— Втім, я теж гарна, раз дозволила цьому нікчемі запаморочити мені голову. Так мені й треба! А спочатку він був такий милий зі мною, такий лагідний, такий чарівний… Ах, золотце! Всі чоловіки такі підлі створіння, просто жах бере. Для них не існує безкорисливого кохання, з усього вони хочуть мати зиск. Якщо хтось подобається мені, я мало зважаю на те, яке положення він займає. Мені потрібна тільки його любов, а натомість я дарую йому свою — проте йому цього замало. Чому така несправедливість? Чому?
— Можливо, тому що ви принцеса?
— Авжеж, я принцеса. І водночас я жінка. Мені не всміхається владарювати в ліжку, я волію віддаватися — і віддаюся. Для мене в цьому вся суть кохання. А дyрні-чоловіки сприймають це так, що я належу їм цілком, душею та тілом. Спочатку їх, звісно, насторожує і стримує, що на людях я ставлюся до них, як принцеса до своїх підданих, та минає зовсім небагато часу, і всяк, з властивою чоловікам марнославністю, забирає собі в голову, що моя зверхність над ним лише вдавана, позірна, що досить йому прикрикнути на мене, і я враз скорюся його волі, виконуватиму кожну його забаганку.
— Невже вони всі такі? — спитала Матільда, спрямувавши на принцесу лагідний погляд своїх гарних чорних очей.
— Ні, не всі. Крім цих зухвалих, еґоїстичних, самозакоханих негідників, є ще навіженці, на зразок кузена Іверо. Рікард весь у свого батька — той колись викрав у імператора доньку й одружився з нею, а зараз його синок мріє вчинити щось подібне зі мною. Можна не сумніватися, що мій татусь, на відміну від покійного Корнелія Юлія, був би тільки радий цьому й охоче назвав би Рікарда своїм сином.
— Пан Рікард любить вас, — зауважила Матільда.
— Не заперечую, — погодилася Марґарита. — Якщо хтось і любить мене щиро й безкорисливо, то це Рікард. І взагалі він гарний хлопець. Я не вірю ані слову з того, що каже про нього Жоанна.
— Ще б пак, — кивнула Матільда. — Я помітила, що пані Жоанна невисокої думки про пана Рікарда. Чомусь вона незлюбила його.
— Дурниці! — відмахнулася Марґарита. — Вона каже про нього всіляку гидоту, це так. Насправді він їй дуже подобається, і вона хоче вийти за нього заміж, тому про всяк випадок старається очорнити його в моїх очах — щоб я, бува, не поступилася його домаганням. Та мене не надуриш. Я знаю, що Рікардові начхати на корону, йому потрібна тільки я.
— То чому ж ви не…
— І ти туди ж! — обурено урвала Матільду принцеса. — Ти що, змовилася з Геленою? Вона, звідниця така, вже всі вуха мені протуркала, розповідаючи, як страждає її любий братик, як він сохне за мною. Що, мовляв, заважає мені втішити його? А сама береже свою незайманість до першої шлюбної ночі, щоб похвастатися перед чоловіком: ось бачиш, яка я порядна і незіпсута, не піддалася згубному впливові кузини-розпусниці… Тьху на неї!
— Боюся, пані, — не вгамовувалась Матільда, — ви хибно зрозуміли мої слова. Я зовсім не пропоную вам взяти пана Рікарда за коханця. Я лише хотіла спитати, чому б вам не вийти за нього заміж.
— Ні-ні, я правильно тебе зрозуміла. І ти, і Гелена, і дядечко Клавдій, і мій любий татусь — всі ви пропонуєте мені одне й те ж, хіба що в різній формі. А дзуськи вам! Марні сподівання. Щоправда, втішити Рікарда я, звісно, втішу, і то незабаром, може, сьогодні… А може, й ні. Щиро кажучи, я боюсь наближати його до себе.
— Чому?
— Бо в нього з головою негаразд. Поки ми з ним просто друзі, він тримає себе в рамках пристойності, та коли наша дружба переросте в щось більше… Ех, запам’ятай мої слова, Матільдо, я ще гірко пошкодую про це.
Дівчина розгублено похитала головою:
— Перепрошую, пані, та я не розумію вас.
— Зрозумієш, коли ми з Рікардом розійдемося.
— А чому ви маєте розходитися?
— Яка ж ти невгамовна! — трохи роздратовано мовила Марґарита. — Ну, як ти не розумієш, що на одному Рікардові для мене світ клином не зійшовся. Крім нього є ще багато цікавих хлопців.
— Пані! — вигукнула Матільда, сплеснувши руками. — Подумайте, врешті, про свою безсмертну душу!
— Ой! — Марґарита підскочила, мов ужалена. — Знову за своє?
Матільда потупила очі.
— Даруйте, пані, я ненароком. Оце подумала, що з кожним днем ви чимраз глибше грузнете в розпусті…
— Замовч! — сердито гримнула на неї Марґарита. — Я ж заборонила тобі читати нотації. Чи ти забула про це?
— Ні, пані, не забула.
— Так якого ж ти дідька завелася? Зловживаєш моєю прихильністю?
— О ні, пані, я й у гадці не мала зловживати вашою добротою до мене. Просто вчора монсеньйор Франсуа…
— Франциско, Матільдо. Коли вже ти навчишся правильно говорити? Твоя блуаська вимова часом дратує мене… Отже, вчора ти знову була на сповіді в нашого любого єпископа?
— Так, пані, була.
— І ви знову обговорювали мою поведінку?
— Певна річ, пані. Монсеньйор єпископ сказав, що коли я справді люблю вас, то мушу дбати про порятунок вашої душі. Він розповідав, як страждають у пеклі блудниці, спокутуючи свої гріхи. — Матільда здригнулася. — Це жахливо, пані! Мені страшно подумати, що рано чи пізно вас спіткає кара Божа.
Марґарита досадливо поморщилася.
— Годі, золотце, — лагідно промовила вона. — Моя душа належить мені, і я вже сама якось подбаю про її порятунок. Ну, а щодо монсеньйора Франциско, то відсьогодні я забороняю тобі сповідуватись у нього. Ка-те-ґо-рич-но.
— А як…
— Я попрошу Бланку, щоб вона рекомендувала тебе своєму духівникові, падре Естебану. Він теж неабиякий ханжа, але людина вельми порядна й тактовна. Ясно?
— Умгу…
— Це мій наказ, Матільдо. Я не хочу, щоб ти стала істеричкою з ласки цього скаженця в єпископській мантії…
— Пані! — Матільда злякано перехрестилася. — Як ви можете говорити таке про його еміненцію?!
— А так, просто. Можу і все. Його еміненція чинить з тобою непорядно. Він використовує тебе, повір мені, золотце. Використовує на прохання мого батька, до речі, — щоб опосередковано впливати на мене. Гадаєш, це за твої гарненькі очі наш єпископ зголосився стати твоїм духівником, духівником простої фрейліни? Аж ніяк! Він зробив це за татковим намовлянням. От скажи: чи багато ви з ним говорите про твої власні вчинки?
— Ну… Ні, не дуже багато.
— А переважно про мене, так?
— Так. Його еміненція каже, що я чиню мало гріхів, проте грішити можна не лише вчинками, але й бездіяльністю. І найбільший з його погляду мій гріх, це те, що я не докладаю всіх зусиль, аби зупинити вас на шляху до…
— Годі про це! — рішуче урвала її Марґарита. — Тема вичерпана. При нагоді перекажи монсеньйорові Франциско, що надалі ти сповідатимешся в іншого духівника, а за свої гріхи я звітуватиму перед ним сама. Мене він не залякає вигаданими подробицями з пекельного побуту.
— А хіба вони вигадані?
— Певна річ. Інакше довелося б припустити, що його еміненція вже побував там і бачив усе навіч. Я, звісно, не заперечую, що він ще матиме нагоду познайомитися з роботою потойбічних катів, та станеться це трохи згодом. На щастя, тоді він не зможе повернутися на землю, щоб переповісти нам побачене. — Принцеса коротко розсміялася. — Не знаю, як я, а от наш пан єпископ напевно губить свою душу. Він травмує тебе, невинне й недосвідчене дитя, зображаючи природні стосунки між чоловіком та жінкою як щось гидке, відразливе й жахливе. — Марґарита зітхнула. — А насправді нічого гидкого чи, тим більше, жахливого
