був улюбленим місцем її відпочинку, з десяти років вона двічі, а то й тричі на рік виїздила разом з придворними в цю заміську резиденцію, часто тут полювала або просто прогулювалася навколишніми лісам і знала їх, як свої п’ять пальців.
Товаришувати їй на прогулянці Марґарита запропонувала Філіпові та ґрафові Шампанському. Цей останній прийняв запрошення без особливого ентузіазму, бо був дуже ображений на принцесу. Минулої ночі, вже після того, як Філіп пішов, Марґарита в’їдливо висміяла одну з Тібальдових поем — на його власну думку, найкращу з усього, що він написав. Талановитий поет і прозаїк, визнаний нащадками найвидатнішою постаттю в ґалло-франкській літературі Пізнього Середньовіччя, Тібальд був нетерпимий до будь-якої критики, та особливо його дратували безпідставні нападки нетямущих дилетантів, до яких він, при всій своїй повазі до неї, відносив і Марґариту. Коли вона розійшлася не на жарт, розбираючи по кісточках поему і водночас відпускаючи ядучі дотепи на адресу її творця, Тібальд просто встав зі свого місця і в гордому мовчанні залишив бенкетний зал. Марґаритині кпини були такі ущипливі, несправедливі і навіть непристойні, що він досі дувся на неї і вельми мляво підтримував з нею розмову.
Філіп також не надто охоче розмовляв з наваррською принцесою. Він відповідав їй невлад і знай скоса кидав швидкі погляди на сусідню ґрупу, де був Рікард Іверо. Філіп ніскільки не переживав за успіх Ернанового задуму — в таких справах він цілком покладався на свого друга і був упевнений, що той не схибить. Його підвищений інтерес до цієї компанії пояснювався іншою причиною: крім Рікарда й Гелени Іверо, Ґастона д’Альбре, Марії Араґонської та Аделі де Монтальбан, там була також і Бланка, яка жваво базікала про щось з Геленою, зовсім не звертаючи на Філіпа уваги.
— Агов, Бланко! — гукнула її Марґарита, збагнувши нарешті, в чому річ. — Приєднуйся до нас. Гелено, відпусти кузину — у вас мало кавалерів, а нашій компанії якраз бракує однієї дами.
Бланка поглянула на Філіпа і вже була похитала головою, аж це Гелена з хитрою усмішкою промовила:
— Кузина боїться за свою цноту. Вона просто тане від чар кузена Аквітанського. Учора він трохи не звабив її, і лише відчайдушним зусиллям волі їй вдалося дати відсіч його хтивим домаганням. Отож не дивно, що…
— Припини, кузино! — обурено вигукнула Бланка, вмить почервонівши. — Таке ще скажеш!
Вона хльоснула батогом по крупу свого коня, під’їхала до Марґарити і, з викликом дивлячись на Філіпа, заявила:
— Я анітрохи не боюся!
Філіп поглядом подякував Гелені, яка відповіла йому змовницькою усмішкою, і звернувся до Бланки:
— Я в цьому не сумніваюся, кузино. Щоб мене боялися, я маю бути страшним. А я зовсім не страшний — я сама лагідність і чарівність.
Марґарита розсміялася.
— Хіба це не мило, ґрафе? — сказала вона Тібальду. — Ви не вважаєте, що в нашого любого принца ориґінальна манера залицятися?
Тібальд лише похмуро посміхнувся і нічого не відповів.
А Філіп схилився до Бланки і спитав:
— То це правда?
— Що?
— Те, що сказала кузина Гелена. Про відчайдушні зусилля.
Бланка промовчала, всім своїм виглядом демонструючи зневагу.
Гурти молодих людей поступово роз’їхалися врізнобіч і незабаром згубили один одного з очей. Марґарита впевнено вела своїх супутників добре знайомою їй лісовою стежкою. Просувалися вони неквапно і за годину проїхали такий невеликий відрізок шляху, що кожен з них, припустивши коня, міг без особливих зусиль подолати цю відстань за якихось чверть години.
