несамовито кидався від стіни до стіни, охоплений найсуперечливішими почуттями.
На поверсі фрейлін було темно, хоч в око стрель, тому Ґабріель видобув з кишені недопалок свічки і запалив її від кресала. Потім він перетнув з кінця в кінець довгий коридор і опинився на початку іншого, обабіч якого через кожні сім-вісім кроків вишикувалися в два рівні ряди невеличкі дверцята.
Ґабріель підійшов до п’ятих дверей зліва. Зо хвилю він стояв непорушно, збираючись на рішучості, і вже наважився був постукати, аж раптом розташовані навпроти двері тихо розчинилися і в коридор вислизнув Сімон де Біґор зі свічкою в руці.
— Ґабріелю! — здивовано вигукнув він. — Ти? Оце так сюрприз!
— Ради Бога, тихше! — крізь зуби просичав Ґабріель. — Нащо кричати? Ходімо, швидше!
Він схопив розгубленого Сімона за лікоть і силою потягнув його за собою.
— Що сталося, друже. Чому…
— Замовч, бовдуре!
Повернувши за ріг, Ґабріель зупинився і лише тоді відпустив Сімонову руку.
— Що це з тобою? — розгублено запитав той. — Якого дідька…
— А ти якого дідька? Розкричався, мов на базарній площі. Чого доброго, дівчата ще злякаються і зчинять ґвалт.
Сімон гмикнув:
— Так, твоя правда. Але уяви мій подив, коли я побачив тебе… — Раптом очі його округлилися. — Біля дверей Матільди? Ти був у неї?
Ґабріелеві щоки запаленіли.
— Ні, не був, — хрипко відповів він. — Ні в кого я не був.
— А чому ж ти тут?
— Ну… Власне… Просто так, гуляю.
Сімон пирхнув:
— Так я тобі й повірив… Але стривай-но! — Він підніс свічку ближче до Ґабріеля й пильно оглянув його з голови до ніг. — Ага! Скуйовджене волосся, розпашіле лице, розтріпаний одяг — мабуть, одягався нашвидкуруч… — Сімон похитав головою. — Ні, це неймовірно! Здуріти можна: ти відбив у Філіпа дівчину! Оце здорово! Та він просто лусне зі злості!
— Що за дурниці ти верзеш! Нічого такого не було…
— Так я тобі й повірив, — осміхнувся Сімон. — Я ж не дурний, я все помічаю… Ну, і як вона в ліжку, гарна?… Ах так, я ж забув, що це в тебе вперше. Тобі сподобалося?
— Припини! — навіть не вигукнув, а швидше прогарчав Ґабріель.
Сімон спантеличено поглянув на нього і знизав плечима.
— Гаразд, воля твоя, — поступився він. — До речі, чому ти так рано йдеш?
— А ти чому?
— Фе! — гидливо скривився Сімон. — Мені не пощастило з дівкою. Шльондра клята! Бах-трах, тихе „ах“, свічку в руки — і бувай здоров. Колода, а не дівка!
— Може, ти сам винен, що не виправдав її сподівань? — з деяким злорадством припустив Ґабріель. — Розчарував бідолашну дівчину, тим-то вона й прогнала тебе.
— Скажеш іще! Я ж не якийсь там хлопчисько, на зразок тебе. Я чоловік жонатий…
— І рогатий, — несподівано в’їдливо додав Ґабріель. Взагалі він не мав звички кепкувати з Сімона, але зараз, зачеплений за живе його розпитуваннями, не зміг втриматися від кпину.
— Ех, ти! — ображено промовив Сімон. — А ще друг…
— Даруй, я не хотів. Якось само собою вихопилося.
— Я ж так люблю Амеліну, — затягнув Сімон свою стару пісеньку, що вже давно набила Ґабріелеві оскомину. — Я обожнюю її. А вона, негідниця…
— Вона поклялася більше не зраджувати тебе, — резонно зауважив Ґабріель.
— Але раніше зраджувала. Ще й як зраджувала!
— І ти вирішив помститися їй? Ну-ну, давай, попереду ще багато часу — може, своє відквитаєш.
Тепер вже зашарівся Сімон.
— Ні, що ти! Це так… ненароком. — Він схопив Ґабріеля за руку і з благанням у голосі додав: — Ти ж нічого не скажеш Амеліні, правда? Бо тоді вона знову загуляє з Філіпом. Взагалі нікому не кажи… Ну, будь ласка, пообіцяй, що мовчатимеш. Хочеш, навколішки попрошу?
— Не варто, я й так нічого не скажу. За умови, звичайно, що ти забудеш про цю нашу зустріч.
— Певна річ! Я німий, як статуя.
— В такому разі, я теж німий, — відповів Ґабріель. — Добраніч, Сімоне.
— А хіба ти не йдеш до себе?
— Ні. Я… е-е… Я трохи прогуляюся.
Сімон добродушно всміхнувся:
— Ага, ще захотів! Ну що ж, прогулюйся… Гм, тільки дивись не загуляйся.
Ґабріель провів Сімона довгим поглядом, аж поки той не зник за рогом, відтак нерішуче повернувся до Матільдиних дверей.
„Ходи-но звідси геть, друже, — сказала йому здорова частка розуму. — Дочекайся ранку. Це не найкращий спосіб завоювати прихильність порядної дівчини — заявитися до неї посеред ночі й освідчитись у коханні“.
„Чому ж? — відгукнулася інша, що одуріла від пристрасті. — Все буде гаразд. Я подобаюся їй, але вона не хоче цього зрозуміти, бо втовкмачила собі в голову, що любить Філіпа“.
„Дурниці! — заперечив здоровий глузд. — Це ж справжнісінький самообман“.
„Аж ніяк, — упирався дур. — Це правда“.
Як звичайно, дур узяв гору над доказами здорового глузду. Ґабріель постукав.
Йому здалося, що минуло кілька довгих годин, перш ніж за дверима почувся шурхіт шовкових спідниць і тихий стукіт клямки замка. Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явилася Матільда. Цієї пізньої пори вона ніби й не збиралася лягати спати і була одягнена в ту ж саму сукню, що й на вечірньому прийомі у принцеси.
Побачивши зовсім не того, на кого чекала, Матільда тихо скрикнула від несподіванки.
— О, Боже! Хто це?… Ви?! А я думала…
— Він не прийде, — хрипко сказав Ґабріель і ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.
— Про… Про кого ви кажете?
Оскільки Матільда стояла спиною до освітленої кімнати, Ґабріель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервоніла.
— Може, мені краще ввійти?
— Увійти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дівчина. — Але…
За спиною Ґабріеля заскрипіли, відчиняючись, двері. Матільда перелякано охнула і схопила його за рукав.
— Заходьте! Скоріш!
Ґабріель не примусив просити себе двічі. Одним стрибком він опинився в кімнаті і швидко зачинив за собою двері.
— Це Розалія, — пошепки пояснила Матільда, схвильовано переводячи подих. — Вона відома пліткарка і, якщо вас побачила, то завтра роздзвонить по всьому палацу, ще й від тебе додасть цілий міх… Господи! Що тоді про мене подумають?! І все ви, ви!
Ґабріель похмуро всміхнувся, і від його усмішки дівчину пройняла дрож.
— А якби на моєму місці був Філіп, вам було б байдуже, що про вас подумають?
Матільда непритомно зойкнула, закрила очі і притулилася до стіни, намагаючись утриматися на ногах. Її обличчя мертвотно зблідло. Ґабріель допоміг їй дійти до крісла й сісти, а сам встав перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.
— Пробачте, панно. Пробачте, якщо налякав вас.
Матільда нарешті розкрила очі і м’яко, але рішуче вивільнила руки.
— Ви ні в чому не винні, пане де Шеверні. Просто я перехвилювалася. І взагалі, я дуже вразлива. То
