— Це правда?
— Клянуся, я так і зроблю.
— Ні, я не про те питаю. Ти назвав мене коханою — це правда?
— Істинна правда.
— А як же тоді Бланка? А твоя кузина Амелія? А Діана Орсіні?
Філіп зітхнув:
— Ви мені всі любі, Ізабелло. Я всіх вас кохаю, навіть не знаю, кого більше. — Він поклав голову їй на коліна. — Я запеклий грішник і нічого не можу вдіяти з собою. Сподіваюся, Господь зглянеться і не стане надто суворо карати мене. Адже Він все бачить і все розуміє. Він знає, що мною керує не хтивість, а любов; що я всією душею люблю кожну жінку, з якою кохаюся. Шкода, що самі жінки не хочуть цього зрозуміти і не можуть простити мене.
— Я розумію тебе, любий, — лагідно сказала Ізабелла. — Ти ще не зустрів таку жінку, що могла б заволодіти всіма твоїми помислами, що заслуговувала б на всю ту ніжність, всю ту пристрасть, якими переповнене твоє серце… Я також не претендую на це. Я цілком вдовольнюся тією часткою твого кохання, що припадає на мене.
— О, Ізабелло, я тебе обожнюю! — захоплено промовив Філіп, підводячи голову.
Вони довго і пристрасно цілувалися, а потім він подарував їй ту частку свого кохання, що припадала на неї…
Коли добігла друга попівночі Філіп вийшов з покоїв Ізабелли і з подивом побачив пажа, що допіру супроводжував їх з бенкетного залу. Хлопчина сидів попід стінкою навпроти дверей, звісивши на груди голову, і час від часу тихо сопів уві сні. Праворуч від нього стояв згаслий ліхтар.
Закриваючи двері, Філіп навмисно хряснув ними, ледве не задувши полум’я своєї свічки. Хлопчина здригнувся, підняв голову і здивовано втупився в нього. За кілька секунд, второпавши, що до чого, він швидко схопився на ноги і винувато заморгав.
— Перепрошую, монсеньйоре. Я трохи задрімав.
— Якого дідька ти тут забув?
— О, монсеньйоре! Ви ж не відпустили мене. Я думав, що ще потрібен вам, тому й чекав тут. Я не хотів, щоб ви поскаржилися на мене пані принцесі, останнім часом вона дуже сувора.
— І справді, — кивнув Філіп. — Я не відпускав тебе.
— До того ж, — квапливо додав паж, — я стояв на сторожі.
— Ясненько, — осміхнувся Філіп і віддав йому свічку. — Гаразд, ходімо.
Біля своїх дверей Філіп зупинився і вклав пажеві в руку два подвійні дублони[43]. Хлопець поглянув на монети, і в нього аж очі рогом полізли. Він, звісно, сподівався на солідну винагороду за свою мовчанку — але такої щедрості ніяк не чекав.
— Пояснювати немає потреби? — запитав Філіп.
— Певна річ, монсеньйоре, — насилу вичавив з себе очманілий паж. — Ви лише провели її високість і відразу ж пішли до себе.
— Ти бачив це на власні очі?
— Аякже! Я ж супроводжував вас — спочатку до паніних покоїв, а потім — до ваших.
— От і добре. А те, що могло тобі привидітися уві сні, ти нікому, навіть найкращим друзям і подругам, не розкажеш.
— Звичайно, монсеньйоре. Свої сни я нікому не переказую. От тільки…
— Що „тільки“?! — грізно довідався Філіп.
— Монсеньйоре, — заговорив паж, сам чудуючись свого нахабства. — Ви дали мені дві монети викарбуваним на них вашим профілем…
— Ну, і що?
— Одну з них я хотів би зберегти на згадку, але…
— Ага, зрозуміло! — Філіп видобув з гаманця звичайний одинарний дублон і віддав її безсовісному шантажистові. — Тут теж викарбуваний мій профіль. Тепер ти задоволений?