Відчайдушно блазнюючи, Марґарита намагалася розворушити Тібальда, проте всі її жарти він або іґнорував, або відповідав на них кривими усмішками і недоречними заувагами вельми похмурого змісту. Тим часом між Філіпом та Бланкою зав’язалася невимушена розмова. Філіп сипав дотепами, вона відповідала йому влучними добродушними кпинами, раз за разом вони заходилися веселим сміхом. Одно слово, в емоційному плані це двійко становило собою повну протилежність мінорному дуетові Марґарита — Тібальд.
Врешті-решт наваррська принцеса не витримала і роздратовано промовила:
— Але ж ви й понура, пане ґрафе! А ще поет!
— Атож, — буркнув Тібальд. — Я поет.
— І де ж подівся ваш поетичний темперамент? Вовки з’їли? Ви претендуєте на роль супутника всього мого життя, а на ділі виявляєтеся нікудишнім супутником навіть для прогулянки в лісі… А ось протилежний приклад, — вона кивнула в бік Філіпа та Бланки. — Ви тільки погляньте, як розворкувалися наші голубки. Кузен Аквітанський, за його власним визнанням, цілковитий нездара в поезії, він і двох рядків гаразд стулити не може, не кажучи вже про епічні поеми. Але ця обставина зовсім не заважає йому заливатися зараз соловейком.
— Це неправда, що він нездара, — втрутилася Бланка. — У Толедо Філіп складав чарівні рондo[44].
— Дякую, кузино, за ваш схвальний відгук, — ввічливо поклонився їй Філіп, — але ви явно переоцінюєте мої скромні досягнення.
— Аж ніяк! — з несподіваним запалом заперечила вона. — Це ви, Філіпе, дуже самокритичні і вимогливі до себе поднад усяку розумну міру. Він скромничає, кузино, ґрафе, не слухайте його. Ви знайомі з сеньйором Хуаном де Вальдесом, доне Тібальде?
— На жаль, особисто не знайомий, принцесо, — відповів їй ґраф Шампанський. — На жаль — бо вважаю пана де Вальдеса одним зі своїх вчителів і найкращим поетом Іспанії всіх часів. А ваш новоявлений ґеній, так би мовити, цей Руїс де Монтіхо, і в підметки йому не годитися.
— Так от, — продовжувала Бланка, — сеньйор Хуан де Вальдес якось сказав мені, що в кузена Філіпа неабиякий поетичний хист, але він зариває свій талант в землю. І я цілком поділяю цю думку.
— Бачте, ґрафе, — вставила слівце Марґарита, — які вони зворушливо милі. І як шкода, що вони не одружилися! Справді шкода. Це б усунуло останнє непорозуміння між ними, єдиний камінь спотикання в їхніх стосунках.
— І що ж це за камінь такий? — все з тим же похмурим виглядом поцікавився Тібальд.
— Вони розходяться в думках щодо характеру їхньої дружби. Кузина рішуче наполягає на цнотливості, а кузен Аквітанський… Ні, брешу! Бланка справді наполягає на цьому, але не надто рішуче, а останнім часом навіть зовсім нерішуче. Наприкінці минулого тижня вона призналася мені, що якби не…
— Марґарито! — збентежено вигукнула Бланка. — Та замовкни ж нарешті! Як тобі не совісно!… Ну все, надалі я нічого не розповідатиму тобі, раз ти не вмієш тримати язика за зубами.
— А ти й так не дуже повіряєш мені свої таємниці, — огризнулася Марґарита. — Все більше шепчешся з Геленою. Втім, і вона неабияка базіка.
— А проте…
— Гаразд, Бланко, даруй, я не навмисно, — вибачилася Марґарита і знов зосередила свою увагу на Тібальдові: — Отже, ґрафе, вам не здається, що ви скидаєтеся на білу ворону в нашому веселому товаристві?
— Гм. Можливо.
— Але чому? Невже ви досі ображені на мене?
— Можливо.
— І все через той віршик?
— Це не віршик, пані. Це поема.
— Нехай буде поема. Яка, власне, різниця!
— Різниця велика, пані. І якщо ви не годні відрізнити вірш від поеми, то й поготів не маєте права судити, наскільки доречно я…
— Ах, не маю права! — з удаваним обуренням перебила його Марґарита. — Ви смієте стверджувати, що я, королівська дочка і наступниця престолу, не годна про щось судити?
