цидулки, всі дійшли б висновку, що Фернандо шантажував Рікарда Іверо викупленими борговими розписками. Проте віконт дізнався, де вони лежать, разом з покоївкою Жоанни він пробрався в спальню й забрав пакет — але тут з’явився господар. Зчинилася бійка, в результаті якої загинули покоївка і Фернандо, а Рікард Іверо кинувся навтікача. У прихожій він зіткнувся з камердинером, що прокинувся на шум бійки, і також порішив його, загубивши під час сутички з ним цидулку. Потім він прийшов до Жоанни, розповів їй про все, вона, природно, впала в істерику і вирішила викликати варту. Вони посварилися, в запалі він убив і її, але при цьому спіткнувся, упав і вдарився об щось головою. Цей удар виявився смертельним. — Філіп мерзлякувато пощулив плечі. — Жахіття!… Якби тоді Ернан не заснув у моєму шатрі на ристалищі, завтра нам залишалося б тільки гадати, що ж за плани мав Фернандо відносно Жоанни та Рікарда Іверо.
— Гадати не довелося б, — відповів Шатоф’єр. — Мені вистачило кебети поритися в скриньці з діловими паперами дона Фернандо… Ви вже вибачайте, ваша високосте, — з сардонічним осміхом додав він, — що я зламав замок скриньки, але мета виправдовує засоби — так, здається, кажуть ваші друзі єзуїти? Серед інших паперів, що також становлять певний інтерес, я виявив вельми цікаву петицію, написану почерком дона Фернандо, але, безумовно, рукою вже згаданого мною брата Ґаспара, і адресовану Інморте…
— Де ж вона?
— Разом зі скринькою я передав її на зберігання комендантові замкового ґарнізону. Коротко зміст цього листа такий: дон Фернандо
Марґарита похитала головою:
— У чому, в чому, але в розумі й хитрості кузенові Біскайському не відмовиш.
— Але навіщо? — здивовано промовила Бланка. — Навіщо йому вбивати Фернандо? Я нічого не розумію!
Філіп пильно подивився на неї і сказав:
— Ти просто відмовляєшся це зрозуміти, боїшся глянути правді в очі і визнати, що все це — наслідок виявленої тобою легкодухості, коли ти відкинула пропозицію падре Антоніо. Він ладен був вдатися до обману, збрехати ради твого ж блага, але ти воліла залишатися праведницею і вийшла заміж за ґрафа Біскайського, а не за мене. Ти стала дружиною нелюбої і неприємної тобі людини, зате, бач, не споганила себе брехнею. І ось результат: твій чоловік, ця паскуда, замалим не зійшов на престол твого батька по сходах, обагрених кров’ю Жоанни, Рікарда Іверо та обох твоїх братів. І лише завдяки Ернанові ти уникла незавидної ролі мимовільної співучасниці цього страхітливого злочину.
Бланка рвучко схопилася на ноги і гнівно викрикнула:
— Припини, Філіпе! Зараз же припини!… — Раптом вона знітилась і тихо схлипнула. — Не муч мене, любий. Прошу тебе, не треба…
Філіп підійшов до неї й обняв її за плечі.
— Про що ви говорите? — озвався вкрай розгублений Сімон. — До чого тут пані Бланка?
Ернан важко зітхнув:
— Дурненький! Ґраф Біскайський розраховував, що, усунувши дона Фернандо, він все ж переконає Інморте не відмовлятися від задуманого ним вбивства дона Альфонсо.
— Ну то й що?
— Та в тебе не голова, а решето, друже мій люб’язний! Хто тоді успадкує кастільський престол, питається? Звісно ж, не однорічна донька Фернандо де Уельви, а пані Бланка, і разом з нею ґраф Біскайський — як її чоловік.
Тут пролунав пронизливий крик Фернандо. Бланка миттю відсахнулася від Філіпа і втупилась поглядом у брата, чиє обличчя було перекошене від злоби та безсилої люті. Нарешті він все зрозумів, усвідомив, який був дурний і довірливий, з якою легкістю його ошукав той, кого він вважав своїм другом. І цей крик був криком розуму, що тонув у безмежному океані відчаю.
До кімнати увірвалися двоє вартових з оголеними мечами — Марґарита жестом веліла їм вийти.
— Фу! — з відразою промовила вона. — Як він гидко кричить! Пане де Шатоф’єр, будь ласка, веліть йому заткнутися.
Ернан велів Фернандо заткнутися, для більшої переконливості стусонувши його кулаком у живіт, відтак нахилився і підібрав з килима всі боргові розписки Рікарда.
— Пані, — сказав він, звертаючись до Бланки. — Ці векселі по праву належать вашому брату. Одначе зараз він перебуває під арештом, а тому вам вирішувати, що з ними робити.
Бланка мовчки взяла в нього купу векселів і методично роздерла кожен з них на дрібні клапті.
— В мерзенній витівці Александра був, проте, один позитивний момент, — промовила вона, дивлячись на Фернандо з ласкавістю, від якої того пройняла дрож. — Сподіваюсь, ви розумієте, щo я маю на увазі. І в мене аж руки сверблять здійснити цю частину плану. Ходімо, Філіпе, інакше я за себе не відповідаю.
— Ти йдеш, кузино? — мляво запитала Марґарита.
— Так.
— Але ж у тебе Жоанна.
— Я… я буду у Філіпа.
Наваррська принцеса зітхнула:
— Що ж, гаразд. Ми з паном де Шатоф’єром самі вирішимо, що робити далі… А втім, ні, стривайте! Не думаю, що це гарна ідея — тобі, Бланко, провести ніч у чоловіка, хай навіть у Філіпа. Краще залиштеся тут, а ми зараз підемо до мене, прихопивши з собою кузена Фернандо — гадаю, вам він не знадобиться. Таким чином, ви з Жоанною просто поміняєтеся покоями. Рокіруєтеся, кажучи мовою твоєї улюбленої гри.
Розділ LVIII
Дочка Кастілії
Перше, що побачила Бланка, прокинувшись, було схилене над нею лице Філіпа і були сльози, що стояли в його очах.
— Чому ти плачеш, коханий? — запитала вона.
— Це я від щастя, рідна… Справді від щастя.
З його вій зірвалася крупна сльозина і впала їй на губи.
— Не обманюй мене, Філіпе. Погляд у тебе такий сумний, а сльози такі гіркі… Про що ти думаєш? Що тебе мучить?
Філіп поклав голову на подушку, міцно обняв Бланку і зарився лицем у її волоссі.
— Я пригадав нашу першу зустріч… Чому ми відразу не зрозуміли, що любимо одно одного? Чому ми не зрозуміли це пізніше? Адже в нас було стільки часу! Цілих п’ять років ми були сліпі. Навіть коли я просив твоєї руки — навіть тоді я не розумів, як сильно я кохаю тебе. Я не наполіг на негайному шлюбові, я погодився на умови твого батька, не запідозривши в них каверзи. Прокляття!…
— Ти дуже шкодуєш про це?
— Я проклинаю себе за це. Ми могли б одружитися, завжди бути разом, жити щасливо… Боже, та що й казати! Проґавили ми наше щастя, Бланко…
— Однак тоді ти не зміг би одружитися з Анною Юлією, і спадком Армана Ґотійського, найпевніше, заволодів би ґраф Прованський.
— Ну то й що? Довелося б трохи повоювати з ним за ґалльський престол — а то біда! Врешті-решт я все одно вийшов би переможцем… Знаю, це нелоґічно, безрозсудно, не по державному, та коли говорить