— Так, монсеньйоре! — радісно всміхнувся хлопець, який за дві години заробив аж п’ять скудо.
— І врахуй, шибенику: якщо ти надумаєшся вести подвійну гру і спокусишся на монети з профілем Філіпа-Авґуста Третього…
— Монсеньйоре! — з удаваним обуренням вигукнув паж. — За кого ви мене маєте?
— За того, хто ти є, — незворушно відповів Філіп. — Ти знаєш Ернана де Шатоф’єра?
— Знаю. Ваш паж д’Обіак розповідав, як пан ґраф задля розваги вириває з корінням молоді дубки і…
— Так от, приятелю, — перебив його Філіп. — Я не люблю лупцювати дітей, тож коли ти даси волю своєму довгому язику, я попрошу Шатоф’єра схопити тебе за ноги і перекинути через фортечний мур Кастель-Бланко. Він не відмовить мені в цій маленькій послузі.
— Монсеньйоре! Навіщо погрожувати? Я ж дворянин і даю вам слово честі.
— Так тому й бути, — кивнув Філіп. — Покладуся на твоє слово честі, а ще більше — на твій страх перед покаранням. Тепер іди й будь слухняним хлопчиком.
Паж мовчки поклонився і вже відійшов на кілька кроків, аж раптом осміхнувся і сказав:
— Але й жінка мені наснилася, монсеньйоре! Пальчики оближеш.
— Забирайся геть, шмаркачу! — роздратовано гримнув Філіп. — Оближи спочатку молоко зі своїх губ, а потім вже на жінок облизуйся.
Розділ XLVII
Нічна нарада
В невеличкій віталенці його покоїв було темно й пусто. Філіп пройшов до сусідньої кімнати, звідки чулося мляве базікання. Там його чекали д’Альбре і Біґор. Сімон був сонний, а Ґастон злий.
— Майже всі наші в зборі, — констатував Філіп. — А де ж Ернан?
— В мильні. Ґоше обливає його холодною водою, — пробурчав у відповідь Ґастон.
Філіп прислухався — з мильні долинав плескіт води і задоволене гарчання баритоном.
— Тверезіє, — похмуро додав Сімон.
Філіп зняв з себе камзол, сів у крісло навпроти друзів і запитав:
— Це з його ласки ви тут?
— А з чиєї ж іще? — ліниво зронив Ґастон. — Монах клятий!
— Ти був у ґрафівни Іверо? — співчутливо поцікавився Філіп.
— Атож, у неї.
— Ага! Тепер зрозуміло, чому в тебе такий кислий вигляд
— Ще б пак! Цей євнух з ґеніталіями, витяг мене з ліжка.
(З властивою йому грубуватою вишуканістю Ґастон назвав ліжком крісло в вітальні Гелениних покоїв. Йому соромно було признатися друзям, що за три тижні, проведені в Памплоні, він жодного разу не переспав з нею — як, власне, і з будь-якою іншою жінкою.)
— А ти, Сімоне? Де ти був?
— Я?… Я нічого… — Очі його забігали. — Я просто…
— Він просто розмовляв з ґрафинею де Монтальбан, — прокоментував Ґастон. — Ґраф, її чоловік і двоюрідний дядько, виявився застарий, щоб бути запрошеним до Кастель-Бланко, і ґрафиня нудьгувала без нього. От Сімон і вирішив трохи розважити її. Ти ж знаєш, який він цікавий і дотепний співрозмовник.
Філіп з серйозною міною кивнув, ледве стримуючись, щоб не зареготати.
— Та вже ж, знаю. Це загальновідомо.
— А ти що робив? — спитав у нього д’Альбре. — Ану, ану! — він взяв Філіпа за грудку, притягнув його до себе і обнюхав скуйовджене волосся; потім штовхнув його назад у крісло. — Ну, і як вона?
Філіп почервонів:
— Хто „вона“?
