не впустять Сімона досередини, а швидше за все зчинять ґвалт і викличуть варту.
— Але суть твоїх міркувань я збагнув. Хтось із нас, принців, виявивши певну обережність, може прийти серед ночі до котроїсь з принцес, залишитися з нею сам на сам, ніби для серйозної розмови, вправно перерізати їй горло — так, щоб вона не пискнула, потім уколошкати покоївку, як єдиного свідка, і спокійно повернутися до себе… Та ні, це дурниці!
— Аж ніяк, — авторитетно заявив Ернан. — Ніякі це не дурниці. Саме так збирається вчинити Рікард Іверо з принцесою Марґаритою.
— О, Боже! — перелякано вискнув Сімон.
— Коли? — запитав практичний Ґастон.
— Чорти лисі! — сказав Філіп. — Ти це серйозно?
— Серйозніше бути не може. Ти пам’ятаєш нашу першу розмову про лурдського лісничого?
— Так, — відповів Філіп, стріливши поглядом у Сімона. — Здається, це було на ристалищі…
— Атож, на ристалищі. У твоєму шатрі. А коли ви з Сімоном поїхали, я заснув, і бачився мені страшний сон…
Зрозуміло, Ернан розповів друзям не про підступних сарацинів зі свого сну, а про не менш підступних християн, що мали звичай обговорювати свої злочинні плани арабською мовою.
Філіп, Ґастон та Сімон слухали його уважно, не перебиваючи. Коли Ернан скінчив, у кімнаті запала могильна тиша — всі троє, кожен у міру своїх розумових здібностей, переварювали отриману інформацію.
— Матір Божа! — нарешті озвався Філіп. — Ґраф Біскайський, віконт Іверо!… Хто б міг подумати!
— Отож-то й воно! Ніхто б на них не подумав. Ґрафа тут немає. Він натхненник і орґанізатор замаху, і залишився в Памплоні, щоб ніхто не запідозрив його в причетності до вбивства…
— Не зовсім так, — перебив Ернана Філіп. — Марґарита взагалі не запрошувала його до Кастель- Бланко.
— Це неістотно. Головне, що ґраф буде поза підозрою. А Рікарда Іверо нишком зробить свою чорну справу і звалить всю провину на іншого.
— Як? — поцікавився Ґастон.
— Цього я не знаю. Можливо, він збирається залишити на місці злочину якусь річ, що незаперечно вказуватиме на когось із гостей. Є безліч різних способів.
— Схоже, я знаю, кому відводиться роль цапа-відбувайла, — сказав Філіп.
— І кому ж?
— Гадаю, Річардові Гамільтону. Він запрошений сюди на прохання Еріка Датського, але насправді ініціатива належала Гелені Іверо. Цілком можливо, що її попросив про це брат.
Ернан схвально гмикнув:
— Можливо, можливо. В кожнім разі, коли я дізнався, що Гамільтон їде з нами, на нього-то я й подумав.
— Але чому? — озвався Сімон. — Чому вони хочуть убити Марґариту?
Ґастон з гучним стогоном видихнув повітря:
— Невже тобі не втямки, що після смерті Марґарити наступником престолу стане ґраф Біскайський?
— Ну… Це я розумію. Справді розумію, Ґастоне, і не дивися на мене такими очима. Мені йдеться не про ґрафа, а про віконта Іверо. Чому він хоче вбити Марґариту? Він же любить її.
— Від любові до ненависті один крок, дитинко, — поблажливо відповів Ернан. — Віконт не просто любить її, він любить її шалено і, видно, остаточно стратився розуму, коли вона знехтувала ним. Він витратив на подарунки їй величезні гроші, по самі вуха загруз у боргах, євреї-лихварі зацькували його, вимагаючи негайно розплатитися по векселях. На нього обрушився гнів батьків. Як мені стало відомо, ґраф Іверо навіть погрожував позбавити його спадку, а тут ще Марґарита послала його подалі й кинулася на шию Філіпові. — Ернан важко зітхнув. — Словом, було від чого збожеволіти. Я розумію його, співчуваю — але не виправдовую. Не люблю слабодухих людей, часом вони здатні на такі вчинки, що аж моторошно стає. Перше, що утнув Рікард Іверо, отримавши відставку, це спробував накласти на себе руки. Але тут йому недоречно завадив ґраф Біскайський…
— Звідки ти знаєш?! — здивувався Філіп. — Це ж трималося в найсуворішій таємниці.
