Принц Ґаллії

прокинувшись, було: „Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть“. Так сказав дон Фернандо.

— Але ж його там не було! — спантеличено промовив Сімон. — Там були ґраф Біскайський та віконт Іверо.

— Мовчи, Сімоне! — ляснув пальцями Філіп. — Мовчи. Здається, я розумію, в чім річ.

Ернан винувато схилив голову.

— Друзі мої, мушу вам покаятися: я помилився. Я був надто самовпевнений, надто переконаний у своїй правоті, у своїй непогрішності, і ця моя помилка мало не призвела до фатальних наслідків. Мені страшно подумати, що трапилося б, вибери ґраф Біскайський на роль цапа-відбувайла не віконта Іверо, а когось іншого. Це буде мені уроком на все життя — перевіряти, перевіряти і ще перевіряти. Я не розпізнав співрозмовників за голосами, і не лише тому, що ще не був з ними знайомий. Щільні стінки шатра, арабська мова, якою вони розмовляли з гріхом пополам, цмокаючи і хрюкаючи, відстань врешті, — все це не дозволило мені вирізнити індивідуальні особливості їх голосів. Зміст розмови впевнив мене, що це були Александр Біскайський та Рікард Іверо, але я був зобов’язаний перевірити свою здогадку, розпитавши робітників на ристалищі, слуг у палаці… Та я цього не зробив. Кілька почутих мною фраз просто зачарували мене, і я не бачив ніякій необхідності шукати додаткові підтвердження тому, що й так було для мене очевидним. Ви тільки послухайте, про що вони говорили далі! Ґраф Біскайський: „Боюсь, це неминуче. Мені доведеться змиритися“. Дон Фернандо: „Тим більше, що вона повелася з тобою підло“…

— Жоанна повелася з Александром підло? — здивувалася Марґарита.

— Зачекайте трохи, пані, незабаром я запропоную вам свої міркування з цього приводу. А поки продовжу. Отже, ґраф Біскайський: „Твоя правда“. Вони трохи помовчали, потім дон Фернандо спитав… — Слово за словом Ернан заходився переказувати підслухану ним розмову. На репліці Фернандо: „Зрештою, вона відступилася від тебе — чого ж ти вагаєшся?“ — він зупинився. — Оце, мабуть, найбільше ввело мене в оману. Якби йшлося про пані Марґариту, ці слова могли бути адресовані лише одній людині — Рікардові Іверо. Як, власне, і згадка про те, що вона обійшлася з ним підло… Я, звісно, перепрошую, пані.

— Не варто вибачатися, пане ґрафе, — відповіла Марґарита. — Адже я справді… — Вона затнулась і почервоніла. — Будь ласка, продовжуйте.

— Очевидно, що в тій розмові, я маю на увазі їх першу нічну розмову, мова йшла не лише про змову дона Фернандо, а й про деякі витівки ґрафа Біскайського, імовірно, про його плани заволодіти наваррським престолом.

— Не сумніваюся, що такі в нього є, — прокоментувала Марґарита.

— Тому ґраф, для зайвої переконливості, сказав дону Фернандо, що пані Жоанна, яка нібито підслухала ту розмову, загрожує викриттям їм обом.

— Ага! Це пояснює все — і те, що „вона повелася з тобою підло“, і „ми з тобою заодно“, і „вона стоїть на нашому шляху“, і „вона відступилася від тебе“ — сестра, що вирішила зрадити брата. Мабуть, ваша правда, пане.

— Йдемо далі. Дон Фернандо заявив, що ради корони він ладен пожертвувати всіма без винятку родичами, але відразу ж додав: „Тебе, ясна річ, це не стосується“. „Ой, не бреши! — відповів йому ґраф. — У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху“. Тоді дон Фернандо… — Ернан зробив паузу і трохи ніяково поглянув на обох принцес. — Пані, я лише достотно переказую вам слова дона Фернандо, нічого не додаючи від себе: „Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть“. Він так і сказав — кузина, хоч розмовляли вони арабською. По ідеї, це мусило насторожити мене. Якби йшлося про пані Марґариту, і ці слова належали ґрафові Біскайському, він напевно сказав би: „дочка брата мого батька“. Дон Фернандо вжив слово „кузина“, оскільки не міг сформулювати арабською свого родинного зв’язку з ґрафівною Жоанною, і водночас, мабуть, не хотів зайвий раз нагадувати ґрафові, що вона його сестра. На жаль, я відніс це на рахунок поганого знання мови… Потім вони стали обговорювати способи вбивства. І тут я припустився ще однієї помилки — я переплутав співрозмовників. Це можна пояснити (але не виправдати!) тим, що ініціативу в розмові перехопив ґраф Біскайський. Дон Фернандо запитав: „То що виберемо — отруту чи кинджал?…“

