— Що трапилося, кузино?
— Нічого особливого, — сухо відповіла Марґарита. — Якийсь недоумок пробрався на двірську площу, уявив, що це стрільбище, і заходився стріляти у вікна з арбалета. Його тут-таки схопили.
— А що з дядьком?
— З ним усе гаразд. Він відбувся легким переляком.
— Правда? — полегшено зітхнула Бланка. — А мені казали, що в нього серце…
Марґарита обурено пирхнула:
— Дурниці! Він просто прикидався… А втім, спочатку, може, й ні, у мене самої в п’ятах похололо, коли почувся брязкіт розбитого скла, але потім він точно прикидався. „Ах, донечко, наближається моя смертна година. Будь розумницею, будь слухняною, не засмучуй хворого батька…“ Тьху! А щойно я дала йому слово, що до Різдва обов’язково вийду заміж, він негайно почав одужувати: „Люба дитино! Ти повертаєш мене до життя…“ Ні, це ж треба бути таким лицеміром! Подумки він, мабуть, надривався з реготу, коли я, обливаючись сльозами, благала його не покидати мене, обіцяла зробити все, що він хоче, тільки б він не вмирав… — Вона гнівно тупнула ніжкою. — Спіймалася! На таку невинну хитрість спіймалася! Татусь все-таки вирвав у мене згоду на одруження.
— З ким?
— Цього ми не уточнювали. Хоч одне добре: батько погодився надати мені право вибору з-поміж схвалених ним кандидатур.
— І ти дотримаєшся своєї обіцянки?
— А як бо інакше? Адже я дала слово, до того ж… — Тут Марґарита трохи пощулилася. — Зрештою, все обернулося для мене не так кепсько, як могло б. Це божевільний стрілець зробив мені велику послугу. Фактично, він врятував мене від публічного приниження.
— Якого?
Марґарита зітхнула.
— Сьогодні я мало не догралася, — відповіла вона. — Батько отримав таку спокусливу пропозицію, що ледве не набрався рішучості силою видати мене заміж. Він навіть призначив дату одруження — четверте вересня.
— А хто наречений? — поцікавилася Бланка. — Я його знаю?
— Ще б пак не знати. Це Красунчик.
— Філіп Аквітанський? — перепитала кастільська принцеса, мимохіть червоніючи.
— Атож, ваш дон Феліпе з Кантабрії. Видно, він вже нагулявся і вирішив завести собі сім’ю. А заодно приєднати Наварру до Ґасконі і з нашою допомогою відібрати у свого дядька ґалльську корону. Ач який властолюбець!
— З Філіпа вийде гарний король, — зауважила Бланка, відвертаючись до вікна. — На відміну від Робера Третього, у нього буде не лише титул, а й реальна влада. Можна не сумніватися, він зробить Ґаллію великою країною.
— Що ж, тобі видніше, — сказала Марґарита. — Якщо ти так кажеш, то так воно й буде.
Тремтіння у Бланчинім голосі упереміж з гіркотою було їй добре знайоме. Але це вперше кастільську принцесу зрадило самовладання в присутності сторонніх, в даному разі Матільди, що не на жарт стривожило Марґариту. Життя Бланки при наваррському дворі робилось дедалі нестерпнішим, і будь-якої миті вона могла зірватися — а це загрожувало непередбачуваними, але, без сумніву, вельми сумними наслідками для всієї наваррської королівської сім’ї.
Марґарита підійшла до Бланки і обняла її за плечі.
— Даруй, любонько, я не навмисне. Я вже помітила, що ти уникаєш розмов про Красунчика, та хіба я ж могла подумати, що це така болюча для тебе тема.
Бланка відсторонилася від неї і змахнула з вій непрошену сльозу.
— Нічого, кузино… Все гаразд. Я просто…
— Ну! — підбадьорила її Марґарита. — Сміливіше! Ти не можеш забути його, так? І це цілком природно. Він був твоїм першим чоловіком — а таке не забувається. Навіть я пам’ятаю, як уперше…
— Помиляєшся, кузино, — м’яко, але рішуче перебила її Бланка, сідаючи в крісло. — Не в тім річ. Зовсім не в тім.
