не тим, що Бланка викрила її зв’язок з братом — це сталося набагато пізніше. Отож краще молися за порятунок цих грішних душ, а не моєї.
— Я молитимуся… за пані Жоанну.
— А за Александра?
— Ні, не буду. Не хочу. Він зла людина, пані.
Марґарита промовчала. На її ясне чоло набігла похмура тінь, погляд променистих очей потьмянів. У тому, що ґраф Біскайський став запеклим негідником, почасти завинив її батько. Часом, думаючи про це, вона почувала щось схоже на докори сумління: адже якби не зла воля їхнього діда, короля Рікарда, наваррська корона належала б Александрові, і то на цілком законних підставах. Усвідомлення цього неприємного, дражливого факту змушувало Марґариту ще дужче ненавидіти свого кузена.
— Гаразд, — озвалася вона, порушуючи прикру мовчанку. — Піду я до батька. Не варто зловживати його терпінням. Мені повідомили, що він дуже збуджений; мабуть, знову плекає плани щодо мого заміжжя… — Марґарита зітхнула. — А ти, Матільдо, залишайся тут. Коли прийде Бланка, скажи, щоб трохи зачекала, — я швиденько дам відкоша черговому претендентові на мою руку і зразу ж повернуся.
Розділ XVI
Король та його дочка
Дон Александр, десятий король Наварри, що носив це ім’я, прийняв дочку в просторому кабінеті, де звичайно збиралася на свої засідання Державна рада.
Марґарита схилилася перед батьком у шанобливому і водночас фамільярному реверансі. Лагідно всміхаючись, вона скидалася на невинного янголятка, і в такі хвилини королю аж моторошно ставало від її чарівної краси. Він охоче погоджувався з тими, хто стверджував, що його донька — найвродливіша дівчина в усьому світі, це лестило його батьківському марнославству; проте ніде правди діти — часом він жалкував, що вона в нього така гарна й приваблива.
Король спрямував на доньку втомлений, сповнений благання, відчаю і навіть трішечки огиди погляд, достоту так, як багаторічний в’язень дивиться на осоружного йому наглядача, який за тривалий час їх мимовільного знайомства став мовби невід’ємною часткою його самого.
— Пані, кохана дочко моя, — відчужено заговорив король, стоячи перед Марґаритою посеред кабінету. — Я запросив вас до себе для вельми серйозної розмови. За три місяці вам виповниться вісімнадцять років. Ви вже доросла жінка, ви — наступниця престолу, тому мусите з належною відповідальністю…
— Ой, припини, тату! — голосно пирхнувши, перебила його Марґарита; голос її став різкий, владний, неприязний. Чари розвіялися, певніше, їх заступили інші чари: лагідне та невинне янголя перекинулося на величного й гордовитого Люцифера — найпрекраснішого з Божих ангелів і грішного ангела, що в своїй зарозумілості повстав проти Творця. Саме в цій іпостасі король найбільше боявся Марґарити. — До чого такі пишні промови, що за муха тебе вкусила? Либонь, знову отримав від когось заманливу пропозицію і з новою силою загорівся бажанням видати мене заміж?
Дон Александр ніяково потупив очі. Він не просто любив свою дочку, він обожнював її — єдину, що залишилася жива з трьох його дітей. По смерті обох синів король душі в ній не чув, так панічно боявся втратити її, що згодом цей страх перед можливою втратою переріс у страх перед самою Марґаритою. Ніколи і ні в чому він не міг суперечити їй — хоч то були якісь серйозні бажання, а хоч і дитячі, подеколи навіть безглузді примхи.
— Але, доню, — ласкаво й нерішуче промовив дон Александр. — Це справді необхідно. Я вже старий, і смерть моя не за горами, а Наваррі потрібен буде король.
— Батьку! — щиро обурилася принцеса. — Що ви кажете?! Невже ви маєте якісь сумніви стосовно моїх здібностей як державного мужа… цебто державної жінки? Жінки мудрої, справедливої і твердої в рішеннях — як казав колись Горацій про вас, чоловіків.
І позаяк батько забув запросити її сісти, вона запросила себе сама. Король у задумі стояв перед нею.
— Особисто я, пані, анітрохи не сумніваюсь у ваших здібностях, — відповів він. — Та наразі йдеться про інше. Як моя єдина дочка, ви, звісно, успадкуєте всю повноту королівської влади в Наваррі, проте час вже подумати і про продовження роду нашого. Чоловік вам потрібен хоча б для того, щоб у законному шлюбі з ним ви народили наступника престолу.
— Який ти наївний, таточку! — глузливо мовила Марґарита. — Невже ти всерйоз вважаєш, що зачаття відбувається лише з благословення церкви?
— Ой, донечко! — докірливо похитав головою дон Александр. — Як ти можеш…
— Можу, і запросто. Якщо тобі дуже кортить мати онука, так прямо і скажи. А решта — вже мій клопіт. Ґарантую, що за рік-півтора ти станеш дідусем.
— Не сип мені сіль на рани, безсоромнице! — у відчаї простогнав король. — І в кого ти тільки вдалася, така вертихвістка?
— У мою матінку, в кого ж іще, — знизала плечима Марґарита. — Адже не даремно кажуть, що я вдалася в неї всім — і зовнішністю, і характером. Щоправда, вона вміла стримувати себе, приховувати свої вади. Наскільки мені відомо, вона, у протилежність мені, була неперевершеним майстром лицемірства, так віртуозно зображала з себе статечну даму, що часом і тебе вводила в оману.
— Та як ти смієш! — скипів король.
— А от і смію. Чи, може, ти заперечуватимеш той факт, що свого часу ревнував її до дядечка Клавдія? І небезпідставно, гадаю… Ага, почервонів! Отже, це правда. А чи правда, що мій покійний брат Александр був…
— Замовч, Марґарито! — прогарчав король, побуряковілий від сорому та обурення. — Не смій чорнити пам’ять своєї матері.
— Ти сам напросився, татку. Невже й цього разу не міг обійтися без нотацій? З мене досить і Матільди де Монтіні, яка, незважаючи на всі мої заборони, мало не щодня намагається наставити мене на путь істини… До речі, про Матільду. Ваш монсеньйор Франциско де ла Пенья, щоб він здох… то, значить, швидше б його призначили кардиналом і забрали звідси к бісовій матері… перепрошую, в римську курію, — всі ці його святенницькі настанови та ідіотські проповіді, що жахають бідолашну дівчину…
— Марґарито!…
— Я ще не скінчила, государю. Любий вашому серцю єпископ не на жарт заповзявся переслідувати панну де Монтіні, і, підозрюю, не без вашої на те згоди. Відсьогодні я заборонила їй сповідатись у нього… На тій підставі, певна річ, що це завелика честь для простої фрейліни. — Марґарита криво посміхнулася. — Перекажіть його еміненції, що я дуже ціную його час. Так ціную, що коли він знову надумає чіплятися до Матільди, я візьму його власну патерицю й сама виб’ю цю ідею з його голомозої довбешки.
— Не богохульствуй, дочко! — перехрестився король.
— Е, ні, милостивий мій пане, зачекайте. Ще невідомо, хто з нас богохульствує. Як накажете розуміти замовлені вами молебні, над якими сміється вся Наварра? Кажуть, навіть ченці-авґустинці не могли попервах стримати реготу, молячись за порятунок моєї душі. І зважте: сміються не з самого молебна, а передусім з мене і з вас. Не кажучи вже про те, що ви виставляєте на посміховисько себе та мене, ви також вводите в спокусу інших людей, мимоволі примушуючи їх сміятися над святим таїнством молитви… Одне слово, татусю, якщо ти негайно не припиниш читати мені мораль, я вважатиму нашу розмову закінченою.
— А як же спадкоємець, Марґарито? Зрозумій, нарешті, що ніхто не визнає незаконнонародженого принца наступником престолу.
— Начхати! В такому разі, після мене корону успадкує син кузена Біскайського… чи, швидше, син його дружини — та це не біда. Зрештою, Бланка нашої крові, тож її діти, від кого б вони не народилися, не будуть узурпаторами.
Король розгублено заходив уздовж кабінету. Дочка, причім навмисно, наступила йому ще на один болючий мозоль. Він і з одним Александром, з його змовами та безнастанними інтриґами, мав досить клопоту, щоб стратитись розуму, а тут ще й Жоанна таке утнула, чортям на радість… Непосильний тягар лежав на плечах п’ятдесятип’ятирічного государя, передчасно постарілого від державних турбот та родинних
