просто…
— У тебе місячне? — „допоміг“ їй Філіп.
— Та ні, ні! Таке ще… У мене…
— То що ж у тебе негаразд?
— Підв’язки! — люто вигукнула Бланка, відсторонившись від нього і несамовито трясучи його за плечі. — Підв’язки! От що в мене негаразд! Коломба занадто сильно стягнула їх, і тепер мені боляче… Прошу тебе, йди звідси. Залиш мене! Зараз же!
— Ні, — вперто похитав головою Філіп. — Нікуди я не піду. Я не залишу тебе напризволяще і сам розберуся з твоїми підв’язками.
Він знов пригорнув її до себе.
— Філіпе! — слабко запротестувати Бланка. — Не треба…
Він затулив її рота поцілунком.
— Треба, любонько.
— Не…
— Треба! — знову поцілунок.
— Ну, прошу тебе… — прошептала вона з останніх сил.
Цього разу Філіп міцно поцілував її.
— Ти ж хочеш цього, правда? Хочеш, щоб я допоміг тобі? Так? Відповідай!
Бланка заплющила очі й кивнула.
— Отож-бо! — Філіп опустився перед нею навколішки і підібрав її спідниці. — Авжеж, — ласо облизнувшись, констатував він, — твоя Коломба перестаралася. От недбайлива в тебе покоївка! Прямо як Маріо д’Обіак, один з моїх пажів. Він би з нею знайшов спільну мову, шкода тільки, що вона старша за нього… А втім, що це я таке верзу! Займімося краще твоїми підв’язками. Ану, притримай свої спідниці, любонько.
— Навіть так! — обурилася присоромлена Бланка. — Я ще маю тримати їх, поки ти… ти…
— У мене лише дві руки, сонечко, — спокійно зауважив Філіп. — І якщо ти відмовишся допомогти, мені не залишиться нічого іншого, окрім пірнути тобі під спідниці. Я, звісно, тільки й мрію про це, та все ж… То ти притримаєш чи як?
З важким зітханням Бланка скорилася. А коли Філіп зняв з її ніг підв’язки і відкотив донизу панчохи, вона не втрималася й полегшено зітхнула.
— Так, одне діло зроблене. А зараз ми промасажуємо твої затерплі ніжки, — і Філіп глибше запустив обидві руки їй під спідниці.
Бланка перелякано зойкнула і затремтіла від збудження.
— Що ти робиш, Філіпе?!
— Масажую твої ноги, — відповів він, стогнучи від задоволення.
— Це… це вже не ноги, Філіпе… Хіба ти не бачиш?…
— В тім-то й річ, що не бачу. Підніми свої спіднички, щоб я бачив… Отак… Ще трохи… ще… і ще зовсім трішечки… Ну ж бо!
— Негідник! — схлипнула Бланка і повністю задерла спідниці. — Ось, отримуй! Подавися, чудовиську!
Вона вся палала від сорому і водночас відчувала якусь болісну насолоду, демонструючи перед Філіпом свою наготу.
Філіп облизнув свої враз пересохлі губи і заходився ніжно масажувати… ні, пестити її стрункі ніжки, забираючись все вище і вище.
— Філіпе… що… о-ох!… Що ти робиш?… Припини…
— Але ж тобі це подобається. Тобі це приємно, правда? Тобі дуже приємно, так? Ну, признайся!
Замість відповіді Бланка застогнала і поточилася, втрачаючи рівновагу.
Філіп швидко встав з колін. Обхопивши однією рукою її талію, він притиснув Бланку до себе і провів долонею по її шовковистому каштановому волоссю.
— Ти така чудова, любонько! Ти вся чудова — з ніг до голови. І я люблю тебе всю. Всю, всю, всю!…
Бланка ще міцніше пригорнулася до Філіпа і підняла до нього лице. Її вуста мимохіть потяглися до його вуст.
— Зараз я збожеволію, — у відчаї прошептала вона. — Ти мене зваблюєш…
Філіп легенько торкнувся язиком її губ, потім поцілував її носик.
— Признайся, любонько, ти кохаєш мене? Скажи, що хочеш мене.
Бланка закинула голову і спрямувала свій погляд угору.
— Так! — закричала вона, ніби волаючи до небес. — Так, чудовиську, я хочу тебе! Ти навіть не уявляєш собі,
Філіп весь просяяв.
— Бланко, ти надзвичайна дівчина! — захоплено повідомив він і повалив її на траву.
— Філіпе! — пролопотіла вона, звиваючись. — Що ти робиш?…
— Як це що? — здивувався Філіп. — Я роблю саме те, що ти хочеш. — Він сповз до її ніг і став цілувати їх. — Ой!… Що це з тобою? — Філіп підвів голову і спантеличено поглянув на неї. — Ти трохи не розбила мені носа.
Бланка сіла на траву і обсмикнула спідниці.
— Ти, звісно, пробач, Філіп, але так нічого не вийде, — рішуче заявила вона. — Тут не місце для… для
— Але чому?
— Нас можуть побачити.
— Хто? Пташки?
— Ні, люди. Ця стежина веде до садиби лісника. А раптом хтось тут їхатиме, коли… коли ми…
— А то біда! Нехай бачать нас. Нехай заздрять мені… і тобі також.
Бланка зітхнула:
— Який ти безсоромний, Філіпе!
— Такий вже я є, — погодився він і нетерпляче потягнувся до неї. — Йди до мене, сонечко.
— Ні, — сказала Бланка, відсовуючись від нього. — Тільки не тут.
— А де?
— В замку.
— В замку? Ти мене вбиваєш, рідненька! Поки ми доберемося до замку, я помру від нетерпіння, і моя смерть буде на твоїй совісті. Їдьмо ліпше до садиби лісника. Сподіваюся, там знайдеться місце і для нас…
— Але до садиби ще далеко, — заперечила Бланка. — Щонайменше година їзди. І це якщо не баритися…
— От бачиш!
— Зате замок осьдечки поруч, — швидко додала вона. — Адже ми переважно блукали околицями. Найпізніше за чверть години ми вже будемо на місці.
— А ти не заблукаєш?
— Про це не турбуйся. Я добре пам’ятаю цю стежину ще з минулих відвідин Кастель-Бланко, вона веде прямо до замку.
— А ти не передумаєш?
— Про це також не турбуйся. — Бланка підсунулася до Філіпа і поклала голову йому на плече. — Тепер вже
Весь шлях до замку вони подолали майже без розмов. Дорoгою Бланка знай змахувала з вій сльози. Філіп удавав, що не помічає цього, не наважуючись спитати в неї, чому вона плаче.
