С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

«1. На українській землі війна. Німецька армія вийша як наша союзниця в боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати.

2. Головна роль у першій фазі боротьби паде на німецьку армію. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію, щоб потім спільними силами приступити до розподілу і перебудови світу.

3. Назначаю одиноким сувереном на Українській землі український народ та його виразником провід Української Нації з Степаном Бандерою на чолі. Всякі зазіхання на це наше право стрінуть наш рішучий збройний спротив. Німецькій армії у боротьбі з Москвою помагатимемо всіма можливими засобами, але творитимемо сво. Українську армію. Боровець тут же додає: «думаю, що коментарів до цього «наказу» не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів».

Однак сам Боровець-«Бульба» чинить в даній ситуації ще «оригінальніше»: «На тлі такої невиразної політичної ситуації України … народжувалась наша нова революційно-партизанська армія. Від 22. 06. 1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження (підпільна організація в Олевську, Сарнах та в інших населених пунктах Полісся, створена Боровцем-«Бульбою» напередодні війни і підпорядкована «президенту» Української Народної Республіки (УНР) за кордоном А. Лівицькому — В.М.), а на його місці зродилася Українська Повстанська Армія. Я сам перестав бути «Байдою», а прибрав собі нове військово-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи «Отаман Тарас Бульба». 106

Ця «революційна» УПА під назвою «Поліська Січ» аж ніяк не була «партизанською», а звичайним поліцейським підрозділом, що діяв в інтересах німецько-фашистських окупантів. Ось як про це пише сам Боровець-«Бульба»:

«Початкові дії УПА були невеликі. Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червної Армії, а полювали головним чином на банди НКВС». І далі: «Ми переставляємо військо УПА на офіційну «міліцію», організуємо в Сарнах Окружну команду української міліції. Я обіймаю посаду окружного коменданта міліції… Загальним чином наша «міліція» (Боровець-«Бульба» сам ці слова бере в лапки — В. М.) в усьому Поліссі перевищує 10 тисяч вояків…».

І все це в перші тижні війни! Що ж сталося? А сталося те, що під привабливу назву і демагогічні гасла «Поліської Січі», яка мовляв, бореться за «незалежну» Україну, збіглося чимало «козаків» — незадоволених радянською владою місцевих селян ще з часів громадянської війни, романтично настроєних юнаків, а то й кримінальних злочинців місцевого і немісцевого значення, які бажали задовольнити свої корисливі інтереси.

А що ж творили ті «січовики-бульбівці»? Зупиняли на шляхах («полювали», як писав Боровець-«Бульба») окремих червоноармійців, які відставали від своїх відступаючих частин, виловлювали відступаючих разом з радянськими військами біженців із Бреста, Ковеля, Луцька, Рівного та інших міст, радянських активистів, що намагалися евакуюватися, усіх, хто пробивався в напрямі на Київ, і тут же ліквідовували.

Однак про це найкраще скаже сам Боровець-«Бульба»:

«Факт наявності таких великих партизанських з'єднань совєтської партизанки, яка вже починає проводити велику диверсійну акцію на Поліссі, змушує німецьке командування ставитися до нашої міліції з більшою толеранцією (прихідьністю, схваленням — В.М.), ніж по інших областях де нема лісу і партизанської діяльності. Ця обставина дала нам змогу діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від нас німці не мали змоги вимагати скорочення числа та централізації наших операцій так, як це вони робили в інших областях. Німці намагаються використати наші сили для своїх цілей, а ми намагаємося використати своє привілейоване становище для нашої рідної справи, тобто — вишколювати кадри, здобувати зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину як базу для себе».

І ще: «Поліська Січ» уже своїми першими бойовими операціями здобула собі велику справу й розголос по Україні». (Виділено мною — В. М.)

Як бачимо, гітлерівці ставляться прихильно до «бульбівців» чи «бульбашів», як називали «міліцію» Боровця-«Бульби» волиняни, бо ті робили велику послугу окупантам — очищували Волинське Полісся від «червоних». А «бульбівці» були задоволені такою «толеранцією», «привілейованим становищем» (але перед ким?), бо мають офіційний дозвіл бешкетувати в усьому лісовому просторі, «вишколювати кадри» братовбивців. Цілком зрозуміло, для кого вони «здобували славу»!

Вже наприкінці липня 1941 р. отаман «Поліської Січі» — «міліції» звітував «президентові» УНР Лівицькому у Варшаву, де перебував під крилом гестапо його штаб. А звітувати було чим і про що. «Очищені» від «червоних» цілі райони Полісся, пограбовані і ліквідовані тисячі біженців — радянських активістів, євреїв, сімей офіцерів і службовців, червоних партизанів, які створювали тут осередки і бази антигітлерівської народної війни. «Президент», як відомо, порадив діяти більш наполегливо. «Ми домагалися від німців, — продовужвав Боровец — «Бульба», — визнати «Полліську Січ» як окрему національну військову частину».

З цією затією отаман носився перед керівництвом рейхскомісаріату «Україна», дислокованому тоді в Рівному. «Генерал Кітцінгер погодився лише на піввійськову — півміліційну акцію спеціально для Полісся», — зазначав Боровець-«Бульба». А «Тарасові Бульбі» хотілося значно більше.

Чого домагалися «бульбівцi»

Справа в тому, що «козакам» «Поліської Січі» (звичайно, не всім) хотілося дещо іншого, ніж її отаману. Бо навколо горіли села, гітлерівці насильно реквізували селянську худобу та інше майно, відправляли на рабську працю в гітлерівську Німеччину волинських юнаків і дівчат, гинули рідні люди від куль гітлерівських катів та їх прислужників. А поряд билися з гітлерівцями червоні партизани, летіли під укіс ешелони з гітлерівцями і технікою, які прямували на завоювання Сходу. Біль за народне горе проймала до глибини серця багатьох «січовиків». Вони рвалися до помсти, до розплати з ворогом. Тому-то океремі підрозділи «Січі» виходили з-під контролю отамана і намагалися захистити населення від пограбувань і катувань карателів. Це змусило Боровця-«Бульбу» маневрувати і дещо міняти свою поведінку. Він, звичайно, не поривав тісних зв'язків з гітлерівцями, однак водночас намагався показати перед «січовиками» і населенням Полісся свою «незалежність» і «самостійність». Отаман добре розумів, що для населення стала незрозумілою та затята, братовбивча війна з радянськими партизанами, які з весною 1942 р. активізували свої дії в лісових масивах Полісся, виводячи з ладу важливі стратегічні вузли комунікацій в напрямі на Київ. Під тиском цих досить переконливих обставин отаман змушений був «порозумітися» з радянськими партизанами, що діяли в краї.

«У перших днях вересня 1942 року, — зазначав отаман у книзі «Армія без держави», — … на визначене нами місце прибула совєцька делегація у складі п'ятьох офіцерів під охороною 15 автоматчиків. Делегацією керував підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв». 107 Переговори проходили на хуторі в селі Стара Гута Людвипільського району на Рівенщині. Ці переговори повинні були офіційно (мов би дипломатично) закріпити ті епізодичні усні угоди, які вже мали місце ще весною 1942 р. між «бульбівцями» і «червоними» партизанами. Підстав, як зазначено вище, було чимало, але головна з них та, що «бульбівці» з активізацією дій радянських партизанів, прагнули забезпечити собі спокій у навколишніх лісах. З травня того ж року бульбівці оминали сутичок з радянськими партизанами, що ставало попередньою підставою та основою для предметних переговорів. Однак, обидві сторони не могли принципово погодитись на поставлені (навіть на головні) умови. Так наприкінці листопада 1942 року