негараздів.
Нарешті король припинив ходіння туди-сюди, важко гепнувся в крісло навпроти дочки і благально спитався:
— Ну, чому, пані, ви так уперто не хочете заміж?
— Вам це невтямки, батьку, — поблажливо відповіла вона. — Бо ви мужчина.
А втім, тут Марґарита покривила душею. Вона сама не знала чому — не хотіла, і квит. Позірно легковажна і розпусна принцеса в глибині душі була невиправна мрійниця. Вона вірила в справжнє кохання; вірила, що десь на світі живе її принц — як у достотному, так і в переносному розумінні цього слова, — і все чекала на нього. Бувши наступницею наваррського престолу і навіть у думках не заміряючись на щось більше, Марґарита могла дозволити собі таку небачену для сильних світу цього розкіш, як одружитися за коханням.
— Мені надійшла одна пропозиція, — начебто між іншим сказав дон Александр. — Це стосується вас, пані.
— Аж ніяк не стосується! — заперечно похитала головою принцеса. — Пропозиція надійшла до вас, тож ви з нею й розбирайтеся. А мене це зовсім не цікавить.
— Ви навіть не спитали, від кого вона.
— Мені байдуже, від кого. Хто б не просив моєї руки, сміливо відмовляйте йому. А мені нiколи. У мене є набагато цікавіші справи, ніж відшивати чергового претендента. — З цими словами вона встала з крісла. — Рада була з тобою побачитися, тату.
Очі короля раптом налилися кров’ю. Він рвучко скочив на ноги і з несподіваною твердістю в голосі проказав:
— Сядь, Марґарито! Нікуди ти зараз не підеш! Ти залишишся тут рівно на стільки часу, скільки мені знадобиться, щоб поговорити з тобою про твоє майбутнє заміжжя.
— Ні, — заперечила Марґарита, внутрішньо холодіючи від поганих передчуттів. Тільки зараз вона помітила, що її батько був, що називається, під градусом — не те, щоб геть п’яний, але й не зовсім тверезий; вочевидь, перед доччиним приходом він вихилив келиха-другого для хоробрості. — Ні! — повторила вона з усією рішучістю, на яку лишень була здатна. — Про це й мови бути не може.
— Може! — владно відповів дон Александр, взявши зі стола якийсь сувій. — Може і буде! Тремти ж тепер, розпуснице, терпіння моє луснуло! Досить мені потурати твоїм примхам, годі! Зрештою, я король, твій государ та батько, і ти мусиш коритися моїй волі — як моя дочка і моя піддана.
— Ой, як страшно! — глузливо промовила Марґарита, але серце боляче стислося: у батьковім погляді, якомусь дивному, незнайомому погляді, вона прочитала свій вирок. Таким тоном, владним і жорстким, він не говорив з нею ще ніколи; а втім, ніколи раніше він не вів серйозних розмов напідпитку, він узагалі рідко пив, і, видно, з незвички хміль сильно ударив йому в голову.
— Я довго терпів твої витівки, — тим часом провадив король. — Я всіляко улещував тебе, поступався тобі в усьому, ні в чому не суперечив тобі, сподівався, що колись ти подорослішаєш і врешті напоумишся. На жаль, всі мої сподівання виявилися марними. Ти так і не порозумнішала, ти залишилася такою ж легковажною, як і п’ять років тому. Ти не дбаєш ні про себе, ні про своїх майбутніх дітей, ні про благо всієї нашої країни, тобі чужі державні інтереси, у тебе є лише один інтерес — ти сама, та й то ти не думаєш про своє прийдешнє, а лише про сьогодення.
— Ти помиляєшся, тату, — несміливо заперечила Марґарита.
