Другого дня після закінчення турніру, 10 вересня 1452 року, Італія здобула нову королеву. Ця знаменна подія сталася в соборі Пречистої Діви Марії Памплонської, де єпископ Франциско де ла Пенья з височайшого дозволу його святості папи Павла VII поєднав святими узами шлюбу імператора Авґуста XII Юлія та кастільську принцесу Елеонору.
А ввечері напередодні вінчання була підписана поспіхом укладена шлюбна угода між Філіпом Аквітанським-молодшим і Анною Юлією Римською, спадкоємицею ґалльських ґрафств Періґору, Руерґу та Ґотії. Точну дату одруження ще належало узгодити додатково, проте була досягнута принципова домовленість, що весілля відбудеться в Римі після Різдвяних свят, а доти в Аннинім почті мають перебувати кілька ґасконських дворян, які від Філіпового імені дбатимуть про неї, як про його наречену.
На останньому пункті Філіп наполіг особисто, і коли серед молодих людей, удостоєних такої високої довіри, він назвав ім’я Етьєна де Монтіні, стало зрозуміло чому. На відміну від інших щасливців, що раділи перспективі провести три місяці в імператорському палаці на Палатинському Пагорбі, Монтіні не почував особливого захвату від пропонованої йому честі й вовком дивився на Філіпа, раз по раз жалісливо поглядаючи на Бланку.
Марґарита трохи не зіпсувала цієї урочистої миті, коли похапцем сховалася за спиною кузини Жоанни і, припавши до її плеча, давилася сміхом.
А Бланка нагородила Філіпа нищівним поглядом, у якому, поряд із гнівом, відчувалася безпорадність: хоч Етьєн був лейтенантом наваррської ґвардії і підлягав королю, він, як ґасконський підданий, не міг не послухатися Філіпового наказу, навіть якби при цьому втрачав лейтенантський чин.
Неборака Монтіні зійшов зі сцени, навіть не попрощавшись як годиться з коханою. Щоразу, почуваючи себе безсилою перед обставинами, Бланка страшенно гнівалася, а коли, до того ж, у неї було місячне, вона перетворювалася на хижу мегеру і норовила зірвати свою злість на першому-ліпшому, хто підвертався їй під гарячу руку. Того ж вечора, залишившись з Етьєном сам на сам, Бланка звинуватила його в усіх смертних гріхах і прогнала геть, а наступного дня під час весілля і вранці 11-го вересня, коли римські гості вирушили в дорогу, всіляко уникала його, про що згодом дуже шкодувала, проклинаючи себе за жорстокість і безсердечність. Отож ми не схибимо, коли скажемо, що Монтіні покидав Памплону з важким серцем, охоплений найгіршими передчуттями.
Перед від’їздом Авґуст XII, віднайшовши вільну хвилину, відвів Філіпа вбік і тихо сказав йому:
— Мабуть, я маю подякувати вчителеві моєї дружини за його старанність. Відмінна робота!
Філіп ошелешено втупився в свого майбутнього тестя. Він весь ранок ловив на собі уважні погляди імператора і, загалом, здогадувався, в чім річ, але такої відвертості від нього ніяк не чекав. Тим часом Авґуст XII поклав йому руку на плече і продовжував:
— А я ж бо гадав, що уникнув цього, коли принцеса Бланка вийшла за ґрафа Біскайського. От недолугі в мене інформатори — ну, цілковиті нездари… А втім, ми з тобою квити, — з деяким злорадством додав він. — Моя дочка теж не ягнятко.
Філіп згідно кивнув. Від Діани Орсіні він дізнався, що Аннине захоплення дівчатами було зовсім не таким невинним, як йому здавалося спочатку. Останні півтора року при імператорському дворі активно відроджувалися добре забуті традиції давньоримських весталок, і Авґуст XII, втративши будь-яку надію напоумити свою кохану, але вкрай безпутну доньку шляхом лагідних умовлянь, погроз і суворих покарань, бачив лише один спосіб позбутися цього клопоту — чимшвидше видати Анну заміж і перекласти всі турботи на плечі її чоловіка. Так він, власне, і вчинив.
„Але ж і сімейка в нас буде! — скрушно думав Філіп. — Що чоловік, що жінка — обидва бабії“.
На прощання вони з Анною обмінялися ввічливими кпинами з приводу того, кому після їх одруження дістанеться Діана Орсіні. Сама дівчина однозначно віддавала перевагу Філіпові, якого вона просто обожнювала, і останньої ночі ридала аж захлиналася, не бажаючи розлучатися з милим. Філіп був дуже ніжний з нею і втішав її тим, що за три місяці вони знов зустрінуться, і тоді вона поїде з ним до Ґаллії. Він обіцяв під час розлуки часто думати про неї, і обіцяв це щиро, від усього серця. До кінця турніру в його особистому рейтинґу популярності сталися деякі зміни: третій рядок згори, після Бланки та Амеліни, посіла Діана, потіснивши Марґариту на четверту позицію. Анна ж супилася на „цю підлу зрадницю“ і ревнувала їх обох одно до одного.
