чого доброго накинуться на її кузину. — Перемогла Жоанна… Гм. Це дуже до речі, сестричко. Тобі давно пора заміж.
Жоанна почервоніла і, приховуючи збентеження, швидко нахилилася до підв’язки — буцімто для того, щоб підібрати свій трофей.
— Ну, гаразд, друзі, — тим часом продовжувала Марґарита. — Повеселилися трохи, і досить, не будемо зловживати терпінням молодят. Нехай тепер і вони вступлять у протиборство… В любовне, певна річ.
Товариство добродушно зареготало на грубий жарт наваррської принцеси, а Бланка закусила губу і спохмурніла.
„Боюся, це справді буде схоже на протиборство, — подумала вона, співчутливо дивлячись на вбиту горем Матільду. — Та аж ніяк не любовне…“
Молоді вельможі затрималися в шлюбних покоях ще на кілька хвилин, щоб випити бурдюк вина. При цьому навчені досвідом серцеїди, можна сказати, майстри в царині улещення дам, серед яких був і Філіп, дали Ґабріелеві кілька вельми цінних, кваліфікованих, але дуже пікантних порад, від яких бідолашна Матільда так і сіла на ліжко, щиро жалкуючи, що не може провалитися крізь підлогу.
Поступово спальня спорожніла. Трохи довше за інших затрималася в ній Бланка. Вона підійшла до Матільди, мовчки обняла її й розцілувала в обидві щоки; відтак, відчуваючи, що на очі їй навертаються сльози, квапливо, майже бігцем, кинулася до виходу. Нарешті молодята залишилися сам на сам.
Якийсь час в спальні панувала напружена тиша, лише з-за дверей долинало нерозбірливе базікання й гучні смішки вельмож, що покидали шлюбні покої. Ґабріель скинув з себе камзол та черевики і боязко підступив до Матільди, що сиділа на краю широкого ложа, зсутуливши плечі, і полохливо дивилася на нього, поглядом благаючи не наближатися до неї.
Ґабріелеве серце млосно защеміло. Він хотів сказати Матільді безліч ласкавих слів, він так кохав її, він її просто обожнював… А вона ненавиділа і зневажала його — за ту єдину помилку, що її він вчинив три тижні тому, засліплений раптовою пристрастю, цілком втративши розум і будь-який контроль над собою. Лише тепер Ґабріель зрозумів, до чого привела його впертість у купі з безумством. Він на все життя зв’язав себе з жінкою, яка почуває до нього глибоку відразу, яка гидує ним, в чиїх очах він є уособленням усього найгіршого, найбруднішого, що лишень може бути в чоловікові. З кожною ніччю, з кожною їхньою близькістю, її огида лише посилюватиметься, а разом з нею зростатиме її ненависть до нього, і поступово його життя перетвориться на пекло. Він ніколи не дочекається від неї ніжності, теплих слів підтримки і розуміння. Вони завжди будуть чужими одно для одного, мало того — ворогами…
Всі ласкаві слова, звернені в думках до дружини, раптом застряли в горлі у Ґабріеля. Він різко, майже грубо, промовив:
— Ти сама знімеш панчохи, чи це зробити мені?
Розділ XLIV
Рішучий штурм
Щойно Бланка вийшла зі шлюбних покоїв, тут-таки поруч неї з’явився Філіп, і його пальці знову зімкнулися на її зап’ясті.
— Любий кузене, — трохи роздратовано мовила вона. — Прошу, відпустіть мене.
— І не подумаю, моя безцінна кузино, — лагідно, але категорично заперечив він. — Чому б нам не піти разом?
— Хоча б тому, що нам не по дорозі. Я йду до себе.
— Але навіщо?
— Як це навіщо? Пізно вже.
— Пізно? — здивувався Філіп. — Не кажіть дурниць, Бланко. Я ж бо чудово знаю, коли для вас настає „пізно“.
— Сьогодні я втомилася, — пояснила вона. — До того ж у мене кепський настрій — і вам відомо з якої причини… Дайте мені спокій, прошу вас.
— Нізащо!
— Майте на увазі: з власної волі я з вами не піду, — попередила Бланка. — Ви, звісно, можете застосувати грубу силу, але тоді я чинитиму опір.
— О ні, сонечко, до цього справа не дійде. Раз ви втомилися, я не смію затримувати вас.
— То пустіть! — Бланка смикнула руку, та Філіп хватку не ослабляв. — Як же я піду, скажіть, будь ласка?
— Дуже просто — я піду з вами.
Бланка важко зітхнула:
— Ви нестерпний, Філіпе!
— Аж ніяк, золотце. Просто я в полоні ваших чар, і відпустити вас зараз понад мої сили.
Поки вони отак сперечалися, не рушаючи з місця, інші дами й панове вже почали спускатися сходами. Озирнувшись, Марґарита окликнула їх:
— Кузино, принце! Чому ви відстаєте?
— Кузина Бланка втомилася, — відповів за обох Філіп. — Вона повертається до себе і попросила мене провести її. А я, як ґалантний кавалер, не можу відмовити їй у цій невеличкій послузі.
У відповідь на цю безпардонну брехню Бланка досадливо насупилася, але промовчала. Вона цілком здавала собі справу, що за наявної ситуації будь-які заперечення лише погіршать її й без того досить неприємне становище.
Молоді люди весело розсміялися, побажали їм приємних розваг і подалися своєю дорогою. Та перш ніж їхні голоси стихли, чуйні Бланчині вуха все ж уловили кілька прозорих натяків і непристойних дотепів, з приводу її втоми та Філіпової ґалантності.
— А ви зовсім не змінилися, кузене, — докірливо сказала вона.
— В якому розумінні?… Агов, хлопче! — гукнув він пажа з ліхтарем, який теж відстав від гурту, щоб у разі потреби прислужити їм. — Посвіти нам, будь ласка.
Паж мовчки вклонився і рушив уперед. Філіп та Бланка пішли за ним.
— І в чому ж я не змінився? — повторив своє запитання Філіп.
— Ви лишилися таким самим нахабою, яким були завжди.
— Що за слова, Бланко? Ви мене ображаєте. Який же я нахаба?
— Як це який? Звичайнісінький собі нахаба… А втім, ні, ви не звичайнісінький, а надзвичайний. Ви нахаба, яких мало.
— Від нахаби чую, — парирував Філіп. — Ви теж гарний овоч.
— Що? — не збагнула Бланка.
— А хіба ні? Коли одна знатна дама називає любим свого коханця в присутності дядька свого чоловіка — як накажете це називати? Яскравим взірцем сором’язливості?
Бланка збентежено потупилась і нічого не відповіла. Решту шляху вони пройшли мовчки. Філіп ніжно м’яв її руку в своїй руці, а вона вже й не намагалася звільнитися. Бланчині покої були розташовані в тій же північній башті, лише на вищому рівні, поруч з покоями Марґарити, Гелени й Жоанни. Біля її дверей паж зупинився, чекаючи подальших розпоряджень.
— Дякую, друже, — сказав йому Філіп. — Ти вільний.
— Е ні, люб’язний! — негайно зреаґувала Бланка. — Стривай. Ти ще маєш провести пана принца.
— Це зайве, — заперечив Філіп. — Я сам знайду дорогу. Йди собі, хлопче.
— Ні, стривай!
— Можеш іти, я сказав.
— А я кажу: стривай!
Паж не рухався з місця і лише одуріло дивився на них.
— То мені можна йти чи ще почекати? — врешті не витримав він.
— Йди, — відповів Філіп, а після чергового Бланчиного „Ні, стривай!“, швидко повернувся до неї: — В