Коли Ернан закінчив свою розповідь, в кімнаті надовго запала тиша. Нарешті Бланка задумливо промовила:

— І ось таким чином мій чоловік спонукав мого брата до вбивства Жоанни. Ба навіть не просто спонукав — він влаштував все так, що Фернандо сам наполіг на цьому. А Жоанні він розповів про замах на Альфонсо з тією метою, щоб її поведінка в присутності Фернандо була саме така, мовби вона справді підслухала їхню розмову. Що ж, хитро задумано… Та ось чого я не збагну: навіщо ґраф вплутав у цю справу Фернандо? Невже тільки для того, щоб він викупив у євреїв Рікардові векселі? Звичайно, це був важливий момент його плану, а проте…

— Ваша правда, пані, — кивнув Ернан. — Якби справа була в векселях, він би просто позичив у вашого брата гроші. Проте у плани ґрафа Біскайського входило не тільки і навіть не стільки вбивство ґрафівни Жоанни (хоч, з певних причин, йому було бажано позбутись її), та передовсім він замишляв убивство самого дона Фернандо.

За інших обставин така заява викликала б бурхливий сплеск емоцій. Але в тому стані найглибшого потрясіння, в якому перебували Філіп, Бланка та Марґарита, їх вже ніщо не могло здивувати. А Сімон, так той цілковито втратив відчуття реальності, і якби перед ним з’явився сам Сатана власною персоною, він би сприйняв це як належне і лише мляво перехрестився б, проганяючи нечистого геть.

— Убити мене?! — вражено вигукнув Фернандо. — Він хотів убити мене?!

— Саме так, приятелю, — відповів Ернан. — Як це не сумно для вас, але це факт. У ваших покоях ми не знайшли ґрафа Біскайського. Певно, він щось запідозрив і зник, залишивши у вашій спальні покоївку ґрафівни зі скрученою шиєю, а у прихожій — вашого камердинера з перерізаним горлом.

— О, Боже! — прошептала Бланка.

Марґарита знову згадала Пречисту Діву Памплонську.

— Крім того, — вів далі Ернан, — у прихожій на підлозі валялася зім’ята цидулка, буцімто написана ґрафівною Жоанною. — Він видобув з кишені складений вчетверо аркуш паперу, який спочатку був зім’ятий, а потім розгладжений, і передав його Марґариті: — Ось, пані, погляньте.

Вона розгорнула записку і пробігла її швидким поглядом.

— Це ж Жоаннин почерк! Точно! Її почерк, хай мені чорт!

— Поза будь-яким сумнівом, це робота брата Ґаспара, колишнього „пса Господня“[50]. Майстерна підробка, дуже майстерна. Якщо вам не важко, пані…

— Так, звичайно, — сказала Марґарита і прочитала вголос:

„Рікарде!

Я ніяк не могла тебе знайти, але справа нагальна, тому я веліла Дорі обов’язково розшукати тебе, навіть якщо їй доведеться не спати всю ніч. Вона й передасть тобі цю записку.

Мені стало напевно відомо, що всі твої векселі кузен Фернандо тримає при собі. Вони тут, у Кастель-Бланко, в його спальні. Сьогодні вдень Дора випадково побачила під однією з подушок на його ліжку великий синій пакет — я впевнена, що це той самий. Цілком можливо, що він ще там, і якщо Фернандо ночуватиме у Марії, спробуй пробратися до його покоїв і викрасти пакет. Дора допоможе тобі в цьому. За її твердженням, камердинер Фернандо трохи глухуватий і спить, як бабак.

Це, звісно, нечесно, але, боюся, іншого виходу в нас немає. До того ж вчинки Фернандо щодо тебе чесними ніяк не назвеш

Бажаю тобі успіху і хочу сподіватися, що, позбувшись шантажу, ти все ж погодишся втілити в життя позитивну частину плану Фернандо — я маю на увазі його ідею стосовно нашого шлюбу. Але це, зрозуміло, лише моє побажання.

Жоанна.“

— Ясненько, — промовив Філіп, щойно Марґарита закінчила читати. — Отже, Александр відправив Фернандо до Жоанни, заздалегідь підмінивши вміст пакету, а сам скрутив шию покоївці, перерізав горло камердинерові, „упустив“ у прихожій цидулку і став чекати на повернення спільника, щоб порішити і його — мавр зробив свою справу, мавр може піти… з життя. Якби його план увінчався успіхом, то завтра вранці, виявивши в Жоанниній спальні двох мерців, а в покоях Фернандо — аж трьох, і ознайомившись із змістом