в цьому немає… Як, власне, й надто приємного, — скрушно додала вона. — Усі чоловіки затяті, невиправні еґоїсти; вони люблять жінок не як рівних собі істот, а як речі, що дають їм утіху. Здебільшого їм байдуже, щo мають від цього жінки, це вже не їхнє діло. Головне для них — будь-що погамувати свою тваринну хіть.
— Навіщо ж тоді ви… — Матільда хотіла була сказати „займаєтеся розпустою“, але вчасно стрималася.
— Чому я така розпусниця, питаєш? — усміхнулася Марґарита. — Сама ще гаразд не знаю. Мала була — цікаво було. Нова розвага з’явилася, ще й яка розвага! І татка подобалося дратувати — отака я вреднюща. Шість років тому він добряче відлупцював мене, та не на ту натрапив — відтоді я затялася на своєму, аби тільки дозолити йому. Ну а згодом… Е, що й казати! Я жінка і вже не можу обійтися без чоловіків. Нехай усі вони підлі, підступні, негідні створіння, але я люблю їх, мене вабить до них, вони стали невід’ємною часткою мого життя — і нічого тут не вдієш, я не можу опиратися покликові свого єства. Гелена, ця безсоромна лицемірка, може — а от я ні… Чому ти хитаєш головою, Матільдо?
— Бо мені не подобається те, як ви називаєте пані Гелену. І не лише зараз. Ви й раніше казали про неї не дуже гарні речі.
— Я кажу те, що є.
— Ви помиляєтеся, пані. Ви надто упереджено ставитеся до неї. Пані Гелена не безсоромна і не лицемірка, вона вихована й порядна дівчина. У неї такі гарні манери, вона тактовна, уважна до інших, така життєрадісна й дотепна. І зовсім не задається через те, що імператор — її двоюрідний брат, не намагається підкреслити свою зверхність над іншими. Вона дуже подобається мені. Я б хотіла бути схожою на неї. Або на пані Бланку.
— А на мене? — з лукавою усмішкою спитала Марґарита.
Матільда збентежено опустила очі і винувато промимрила:
— Я дуже люблю вас, пані, повірте. Більше від усіх інших я люблю вас та мою братика…
— Але бути схожою на мене не хочеш, — закінчила її думку принцеса. — І правильно. Я, до речі, теж не хочу, щоб ти була схожа на мене. Ти лишень подивися на тих фрейліни, що в усьому прагнуть наслідувати мене. Жалюгідне видовище! Якщо мене називають легковажною і лише м’яко докоряють за мою поведінку, то їх суворо засуджують. В очах світу вони хвойди, бо між мною та ними є велика різниця — я принцеса, наступниця престолу, жінка ні від кого не залежна, а вони дівчата на виданні з дуже підмоченою репутацією. Також я не хочу, щоб ти була схожа на кузину Гелену, цю облудницю та лицемірку, яка тільки зображає з себе порядну дівчину. Незаймана, а в думках ще розпусніша за мене — ось яка Гелена насправді. Вона ласо дивиться на кожного привабливого хлопця, навіть на свого брата — і, до речі, на нього особливо. У її лоні палає пекельний вогонь, часом вона ладна віддатися першому-ліпшому, я це по очах її бачу, проте стримує себе, почуваючи від того якусь протиприродну насолоду… Ні, краще вже бери приклад з Бланки. От вона справді порядна дівчина, мало не янгол.
— Так, пані, — з готовністю кивнула Матільда. — Я дуже люблю пані Бланку… Зрозуміло, після вас та мого братика, — останні два слова вона вимовила з тугою в голосі.
— Ти все сумуєш за ним? — співчутливо спиталася Марґарита.
Матільда зажурено зітхнула:
— А як же мені не сумувати? Скоро мине три роки, відколи ми не бачилися, а він ніяк не збереться приїхати — усе якісь справи затримують.
— Мабуть, він уже забув тебе, — висловила своє чергове припущення Марґарита, і, як завжди, Матільда образилася.
— Ви помиляєтесь, пані, цього бути не може. Ви просто не знаєте Етьєна, він зовсім не такий, як ви думаєте, він хороший. Етьєн дуже хоче відвідати мене, та в нього ніяк не виходить, щоразу обставини змушують його відкласти поїздку. Врахуйте, пані, брат лише на рік старший за мене, а йому доводиться порядкувати всім нашим маєтком. Правда, він невеликий, але після батька лишилося багато боргів…
Ця пісенька про борги вже набила Марґариті оскому. У припадку великодушності вона запропонувала:
— А хочеш, я сплачу всі ваші борги?