— А в чім же? — Марґарита сіла на канапу поруч крісла. Матільда, як звичайно, влаштувалася на м’якій подушці біля ніг своєї пані. — Тільки не ухиляйся. Або відповідай відверто, або давай змінимо тему. Я розумію, що тобі боляче згадувати Філіпа Аквітанського, тим більше — говорити про нього. Адже ясно, як день, що кузен Біскайський не витримує з ним жодного порівняння — ні за своїми людськими якостями, ні, гадаю, за чоловічими.
З усього було видно, що Бланка вкрай збентежилася. Проте сказала:
— Щодо людських якостей ти не помиляєшся. Але що стосується чоловічих, як ти висловилася, то… мм… я не в курсі.
Марґарита здивовано підвела брови:
— Та що ти кажеш?!
— Правду кажу, — шаріючись, відповіла Бланка. — До твого відома, всі ці плітки про мене та Філіпа — нахабна брехня.
Марґарита уставилася на Бланку з таким приголомшеним виглядом, ніби та щойно призналася їй, що таємно сповідує іудаїзм.
— Ти це серйозно, сонечко? Ти не жартуєш?
— Які тут жарти! Ми з Філіпом були друзями, і тільки. Не більше, не менше. Інша річ, що минулої осені він просив моєї руки, але… словом, батько відмовив йому.
— Справді? — здивувалася Марґарита. — Але чому? З якого дива він віддав перевагу кузенові Біскайському? Це ж дурість!
— Так, це дурість, — з гіркотою підтвердила Бланка. — Більше ніж дурість. Не лише дурість, а й під… — Тут вона затнулася.
— То що ж, врешті, сталося?
Трохи повагавшись, Бланка сказала:
— Мабуть, я послухаюся твоєї поради і не стану ухилятися. Я просто не відповім. Те, як батько повівся зі мною, не робить честі його пам’яті.
— Зрозуміло, — кивнула Марґарита. — Про мертвих тільки добре.
— Саме так, — коротко відповіла кастільська принцеса.
Якийсь час вони мовчали. Бланка шарпала мережива на своїх манжетах і час від часу сумно зітхала. Матільда з щирим співчуттям дивилася на неї. Марґарита напружено про щось міркувала.
— Так це правда? — врешті озвалася вона. — Між тобою та Філіпом Аквітанським нічого не було?
— Я вже сказала, що все це безглузді плітки. Чи ти не віриш?
— Та ні, вірю. Кому-кому, а тобі я вірю… — Марґарита труснула головою. — Хай йому чорт! Це багато що пояснює в твоїй поведінці. Тепер усе стає на свої місця. Виявляється, у тебе справи ще гірші, ніж я гадала раніше.
— В якому сенсі гірші?
— В самому прямому. Раніше я вважала тебе надто сором’язливою, дуже потайною, донезмоги делікатною; а ти, виявляється, ще й затуркане, неосвічене дівча. Тепер я розумію, що помилялася стосовно істинної причини твоєї відрази до чоловіка. Насправді ти гребуєш Александром не тому, що після Красунчика він тобі неприємний. Тобі стає гидко на одну думку про близькість з ним не тільки через те, що колись він згрішив з Жоанною. Зрештою, це не такий тяжкий гріх, щоб…
— Марґарито! — різко обірвала її Бланка, стривожено поглядаючи на Матільду. — Думай, що кажеш! І
— А, он воно що! — Марґарита теж подивилася на Матільду. — Вона й так все знає. Ти вже даруй, кузино, сьогодні я їй усе вибовкала. Ненароком. Матільда з таким запалом говорила про свого брата, про те, як вона любить його, що я взяла і бевкнула про Александра та Жоанну. Мовляв, одні вже догралися, інші, Гелена та Рікард, на підході, а тут іще ти зі своїм Етьєном. Але не турбуйся, Матільда вміє мовчати. Правда, Матільдо?
Дівчина з готовністю кивнула.
