— Так, пані, — запевнила вона. — Я мовчатиму. Нікому ні єдиного словечка, обіцяю вам.
— От і гаразд, — сказала Марґарита. — Отже, на чому я зупинилася? Ага, на твоїй цнотливості в заміжжі…
— А може, не треба? — попросила Бланка, знов червоніючи.
— Ні, серденько, треба. Раніше я уникала таких розмов, щоб зайве не бентежити тебе. Я не сумнівалася, що в тебе був роман з Красунчиком — далебі, про це гула вся Іспанія! — і терпляче чекала, поки ти не забудеш його настільки, щоб завести собі нового коханця. Але зараз, коли з’ясувалося, що…
— Кузино! Припини негайно, прошу. Інакше я встану й піду… До того ж мені час до церкви.
— Е, ні, ще не час. У нас попереду майже година, і якщо ти залишишся в мене, ми підемо до церкви разом. Добре?
— Добре, — кивнула Бланка. — Але якщо ти будеш…
— Так, буду. Ради твого ж блага я продовжу нашу розмову. Звісно, будь-якої миті ти можеш піти — воля твоя, і я тебе не триматиму. Проте я раджу тобі вислухати мене. Обіцяю не зловживати твоїм терпінням.
Бланка приречено зітхнула:
— Гаразд, я вислухаю тебе. Тільки намагайся… е-е, поделікатніше.
— Неодмінно, — пообіцяла Марґарита. — Я дуже обережно добиратиму слова. Але передусім внесемо ясність: кузен Біскайський був першим і єдиним твоїм мужчиною?
— Так, — здригнувшись, відповіла Бланка і в припадку відвертості додала: — Краще б узагалі нікого не було!
— Отож-то й воно, сонечко. Ти почуваєш огиду не тільки до Александра, як людини та чоловіка (втім, як людина, він справді гидкий), твоя огида до нього поступово поширюється на все чоловіче. Якщо ти й далі вестимеш такий спосіб життя, як зараз, то врешті-решт проникнешся відразою до всіх без винятку мужчин. І тоді ти почнеш бавитися з дівчатами, ось так. І не просто бавитися, що загалом простимо, а віддавати їм перевагу перед чоловіками. — У вустах наваррської принцеси це прозвучало як суворий вирок долі, як найгірше, що може трапитися з жінкою.
— Марґарито! — обурено вигукнула Бланка. — Припини! Ти таку… таку нісенітницю верзеш!
— Так-таки й нісенітницю? Повір, я рада була б помилятися…
— І помиляєшся!
— Не заперечую. Можливо, в чомусь я помиляюся, багато що спрощую. Та поза будь-яким сумнівом, найбільша твоя біда в тому, що ти живеш як черниця.
— А як мені, по-твоєму, слід жити?
— Як нормальній жінці.
— Цебто, ти пропонуєш мені завести коханця?
— Атож, саме так! Знайди собі гарного хлопця, кохайся з ним, народжуй від нього дітей — спадкоємців Біскайї. Нехай Александр хоч лусне від злості, але він навіть писнути проти цього не посміє, не кажучи вже про те, щоб вимагати визнання твоїх дітей незаконнонародженими. Ах, яка це буде жорстока й витончена помста, подумай тільки!
— Пані, — промовила Матільда із засудженням у голосі. — Ви усвідомлюєте, що кажете?
— Га?! — Марґарита втупилась у неї сердитим поглядом. — Знову проповідь?
— Це ніяка не проповідь, пані. Я просто хочу попередити вас, можливо, ви цього не знаєте, що підбивати когось до скоєння гріха — теж гріх. А зараз ви підбиваєте пані Бланку до перелюбу.
Марґарита безнадійно розвела руками.
— Та ну тебе к бісу! Оце, виходить, і все, що ти взяла з моїх слів, мала дурепо?! Невже ти не бачиш, як Бланка страждає? Невже тобі невтямки, що головна причина її страждань — негаразди в особистому житті?
— Я бачу, пані, я розумію, але…
— Що „але“? По-твоєму, Господові завгодно, аби Бланка лицемірно вдавала, що любить свого чоловіка, тоді як насправді вона ненавидить його — і цілком по заслузі. Ти пропонуєш їй бути вірною дружиною і знов пустити Александра до себе в ліжко?