— Це вже неістотно. Може, я в чомусь і помиляюся, проте факт залишається фактом: це з твоєї вини, через твою впертість ми проґавили кілька вигідних політичних союзів. Ти вже відкинула пропозиції Рікарда Іверо, Педро Араґонського, Педро Оски, Тібальда Шампанського, Ґійома Бретонського, Карла Бурґундського і багатьох, багатьох інших вельми гідних претендентів. Гаразд, забудемо про них. Але я не дозволю тобі знехтувати наступним претендентом на твою руку. Ні в якому разі! — З цими словами він помахав перед дочкою сувоєм, що його тримав у руці. — Ти знаєш, що це таке? Це лист від герцоґа Аквітанського, він хоче оженити на тобі свого найменшого сина, Красунчика. І я згоден, без жодних засторог згоден. Шлюбний союз Наварри з Ґасконню дозволить тобі й молодому Філіпові Аквітанському претендувати на ґалльський престол, ось так! Герцоґ не наполягає на негайній відповіді, він узагалі просив нічого не казати тобі, поки до нас на свята не приїде його синок-серцеїд і не обкрутить тебе, але в мене з цього приводу інші плани. Я вже все вирішив. Остаточно! Красунчик приїде на свята не обкручувати тебе, а одружуватися з тобою. Така моя королівська воля!
Марґарита опустилась у крісло і голосно захникала.
— Який ти жорстокий, таточку! — тоном скривдженої дитини промовила вона, як робила це завжди, коли батько намагався нав’язати їй свою волю; досі цей прийом спрацьовував безвідмовно. — Який ти безсердечний, безжалісний…
Король злорадно осміхнувся:
— Ні, донечко, цей номер у тебе не пройде. Я хотів з тобою по-доброму, але ти виявилася дурним, упертим, еґоїстичним дівчам… Мені дуже прикро, люба, та в мене просто немає іншого виходу. Колись ти ще подякуєш мені, що я примусив тебе скоритися.
— Ну, тату! — заскімлила Марґарита, ладна от-от розридатися насправді. — Будь ласка, не треба. Дуже тебе прошу…
Проте дон Александр був невблаганний:
— Треба, доцю, треба. Так я вирішив, і так воно буде. Четвертого вересня, напередодні святкового турніру, відбудеться твоє вінчання з Філіпом Аквітанським, отож за три місяці ми святкуватимемо не тільки твоє вісімнадцятиріччя, а й твоє весілля.
— Але, та…
— За три місяці, — продовжував король, не звертаючи уваги на протести з боку Марґарити, — ти вже будеш заміжньою жінкою. Однак я не збираюся очікувати ще три місяці, я й так вже багато чекав і терпів. Тому я вирішив зараз же, негайно заручити тебе з Філіпом Аквітанським.
— Ах, тату! Ну не…
— Прошу тебе, люба, витри сльози. І припини, врешті, скиглити. За хвилину сюди прийдуть члени Державної ради, і я оголошу їм про своє рішення. А якщо ти заперечуватимеш, — тон короля зробився лиховісним, — якщо чинитимеш опір моїй волі і відмовишся коритись мені, то присягаюся…
Його погроза так і лишилася невисловленою. Тієї ж таки миті скло в одному з вікон кабінету зі страшним брязкотом розлетілося вдрузки, чорна з білим оперенням стріла, немов блискавка, пролетіла в кількох дюймах над головою короля і з натужним стогоном устромилася в протилежну стіну. Дон Александр млосно охнув, схопився за серце і, як підкошений, звалився на підлогу.
— Тату! — перелякано вигукнула Марґарита і кинулася до нього.
Розділ XVII
у якому ми знову зустрічаємося з Бланкою Кастільською
Бувши дуже побожною, Бланка, однак, регулярно пропускала вранішні богослужіння, позаяк любила поспати допізна. Потім вона подовгу ніжилась у великих ночвах з теплою водою, проганяючи залишки сну та всілякі грішні думки, що неодмінно являлись їй уночі, а першим її виходом у світ було відвідання денної служби. Дорoгою Бланка заходила до Марґарити, і якщо та була в гарному настрої (або навпаки — в дуже поганому), то до церкви вони йшли разом.
Проте того дня її звичний розпорядок був порушений. Звістка про інцидент, що стався в королівському кабінеті, застала Бланку ще в ліжку — вона нещодавно прокинулася і чекала, доки їй приготують теплу купіль. Зім’явши ритуал вранішнього обмивання до банального миття, Бланка швиденько поснідала, одяглась і відразу подалася до Марґаритиних покоїв, де її наваррська кузина якраз давала прочухана фрейлінам та покоївкам, зганяючи на них всю свою злість і досаду.
З Бланчиною появою Марґарита нарешті вгамувалася і наказала всім присутнім, крім Матільди де Монтіні, забиратися геть. Коли двері за останньою з фрейлін зачинилися, Бланка схвильовано запитала:
