— Пані…
— В чому річ, Лідіє? — незадоволено запитала принцеса. — Знову приперся Рікард? То накажи варті гнати його втришия і більше не турбуй мене з цього приводу.
— Перепрошую, пані, та це не пан віконт.
— А хто ж?
— Монсеньйор Аквітанський. Молодший, зрозуміло.
— Ого! — Підібгавши під себе ноги, Марґарита сіла в ліжку. — Диво, та й годі!… Що ж, запроси його.
Покоївка з сумнівом глянула на нічну сорочку принцеси, що майже не приховувала її принад, а швидше огортала їх напівпрозорим рожевим серпанком.
— На вас щось надягти, пані?
— А хіба я гола? — роздратовано кинула Марґарита. — Запроси принца, кажу тобі.
Покоївка скорилась, і за хвилину до спальні ввійшов Філіп. Він оцінююче поглянув на принцесу і всміхнувся. Її нічна сорочка справила на нього щонайприємніше враження, і десь на задвірках пам’яті він зробив собі замітку неодмінно роздобути пару таких самих сорочок для Амеліни.
— Добрий вечір, кузене, — сказала Марґарита привітно. — То пак, доброї ночі… Уявіть собі, — швидко заговорила вона, не даючи Філіпові часу на вибачення, — це жахливе дівча мало не довело мене до сказу. Отож що ви з’явилися вельми доречно.
Філіп уважно придивився до фрейліни, на яку спочатку кинув лише побіжний погляд. На обличчі його відбився безмежний подив.
— Оце так сюрприз! — зачудовано мовив він. — Ти вже тут, крихітко! Але як ти встигла?
Дівчина здивувалася не менше за нього:
— Прошу, монсеньйоре?
— Ти це облиш! — відмахнувся Філіп. — Я добре роздивився тебе, коли ти була в ліжку з Маріо…
Фрейліна підскочила, мов ужалена.
— Монсеньйоре! — обурено вигукнула вона.
— Та годі вже, годі! — Філіп грайливо погрозив їй пальцем. — Не придурюйся. Хочеш приховати від своєї пані, що позбавила мого пажа невинності? Ну, ні, нічого в тебе не вийде.
Зненацька Марґарита вибухнула гучним сміхом і заходилася лупцювати кулаками подушку.
— Ой, сміхота! Ой, не можу!…
Сміючись, вона була ще привабливішою, і мимоволі Філіп зосередив усю свою увагу на ній.
— Ви обізналися, любий принце, — пояснила вона, трохи заспокоївшись. — Констанца тут ні до чого. У ліжку з вашим пажем ви бачили її сестру Беату. Вони близнючки.
— Он воно що! — розсміявся Філіп. — А я вже не знав, що й подумати. — Він повернувся до фрейліни: — Даруйте, панно, за помилку. Я уявлення не мав, що в подруги Маріо є сестра, схожа на неї, як дві краплі води.
— Іди спати, золотце, — додала Марґарита. — Ти вільна.
Дівчина мовчки вклонилася їм обом і вийшла зі спальні, нагородивши Філіпа на прощання далеким від захоплення поглядом.
— Ніколи ще не зустрічала таких схожих і водночас таких різних людей, як Констанца та Беата, — задумливо промовила Марґарита їй услід.
— А хто вони, власне, такі? — поцікавився Філіп.
— Небоги його еміненції нашого дорогоцінного єпископа Памплонського. Він обожнює Констанцу, що не дивно, і вельми прохолодно ставиться до Беати, що також зрозуміло. Тільки от біда — весь час плутає їх… Ну, все, досить про цих чудо-сестричок. Сідайте, кузене, не стовбичте.
Філіп послухався її поради і сів на шовкову подушку, що лежала на підлозі в ногах ліжка.
— Кузино, я дуже перепрошую за це вторгнення…
— Ой, не треба! Не псуйте мені настрою вибаченнями! Що б не привело вас до мене о цій пізній порі, я дуже рада вашим відвідинам. — Вона обхопила коліна руками, трохи схилила голову до правого плеча і пильно поглянула на Філіпа. — Ви чимось схвильовані, кузене? Що сталося?