На одну думку про це Бланка здригнулася.
— Кузино, — втрутилась вона, тим самим рятуючи Матільду від подальшого прочухана. — Коли ти думаєш, що це вирішить всі мої проблеми, то помиляєшся.
— Я так не думаю, — похитала головою Марґарита. — Я знаю, що тебе дуже обтяжує твоє положення при моєму дворі. Він, звісно, не так блискучий, як кастільський…
— Не прибідняйся, кузино, твій двір чудовий. Але…
— Але хазяйка в ньому я. А при кастільському дворі ти звикла наказувати, звикла бути в центрі уваги, звикла до загального поклоніння. В Кастілії тебе любили і шанували більше, ніж твого батька, Альфонсо та Нору, не кажучи вже про Фернандо, Констанцу Орсіні чи Марію Араґонську. Та тут нічого не вдієш — це
— Все гаразд, кузино, я не ображаюся. Не в моїх звичаях ображатися на правду, хай вона і не надто приємна для мене. Ти тут хазяйка, і нею залишиться.
— А проте, — зауважила Марґарита. — Одружуючись з тобою, кузен Біскайський розраховував, що за твоєю допомогою він доможеться корони, і напевно пообіцяв твоєму батькові зробити тебе королевою Наварри.
Бланка гордо підкинула голову:
— Ти ж знаєш, кузино, я ніколи не зазіхатиму на те, що не належить мені за правом. З усією відповідальністю запевняю тебе, що в своїх домаганнях наваррського престолу мій чоловік не отримає ніякої підтримки ні від мене особисто, ні від Альфонсо, ні від Кастілії взагалі. Більш того, в разі необхідності я сама перешкоджу здійсненню його честолюбних планів, і поки я жива, він буде зоставатися лише ґрафом Біскайським і ніким іншим. Мені й задарма не потрібна твоя маленька Наварра — після всього, що я згаяла в своєму житті.
Останні слова Бланка промовила з відвертою зневажливістю, але гіркота, що прозвучала в її голосі, завадила Марґариті образитися.
— Та вже ж, — погодилася вона, — ти багато що згаяла. Проте я схильна вважати, що у випадку з кузеном Біскайським ти сама утнула дурницю. Ти ж у нас така владна та рішуча — що завадило тобі чинити опір цьому шлюбові? До того часу тобі вже виповнилося шістнадцять років, ти стала повноправною ґрафинею Нарбоннською, пером Ґаллії, і навіть твій батько не зміг би позбавити тебе цих титулів без згоди ґалльського короля та Сенату. У крайньому разі, ти могла б утекти до Ґаллії і попросити заступництва в кузена Робера Третього. Я певна, що він не відмовив би в притулку нареченій свого небожа.
Бланка кивнула:
— Твоя правда, кузино. Я утнула дурницю, вірніше, виявила легкодухість. Я проклинаю себе за ту хвилинну слабість, що обернулася для мене такою катастрофою. Хай простить мене Господь, часом я проклинаю батька за те, що він зробив зі мною. Я втратила все… навіть Філіпову дружбу.
Марґарита хотіла спитати чому, але потім сама здогадалася.
— Ага! — сказала вона. — Красунчик пропонував тобі втекти з ним до Ґаллії?
— Ну… щось на зразок цього. Був один план, але я, дурна, відмовилася… Боже, яка я була дурна!
Марґарита уважно подивилась їй в очі.
— І все-таки ти закохана в нього.
Бланка гірко всміхнулася:
— Хіба це має тепер якесь значення? Коли я й кохала Філіпа, то недостатньо сильно, щоб опиратися батьковій волі.
Марґарита заперечно похитала головою:
— Твої міркування надто наївні, кузино. Це в поемах мого бідолашного залицяльника, ґрафа Шампанського, кохання додає людям сили, спонукає їх до героїчних вчинків, а в реальному житті часто-густо буває навпаки. Не виключено, що твої ніжні почуття до Філіпа Аквітанського зіграли з тобою злий жарт, і ти…