— Ви? — перепитала Матільда, не вірячи своїм вухам. — Ви сплатите?
— А чом би й ні? Вважай це винагородою за три роки бездоганної служби. Але тільки за однієї умови: Етьєн мусить негайно приїхати до Памплони і погостювати тут щонайменше місяць. Мені вже несила терпіти твої приступи меланхолії. Згода?
— Ах, пані, ви такі добрі до мене! Ви такі добрі до нас обох. Навіть не знаю, як дякувати вам…
— Ти задоволена?
— Ще б пак, пані. Я така… така рада! Я така вдячна вам за те, що скоро побачу Етьєна. Адже я так за ним скучила, я так його люблю. Якби ви знали, пані, як я його люблю!
Ці слова, а надто ж пристрасть, з якою вони були мовлені, навіяли Марґариті смуток. З певних причин тема любові сестер до братів була для неї неприємна.
— Отже, — стримано запитала вона, — ми домовилися?
Матільда ствердно кивнула:
— Так, пані, дякую. Це дуже мило з вашого боку. — Тут вона лукаво всміхнулася. — Тільки ви мусите пообіцяти мені одну річ.
— Яку?
— Що не зіпсуєте мого братика.
Обидві дівчини — принцеса та її фрейліна — вибухнули дзвінким сміхом.
— Бісова дитина! — схлипуючи, промимрила Марґарита. — Як бовкнеш щось, то хоч стій, хоч падай. Звідки ти взяла, що я збираюся псувати твого Етьєна? Дурниці це все! Чоловіків ніхто навмисно не псує, вони самі по собі псуються, бо їм бракує сили волі, цілісності характеру і звичайнісінької витримки, щоб лишатися порядними, незважаючи на всі спокуси та негаразди, що чекають на них у житті. От мій кузен Александр. У дитинстві, кажуть, був напрочуд милий і лагідний хлопець — а тепер він цинік, інтриґан, безбожник, до того ж звабив рідну сестру… — Тут принцеса перелякано зойкнула й машинально затулила рота долонею, вочевидь, забувши, що сказаного слова назад не повернеш, і цим тільки зрадила себе.
Матільда здригнулась і поглянула на неї з острахом і недовірою. Рожевий рум’янець умить збіг з її щік, обличчя її зблідло.
— Те, що ви сказали, пані, — тремтливим голосом промовила вона, — це правда?
— Ну… загалом… — розгублено пробурмотіла Марґарита, подумки лаючи себе за нестриманість. — Боюся, золотце, ти не так зрозуміла мене. Та і я висловилася невдало. Я хотіла сказати, що Александр
Проте Матільда не задовольнилася таким поясненням і заперечно похитала головою.
— Ви брешете, пані, — навпростець заявила вона. — Ви хочете ввести мене в оману. Якби це було так, ви б не затуляли собі рота. Адже скільки разів я чула від вас, що пані Гелена прагне затягти пана Рікарда в своє ліжко, і ще ніколи ви не затуляли собі рота… Ну, чому ви намагаєтеся обдурити мене? Я ж не дурненька і все одно не повірю.
Не витримавши її пильного, допитливого погляду, Марґарита з зітханням опустила очі.
— Та вже ж, — скрушно промовила вона. — Ти не дурненька, це точно. Ти наївна, але не дурна. Це я утнула дурницю, що розгубилася. Мені слід було зразу виправитись — а тепер вже пізно.
— Лишенько! — притиснувши до грудей руки, вигукнула Матільда. — Та їх же чорти в пеклі мордуватимуть!
Марґарита встала з крісла, підійшла до дівчини й поклала руку їй на плече.
— Ну от, знову за чортів. Після спасенних бесід з монсеньйором Франциско тобі всюди чорти ввижаються… Угамуйся, золотце, не бери це близько до серця. До пекла Жоанні ще далеченько, а що стосується Александра, то йому й без того ґарантовані дружні обійми диявола. Швидше, їм обом загрожує пекло на цім світі, якщо їхній вчинок набуде розголосу. Ти мовчатимеш?
— Я мовчатиму… Обіцяю вам… — Матільда мерзлякувато пощулилася. — Це так жахливо! Невже пані Жоанна не розуміє, який це тяжкий гріх?
— Чудово розуміє, можеш не сумніватися. І зараз Жоанна кається, що скоїла його, ось чому вона така побожна останнім часом. До її честі треба сказати, що її розкаяння викликане усвідомленням своєї провини, а
