— Ізабелла Араґонська.
— Звідки ти взяв, що…
— Та годі тобі! — відмахнувся Ґастон. — Не вдавай ображену невинність. Щойно ти валявся в ліжку з Ізабеллою Араґонською, я це по запаху вчув.
— Навіть по запаху? Подумати тільки! Наш хорт узяв слід.
— Твій сарказм недоречний, друже. Нюх у мене справді тонкий — хай і не так тонкий, як у хорта, а проте я виразно відчуваю апетитний запах Ізабелли. Допіру я упадав за цією гордячкою…
— І отримав відкоша, — злорадно вставив Сімон.
— Буває, — незворушно відповів Ґастон. — Коли тобі дає відкоша чужа дружина чи незаміжня дівиця, це лише прикра невдача, в цьому немає нічого ганебного. А ось один наш спільний знайомий (з делікатності я не стану називати його на ім’я), так його часом відшиває його ж власна дружина.
Сімон похнюпився, а Філіп захихотів.
— Отже, — тим часом продовжував Ґастон, — Франція отримала від тебе вже другого ляпаса. Спершу ти відвоював Байонну, а тепер відтрахав дружину наступника престолу.
— Заткни пельку, Ґастоне! — раптово скипів Філіп, очі його гнівно зблиснули. — Коли я ще раз почую від тебе це слово стосовно жінок, яких я люб… які мені подобаються, — то нарікай на себе і не кажи, що я не попереджав.
Ґастон приречено зітхнув:
— В такому разі мені доведеться взагалі забути це слово. Адже ти люб… цебто, тобі подобаються всі без винятку жінки, яких можна без огиди тра… пардон, кохатися з ними в більш-менш тверезому стані.
— Фу! — промовив Філіп, гидливо поморщившись. — Який ти паскудник!
— Що правда, то правда, — почувся з протилежного кінця кімнати Ернанів голос. Розчервонілий від холодного купання і закутаний у широке біле простирадло, він стояв біля дверей, що вели до мильні. — Філіп має рацію: тільки-но в житті з’являється щось світле і прекрасне, тут-таки приходить Ґастон і все спаскуджує.
Д’Альбре демонстративно пирхнув:
— Чия б корова мукала! Не тобі, монахові клятому, просторікувати про світле і прекрасне.
— Але й не тобі, жеребцеві хтивому, — відпарирував Ернан, перевальцем наближаючись до друзів. — А ти, Філіпе, добре влаштувався. Такі шикарні покої, не те що в мене. Мені, між іншим, доводиться тулитися в одній жалюгідній кімнатці… Ну, не в такій і жалюгідній, та все ж це несправедливо.
— От коли станеш ґросмейстером тамплієрів, — зауважив Ґастон, — тоді й тебе прийматимуть нарівні з королями. Думаєш, мої апартаменти кращі?
— У тебе дві кімнати.
— Та ж твоя кімната, хіба що розділена навпіл тонкою перегородкою…
— І передпокій у тебе просторіший. Так чи інак, ти можеш не боятися, що хтось несподівано завітає до тебе і побачить, як ти мочишся в нічну вазу. — Ернан зітхнув і плюхнувся у вільне крісло. — Що не кажи, а ґраф від ґрафа різниться.
— Часом і віконт від ґрафа різниться. — Ґастон заздрісно покосився на Сімона. — Нашого друга оселили разом з принцами, надали йому аж три великі кімнати, не рахуючи передпокою та мильні. Либонь, Марґарита вже накинула на нього оком. Будемо сподіватися, що незабаром він відквитає Амеліні ще кілька гілок на своїх рогах…
Тут Філіп не стерпів.
— Годі! — прикрикнув він. — Припиніть це словоблуддя!
У цей момент з мильні вийшов Філіпів слуга Ґоше і шанобливо спитався:
— Вашим світлостям ще щось потрібно, монсеньйори?
— Ні, Ґоше, нічого, — відповів Філіп, — до ранку ти вільний. — А коли слуга з поклоном вийшов з кімнати, він повернувся до Шатоф’єра: — Ну, Ернане, що скоїлося? Тільки по суті, без зайвої балаканини.
Ернанове обличчя набуло зосередженого виразу.
— Говоритиму по суті. Та, на жаль, без невеличкого ліричного вступу обійтися не зможу.
Філіп нетерпляче ляснув пальцями.
— Гаразд, валяй ліричний вступ. Але покоротше, не випробуй мого терпіння.
— Домовилися, — вдоволено кивнув Ернан. — Тепер скажи мені, Філіпе: як, по-твоєму, охороняється Кастель-Бланко?
— Надійно. Знаскоку не візьмеш.
— Що ж, згоден. А всередині?
— Теж надійно.
— А ця башта?
— Як державна в’язниця. Зрештою, тут розташовані апартаменти принцес королівської крові. Так само надійно охороняється і східна башта, де мешкають принци.
Шатоф’єр гмикнув.
— Тоді вийди зі своїх покоїв.
— Навіщо?
— Щоб улаштувати оглядини варти.
— А, он ти про що! — всміхнувся Філіп. — Справді, ні в переходах, ні в ґалереї ти не зустрінеш жодного вартового. Проте всі підходи на верхні рівні північної та східної башт охороняються так, що й муха не пролетить, без ретельної перевірки своєї особи. І між іншим. Сам вийди й гукни щось на зразок „ой-ой- ой!“ — так відразу на твій крик збіжиться дюжина вартових. Ні, друже, всі твої побоювання марні. Охорона тут непомітна лише доти, доки в ній немає потреби; а так вона цілком надійна. А що ж до відсутності вартових у переходах і в ґалереї…
— То це дуже зручно, — підхопив Ґастон. — Будь-якої миті ти можеш знову піти до принцеси Ізабелли, і якщо будеш обережним, а її покоївка триматиме язика за зубами, то ніхто ніколи не дізнається, де ти був і скільки часу там „десь“ провів… Гм, хіба що за запахом — адже вона так гарно пахне!
Ернан прокашлявся, закликаючи до уваги.
— Так, це зручно, — погодився він. — Але водночас ця зручність підриває безпеку зсередини.
— Ага! — насторожився Філіп. Похмурий вигляд Ернана не провіщав нічого доброго. — Ну ж бо, не зволікай! Що в тебе на думці?
Ґастон і Сімон подалися вперед; їхні очі гарячково заблищали.
— Передусім, — почав Ернан, — трохи пофантазуємо… Ні-ні, зовсім трошки. Так от, на двох верхніх рівнях північної башти мешкає вісім дам, і всі вони принцеси крові — Марґарита та Жоанна Наваррські, Бланка Кастільська, Гелена Іверо, Марія та Ізабелла Араґонські, Адель де Монтальбан і, нарешті, королева Кастілії Констанца Орсіні. Є, правда, ще шлюбні покої з Ґабріелем та Матільдою — але це двійко нас не цікавить. Якщо вони й замишляють когось убити, то це одно одного… Гм-м, далі. У нашій башті, на тих же двох рівнях, мешкає семеро принців крові плюс один Сімон де Біґор. Крім головного коридору внизу, ці дві башти також сполучені верхнім коридором ґалереї, і от по цьому коридорові… Уявімо собі таку можливість — тільки не приймай це всерйоз, Сімоне, я беру тебе для прикладу, — отож, припустімо, що наш Сімон гострить зуба на котрусь з вищезазначених дам, скажімо… скажімо, на Марію Араґонську.
Сімонові щоки спалахнули.
— Підла брехня! — пробурмотів він, винувато ховаючи очі.
Філіп і Ґастон запитливо поглянули на Ернана.
— Що таке? — хором промовили вони.
— Нічого особливого, — відмахнувся той. — Це наш з Сімоном секрет, і я не збираюся видавати його… У тому разі, певна річ, — вагомо додав Шатоф’єр, — якщо він буде гарним хлопчиком і в усьому слухатиметься дядечка Ернана… Отже, припустімо, що Марія Араґонська чимось дуже допекла Сімонові, так допекла, що він вирішив поквитатися з нею. І ось, темної ночі, коли всі полягали спати, він, сховавши на грудях кинджал, виходить від себе, ніким не помічений пробирається верхнім коридором ґалереї в північну башту, тихо стукає в двері пані Марії… — Тут Ернан розгублено замовк і похитав головою.
— Ну! — поквапив його Філіп. — Що далі?
— Далі нічого, — скрушно зітхнув Шатоф’єр. — Я вибрав невдалий приклад. Ні пані Марія, ні її покоївка