— Я знаю все, що мені належить знати, — самовдоволено відповів Ернан. — Так от, судячи з усього, ґрафові вдалося переконати кузена, що не варто вбивати себе. Мовляв, значно краще і приємніше буде помститися кривдниці, убивши її саму.
Філіп задумливо кивнув:
— Все сходиться. Абсолютно все. Навіть те, чому Рікард Іверо не взяв з собою камердинера — щоб не було зайвих свідків. А вчора я розмовляв з Марґаритою… — Тут до нього прийшло розуміння ситуації, він різко схопився на ноги і вп’явся в Ернана гнівним поглядом: — І ти весь цей час мовчав?! Ти нікому нічого не сказав?!
— Ні, нікому.
Філіп плюхнувся в крісло і обхопив голову руками.
— Боже милостивий! Три тижні зловмисники готували замах на наступницю престолу, а цей… цей жирний кабанисько спокійно собі пиячив і обжирався.
— Цей жирний кабанисько, — поважно промовив Ернан, анітрохи не образившись, — упродовж трьох тижнів разом зі слугами стежив за підозрюваними і зібрав неспростовні докази їхньої провини. Крім того, вищезазначений кабанисько встановив, що до змови причетні ще, як мінімум, чотири особи.
— Хто?
— Канцлер ґрафа Біскайського, Жозеф де Мондраґон, двоє слуг і колишній домініканський чернець, брат Ґаспар.
— Дуже мило, — буркітливо мовив Ґастон. — І що ж далі?
— Далі я збирався стерегти принцесині покої і піймати злочинця на гарячому.
— Гідна захоплення самовпевненість, — сказав Сімон.
— То чого ж ти тут розлігся? — роздратовано промовив Філіп. — Йди, стережи, підстерігай!
— Учора я ще стеріг, — незворушно відповів Шатоф’єр. — Ми, до речі, удвох охороняли принцесу — я зовні, а ти в її спальні.
Філіп пильно поглянув на Ернана:
— От що я тобі скажу, друже. Якби я не знав тебе так добре, як знаю, то, далебі, подумав би, що ти по вуха закоханий у Марґариту.
— Таке ще скажеш! — пирхнув Ернан. — Все, що я хотів, то це викрити зловмисників.
— А хіба підслуханої тобою розмови було недостатньо? Чому ти не прийшов тоді до мене… ну, якщо не до мене, то до Марґарити, або ж до її батька, і…
— І зробив би звичайнісінький донос, — з непідробним обуренням перебив його Ернан. — Як лакей, що випадково підслухав панську розмову. А дзуськи! Я не донощик. Я жирний кабанисько, згоден, але не донощик. Я вчинив так, як вважав за краще: дозволив змовникам підготувати злочин, тим часом збирав докази їхньої провини, дізнався імена спільників… До речі, про спільників. Один з них, брат Ґаспар, колишній домініканець, колись служив у королівській скарбниці, потім його звинуватили в підробці підписів і печаток, він ледве не позбувся голови і був засуджений на довічне ув’язнення, але за півтора року, рівно два тижні тому, його звільнили під поруку Александра Біскайського.
— Чорт! — вилаявся Філіп.
— Отож-то й воно. І тепер допиті цей підроблювач документів розповість багато цікавого, чого не міг знати ще позаминулого тижня. Гадаю, він підробив кілька листів, записок чи документів, покликаних скомпрометувати певну особу, найімовірніше барона Гамільтона. Можливо, їх має підкинути ґраф Біскайський десь серед принцесиних паперів у королівському палаці, а може, вони будуть у Рікарда Іверо, коли він піде вбивати Марґариту.
— А що як він
— Ні, — заспокоїв його Ернан. — Цієї ночі пані Марґарита може спати спокійно. Замах відбудеться завтра.
— Ти впевнений?
