— Так, смію. Я, між іншим, онук французького короля, але не соромлюся визнати, що схиляюся перед ґенієм Петрарки, людини без роду-племені, бо справжнє мистецтво стоїть незрівнянно вище за всі стани. Людина, яка вважає себе спроможною судити про науки й мистецтво єдино лише тому, що в її жилах тече королівська кров, така людина — зарозумілий неук.
— Ага! Це слід розуміти так, що я найясніша дурепа?
— Зовсім ні, пані. Просто ви ще дуже юна, і ваша гарненька голівка сповнена кастових забобонів, часом безглуздих і необґрунтованих. Ви вірите в свою винятковість, в свою незаперечну перевагу над іншими людьми, що стоять нижче за вас за походженням, так само сліпо й безумовно, як вірять євреї в свою богообраність. Але і те й інше — несосвітенна дурниця. Так, це правда: Бог розділив людство на знать та плебс, щоб князі правили в створеному Ним світі, а всі інші корилися їм і жили за законами Божими, шануючи свого Творця. Без нас, князів, на землі запанувало б безбожжя й беззаконня, і наш світ перетворився б на царство Антихриста.
— Ну ось! — сказала Марґарита. — Ви ж самі себе спростовуєте.
— Аж ніяк. Я в жодному разі не заперечую божественного права обраних володарювати над іншими людьми. Я лише стверджую, що позаяк всі люди — і раби, і пани — рівні перед Творцем, то рівні вони й перед мистецтвом, як божественним одкровенням. Королівська кров дає право на владу, славу й багатство, але людина, осяяна небесною благодаттю, якою є талант, отримує щось значно більше — безсмертя в пам’яті людській.
— Навіть так?
— Саме так, принцесо. Мирська слава скороминуща — мистецтво ж вічне. Владаря земного шанують доки він живий, а коли він вмирає, прийдешні покоління швидко забувають про нього.
— Не завжди, — зауважила Марґарита, задоволена тим, що їй нарешті вдалося розохотити Тібальда. — Александр Македонський, Юлій Цезар, Октавіан Авґуст, Корнелій Великий, Карл Великий — їх пам’ятають і шанують донині.
— Але як їх шанують! Здебільшого як персонажів леґенд, балад, хронік і романів. Так, вони були великими государями, їхні діяння гідні захоплення нащадків — але пам’ять про них не згасла лише завдяки людям мистецтва, що увічнили їхні імена в своїх творах. А стосовно пересічних правителів, то… — Тут Тібальд замовк і розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, таке життя.
— Ну, а я? — лукаво всміхаючись, запитала Марґарита. — Мене теж швидко забудуть?
— Якщо, звісно… — почав був Тібальд, та раптом осікся і ніяково опустив очі.
— Якщо, звісно, — жваво підхопила принцеса, — я не стану вашою дружиною. Авжеж, тоді нащадки пам’ятатимуть мене! „А-а, Марґарита Наваррська! Це та, з якою був одружений великий Тібальд де Труа? Ну, й вертихвістка ж вона була…“
Філіп, що впродовж останніх кількох хвилин уважно слухав їхню розмову, голосно засміявся, поглядом запрошуючи Бланку приєднатися до нього. Одначе Бланка у відповідь лише вимучила мляву усмішку. Весь її вигляд свідчив про те, що вона відчуває якусь дражливу незручність, на зразок камінчика в черевичку, а її явне збентеження вказувало, що обставини, які викликали в неї почуття гострого фізичного дискомфорту, мали делікатний характер.
Перехопивши Бланчин погляд, Марґарита миттю зрозуміла, в чім річ, і притримала свого коня.
— Їдьте прямо по цій стежці, панове, — сказала вона Тібальдові й Філіпові. — Ми з кузиною вас скоро наздоженемо.
Молоді люди, мовби нічого не трапилося, поїхали далі, та не встигли вони віддалитися й на тридцять кроків, як позаду пролунав Марґаритин окрик:
— Стривайте, принце!
Філіп зупинив коня і повернув голову. Бланка вже спішилася і розгублено дивилася на Марґариту, яка, залишаючись у сідлі, з підступною усмішкою повідомила:
— У кузини почали терпнути ноги. Певно, в неї щось негаразд з панчохами.
— Марґарито! — майже простогнала Бланка, приголомшена такою відвертістю. Вона, здавалося, навіть не була впевнена, мовлені ці слова насправді чи вони їй лише почулися.
Філіп теж був здивований, проте не настільки, щоб не второпати, до чого хилить принцеса. Ніби викинутий з катапульти, він вистрибнув з сідла і прожогом кинувся до Бланки.
— Правильно! — схвалила його дії Марґарита. — Допоможіть кузині розібратися з цими панчохами… І промасажуйте її затерплі ніжки, — сміючись додала вона і вдарила батогом свого коня. — Поїхали, Тібальд! Гайда!
Тібальд не потребував повторного запрошення. Він також припустив свого скакуна, і незабаром обидва зникли за деревами. Ще якийсь час здаля долинав дзвінкий та чистий, мов срібні дзвоники, сміх Марґарити, та потім і він стих у лісовій гущавині. Філіп залишився з Бланкою сам на сам.
Вони стояли одно перед одним розчервонілі й захекані — Філіп від швидкого бігу, а Бланка від пекучого сорому і хвилювання. У руці вона судомно стискала батіг.
— Залиште мене… прошу вас… — благально промовила Бланка.
Філіп демонстративно роззирнувся навкруги.
— Невже тут ще хтось є, що ти просиш
— Філіпе… прошу, залиш мене… Ну, будь ласка!…
— Це вже краще, — усміхнувся Філіп. — Але не зовсім. Так просто я не піду.
— А що… що тобі треба?
— Як що! А допомогти тобі? Розібратися з твоїми панчохами, промасажувати ніжки. Адже Марґарита просила…
— Марґарита безсоромна! — вибухнула Бланка. — У неї немає ні сорому ні совісті! Вона розпусна, підла, підступна… Вона… Вона як змія підколодна! У неї немає ніякого уявлення про пристойність!…
— Ну, сонечко, вгамуйся, — заспокійливо мовив Філіп. — Не варто так кип’ятитися. Марґарита дуже мила дівчина, і даремно ти на неї нападаєш.
— Але вона…
— Забудьмо про Марґариту. Вона заварила кашу, але розсьорбувати її доведеться нам з тобою, і лише нам двом. Передусім займімося твоїми панчохами. Марґарита доручила мені подбати про це, і я не можу зрадити її сподівань. — З цими словами він зробив крок уперед.
Бланка тут-таки відступила на один крок і загрозливо підняла батіг.
— Тільки спробуй, — попередила вона. — І я вдарю.
— Бий, — з готовністю відгукнувся Філіп. — Я чекаю.
Вона замахнулася.
— Зараз ударю!
— Бий! — закричав він тоном християнського мученика доби гоніння. — Бий же! Бий мене!
— Зараз… ось зараз…
— Ну, давай! — Філіп добродушно всміхнувся, зрозумівши, що вона не вдарить його. — В Андалусії мавританські звідники пропонували нам дівчат з батогами, але мені так і не довелося відчути на власній шкурі всю чарівність цієї пікантної розваги.
Бланка у відчаї шпурнула батіг додолу і схлипнула:
— Не можу… не можу…
— І не треба, — Філіп підступив до неї впритул і обняв її за стан, — дівчинко ти моя без батога.
— Філіпе, — млосно прошептала Бланка, поклавши руки йому на плечі. — Прошу, залиш мене
Він ніжно поцілував її в губи, і вона відповіла на його поцілунок.
— Але ж панчохи…
— З… з панчохами я розберуся сама. Залиш мене будь ласка… Іди звідси… Швидше йди!…
— Зрозуміло! — видихнув Філіп. — Виходить, Марґарита обдурила мене. Тобі треба було…
— Ні, ні! — квапливо перебила його Бланка, ще дужче почервонівши. — Зовсім не це… ти помиляєшся…
Філіп притиснувся щокою до її розпашілої щоки.
— Не будь такої соромливою, любонько, — прошептав він їй на вушко. — Ну, що ти як… як не знаю хто…
— Припини! — заблагала Бланка, ладна ось-ось розридатися — Ти помиляєшся! Просто… У мене…
