у відчаї прошептав він. — Кого я покохав? Я покохав чудовисько!
— Рікарде…
— Так, Марґарито, ти чудовисько. Жадоба влади, необмеженої, незаперечної влади, так зіпсувала тебе, що в тобі не лишилося нічого людського. Ти нічим не краща за кузена Біскайського! Той схибився на думці про втрачене королівство, а ти заразилася від батька почуттям неповноцінності, що переслідує його відтоді, як він надягнув королівську корону, зневаживши законні права сина свого старшого брата. Ти будь-що прагнеш самоутвердитися, переконати саму себе в законності своїх прав, і цій меті підпорядковуєш усе інше — від особистого життя до інтересів держави. Ти відмовляєшся від щастя, від кохання; мало того, ти свідомо нехтуєш нагодою зміцнити королівську владу, об’єднавши Внутрішню Наварру, Ріоху та Алаву в єдиний домен, про що мріяв наш прадід, одружуючи мого діда з моєю бабцею, Еленою де Ебро. Для тебе куди важливіша неподільність твоєї влади, ніж єдність країни, — це твоя фікс-ідея. Ти, повторюю, справжнє чудовисько. Ти політична й моральна збоченниця.
— Який ти жорстокий, Рікарде! — тоном скривдженої дитини проказала Марґарита. — Жорстокий! Жорстокий!
— Це ти жорстока, і, насамперед, щодо самої себе. Ти руйнуєш своє життя і руйнуєш моє. Але я не дозволю тобі надалі знущатися з мене — краще вже смерть, ніж таке життя.
З цими словами Рікард попрямував до виходу.
— Ні!!! — гукнула йому вслід Марґарита, схопившись з крісла. — Ні! Не треба! Не роби цього!
Біля дверей він зупинився.
— Ні, я не збираюсь накладати на себе руки — якщо ти це мала на увазі. На жаль, мені забракне мужності на другу спробу самогубства. Шкода…
— Не покидай мене, Рікарде, — заблагала Марґарита, простягаючи до нього руки. — Повернися, ти мені дуже потрібен. Я кохаю тебе.
— Ні, люба, тобі не вдасться звабити мене цими словами. Надто вже часто ти повторюєш їх в останні хвилини, аби вони щоразу справляли на мене належне враження. Я дуже втомився від них і більше не хочу чути ніяких освідчень — ні в коханні, ні в ненависті. Якщо ти справді любиш мене, якщо я так потрібен тобі, скажи лише одне слово, і я буду твоїм — але цілком і на все життя. Ні на що менше я не згоден, мене не влаштовує посада обер-коханця при твоєму дворі. І взагалі, тобі варто було гарненько подумати, перш ніж пропонувати цю принизливу роль
— Але ж, Рікарде…
— Це все, люба. На сьогодні все. Наступна наша розмова відбудеться лише тоді, коли ти приймеш мою пропозицію… або не відбудеться ніколи. До побачення, Марґарито. Чи прощавай — це залежить тільки від тебе.
Залишившись на самоті, Марґарита безсило опустилася на підлогу біля крісла і, затуливши лице руками, нестримно заплакала. Тієї ночі вона вперше в житті прокляла корону, яку мала успадкувати від батька…
Розділ XLI
Ще трохи про братів та сестер
— Що ти тут робиш, Жоанно? Вже третя ночі.
Ґраф Біскайський стояв посеред просторої вітальні своїх апартаментів і запитливо дивився на сестру, яка сиділа перед ним у кріслі, склавши на колінах руки. Як не намагалася вона вдавати з себе спокійну, проте дрібне тремтіння її пальців, стурбований вираз обличчя та гарячковий блиск очей зраджували її граничне збудження.
— Я чекала на тебе, Сандро. Майже дві години чекала. Де ти був?
— Чекала? — Ґраф зіґнорував її питання; не казати ж їй, що якби обставини склалися інакше, вона б навряд чи колись побачила його, та й напевно не захотіла б його бачити. — Навіщо?
— Нам треба поговорити.
— Поговорити? — здивувався Александр. — Глупої ночі? Невже це так нагально, що ти не могла діждатися ранку?
— Я не могла заснути, Сандро.
— Чому?
— Я дізналася, що заручини Марґарити з Філіпом Аквітанським не відбулися, і подумала… — Вона замовкла, гарячково добираючи потрібні слова.
Ґраф підсунув стілець до її крісла й сів навпроти неї.
— Ну, і що ти подумала?
— Розумієш, — сказала Жоанна, нервово перебираючи пальцями мереживні оборки своєї сукні. — Тепер у тебе знову з’явилися шанси на престол, а я… Словом, є одна людина…
Александр широко осміхнувся, вишкіривши зуби.
— Атож, знаю. Лицар без страху й догани. Сильний, мужній, великий і добрий. Кохання з першого погляду, як я розумію. При наваррському дворі є такий милий звичай — закохуватися враз і нестямно. І ненадовго.
— Ні, Сандро, це серйозно. Даруй мені, але…
— Облиш, Жоанно! Свої вибачення можеш залишити при собі. — Він відкинувся на спинку стільця й істерично розсміявся. — Рано чи пізно це мало статися, і я був готовий до цього. Ми, люди, в істоті своїй хтиві створіння, нас повсякчас долають ниці пристрасті, і одного разу пізнавши плотські радощі, ми вже не можемо без них жити.
Жоанна почервоніла від сорому та обурення й ніяково опустила очі. Останнім часом її брат зробився ще брутальнішим і цинічнішим, ніж був раніше.
— То ти знаєш, хто він? — по хвилинній мовчанці запитала вона.
— Господи! Певна річ, знаю.
— І… І що ти про нього думаєш?
— Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише те, що він варвар і голодранець.
— Цього я й боялася, — гірко зітхнула Жоанна.
— Ану стривай! — Александр подався вперед і пильно поглянув їй в очі. — Невже він так стерявся з