— Та так, нічого особливого. Просто мені не спиться.
— Мені теж, — підхопила Марґарита і з чарівною безсоромністю додала: — Останнім часом я погано засинаю сама.
— І що ви пропонуєте? — невинно спитався Філіп.
— А що, по-вашому, я маю запропонувати?
— Як це що? Ясна річ, якийсь дієвий засіб від нашого безсоння.
— Це натяк?
— Натяк? На що? Я не розумію вас, кузино.
Марґарита пирхнула:
— Годі вам, кузене! Будьте відвертими: адже ви прийшли до мене не просто так, а з цілком певною метою — покохатися зі мною. Хіба ні?
„Ач! — подумав Філіп. — Як вона набивається! Аж із спідниць вистрибує… Гм, а спідниць на ній якраз і немає“.
— Ну, припустімо, — відповів він, намагаючись проникнути поглядом крізь її напівпрозоре вбрання, що не складало особливих труднощів для його гострого зору.
Марґарита відкинулася на подушку й випростала ноги. При цьому її сорочка закотилася, оголивши до колін її довгі стрункі ніжки. Філіп ласо облизнувся.
— Ну то що, — сказала вона, млосно дивлячись на нього. — Почнемо негайно чи ще трохи побалакаємо?
Філіп докірливо похитав головою. Зухвала поведінка Марґарити лише охолоджувала його запал.
— Кузино, ви…
— Атож, я безсоромна, не заперечую. Зате я відверта — кажу, що думаю, чиню, як мені хочеться, і не бачу в цьому нічого негожого. Навіщо приховувати від співрозмовника свої думки та бажання, коли він чудово знає про них?
— А який сенс говорити про те, що зрозуміло й без слів? — парирував Філіп.
— Так, принаймні, чесніше. І, якщо хочете, порядніше. На мій погляд, немає нічого гіршого за святенництво, яке, на словах дбаючи про благопристойність та чистоту помислів, поганить усе, до чого лишень торкнеться його смердюче дихання. Саме святенництво спричиняє до більшості найогидніших збочень. Людині, переконаній у ницості, ганебності всього плотського, часом буває легше переступити межу, що розділяє природне та протиприродне, бо вона не завжди помічає її.
— У цьому я згоден з вами, кузино, — кивнув Філіп. — Я цілком поділяю вашу думку про святенництво; та наразі йдеться не про нього. Крім святенницьких правил пристойності, існують інші, розумні й обґрунтовані норми людської поведінки. Якщо хочете, можете назвати їх правилами гарного смаку, бо вони радше з області естетики, ніж етики. Іноді буває корисно змовчати про певні речі — і не ради якоїсь абстрактної благопристойності, а з міркувань… як би це назвати?… витонченості, чи що. Є речі, про які не варто говорити навпростець, на них слід лише натякати. Часом навіть найприємніші, найзахопливіші думки, почуття, переживання, убрані в слова, виглядають до крайності вульґарно та банально.
— Зрозуміло. А я була злякалася, що ви станете читати мені мораль.
— Боронь Боже, дорога кузино! Я ще при своєму розумі. Кому-кому, але не мені наставляти вас на путь істини. Тим більше, що в мене немає певності, чи ви взагалі збочили з цього путі.
— Гм… Наш пан єпископ, мабуть, не погодиться з вами.
— А я, мабуть, не погоджуся з вашим паном єпископом. На щастя, не йому вирішувати, хто заслуговує на спасіння, а хто — ні.
— Але Богові, — сумно зітхнула Марґарита; ясний її погляд вмить потьмянів.
Філіп здивовано втупився в неї:
— Отакої! Що з вами, принцесо? Ви боїтеся гніву Господнього?
Марґарита знов зітхнула.
— Часом боюся, — відверто зізналася вона. — Здебільшого вечорами, коли лягаю спати одна. Подовгу думаю про свою безсмертну душу, про пекельні муки, про чортів рогатих… Дурниці, звісно… але