Отак і розлучився Філіп з Анною Юлією Римською й Діаною Орсіні — двома юними жінками, яким належало відіграти помітну роль у його житті, оскільки перша з них згодом стала його дружиною, а друга — фавориткою.
З закінченням офіційних святкувань більшість гостей наваррського короля роз’їхалися по домівках — проте так учинили не всі гості. Формальним приводом для тих, що залишилися в Памплоні, послугувала заява Марґарити, що за два тижні, 26 вересня, відбудеться її весілля. Щоправда, вона не зволила повідомити ім’я свого обранця, але сам факт призначення точної дати звужував коло підозрюваних до чотирьох осіб, що з ними король Наварри мав тверді домовленості, повністю готові до підписання шлюбні угоди й дозвіл Святого Престолу на шлюб; це були Тібальд де Труа, Рікард Іверо, Педро Оска та Педро Араґонський. Що ж до дійсної причини затримки частини делеґацій Франції, Ґаллії, Араґону і Кастілії в Памплоні, то про неї можна було здогадатися хоча б на тій підставі, що король Робер III, змушений терміново повернутися до Тулузи, доручив вести переговори від імені всієї Ґаллії відомому єзуїтоненависнику герцоґові Аквітанському. Крім того, при наваррському дворі з’явилися якісь загадкові гості, зодягнені як купці, але з манерами знатних вельмож, — за твердженням обізнаних людей, емісари королів Анґлії, Лотарінґії і Бурґундії, німецького імператора, а також великого герцоґа Фландрського. Таким чином, у Памплоні зібралися представники всіх країн, де були сильні позиції єзуїтів; вони обговорювали план спільних дій у світлі майбутнього відлучення ордену від церкви й накладення на всі його області Інтердикту.
За інших обставин Філіп взяв би діяльну участь у переговорах, але, як ми вже згадували, Марґарита запросила молодих вельмож погостювати в її заміській резиденції Кастель-Бланко — невеликому ошатному замкові поблизу ріки Араґон, всі стіни та вежі якого були збудовані з білого вапняку, тож він цілком виправдовував свою назву[40]. Принцеса розраховувала, що її гостям припаде до смаку смілива, можна сказати, революційна ідея на якийсь час позбутися осоружних придворних і провести цілісінький тиждень у товаристві рівних собі за походженням та суспільним становищем, у веселій, невимушеній обстановці, не обмежуючи свою свободу суворими приписами придворного етикету і не ризикуючи при тому втратити свою гідність в очах знаті середнього та дрібного копилу, чиєї присутності в Кастель-Бланко не передбачалося.
Як Марґарита й розраховувала, більшість гостей, що отримали її запрошення, радо пристали на цю пропозицію, і рано вранці 13 вересня кількадесят знатних молодих людей у супроводі однієї лише особистої прислуги та озброєної до зубів охорони покинули Памплону й подалися на південь, де осторонь від людських поселень знаходилася мета їхньої подорожі — затишний білий замок, заздалегідь укомплектований численним штатом пажів та слуг, щоб з першої хвилини перебування в ньому вельможі не почували ніяких незручностей.
У цій компанії ясновельможних дам та сеньйорів було, втім, три винятки. По-перше, Марґарита задовольнила прохання Еріка Датського і запросила до Кастель-Бланко Річарда Гамільтона, який хоч і походив з древнього шотландського роду Гамільтонів, але належав до однієї з молодших його гілок і був більш відомий своїми військовими подвигами в Палестині і на Балканах, аніж маєтками на півдні Шотландії. По-друге й по-третє, крім традиційних забав, на зразок прогулянок, полювання, купання в річці, Марґарита вирішила розважити високих гостей невеличкою пікантною виставою — сільським весіллям, як вона його називала, і з цією метою прихопила з собою Ґабріеля й Матільду.
Напередодні Філіп та Бланка зробили останню відчайдушну спробу відрадити Ґабріеля від шлюбу з Матільдою, але він уперто наполягав на своєму. Сама Матільда почувала себе мов засуджена до страти, її ставлення до Ґабріеля анітрохи не поліпшилося, і щодня, а то й по кілька разів на день, вона слізно благала його, Марґариту й Етьєна змінити своє рішення, однак всі троє залишалися глухі до її прохань, і зрештою бідолаха, якщо не змирилася зі своєю долею, то, принаймні, скорилася неминучому. Філіп всією душею жалів Матільду; він бачив, як у ній з кожним днем зростає й міцнішає ненависть до всіх без винятку чоловіків, — і тоді йому ставало шкода Ґабріеля…
