органи. Він був наспіх проголошених кількома випадковими людьми. З таких причин це не жоден акт націнально-державної політики, а самозванна двиресія і явна отаманія.
2. Проголошувачi цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української ради від 22.01.1918 року, яким була проголошена та затверджена Українська Народна Республіка.
3. Навіть із становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законності, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не 30.06. 41 р., а раніше, і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародними законами, повинна б рахуватись і його респектувати.
4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія є доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компрометується державна традиція української нації перед широким світом.
5. Починаючи з 22.01.1918 р., ніхто не мав потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльності як екзикильний уряд окупованої ворогом країни (тут «Бульба»-Боровець, зрозуміло, натякає на «легітимний» і «екзильний» уряд «президента» А. Лівицького, якого ніхто не обирав, і який репрезентував за кордоном, а в час війни і в гітлерівській Німеччині, колишній уряд УНР). Яка ж може бути мова про відновлення тієї держави.
6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народних мас, якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там трубилося офіційно: «Слава німецькому фюрерові»? А коли за згодою німців, то чому автори не домовилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував?
7. Редакція самого акту неграмотна. Жоден акт будь-якої суверенної держави ніколи не має бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура чи що інше.
8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані лише тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде одразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть за кілька коротких днів, Степан Бандера, проголошуючи свою «державу» під німецькою окупацією, не мав.
9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті, такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де-юре, ні де-факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.
10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крові, а не «опереткованими державними актами» типу акту С. Бандери від 30.06.41 р.
11. В часи Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були зрозуміти автори акту як кандидати на державних мужів.
12. Національна революція, її політика та збройні змагання — це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну данину кров'ю та духовними й матеріальними скарбами». 113
І на завершення Боровець зауважив: «Акт… був доказом повного політичного анальфабетизму його авторів».
В цих оцінках, погодьтеся, чимало доказового і справделивого.
На завершення вище зазначеного «Бульба»-Боровець досить передбачливо застерігав, що:
«…ми змушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Радиться це в основному з двох мотивів:
— щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події;
— для того, щоб автори всіх тих примітивних «державних документів» з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі й не пробували безсоромно називати себе «проводом» усієї України».
Сказано, як бачимо, щиро і справедливо.
Чому бандерівці ліквідували УПА — «Поліську Січ»
Відповідаємо на це запитання застереженнями самого отамана «Бульби»-Боровця з його книги «Армія без держави». Автор справедливо зазначає, що на початку війни «український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз»:
«— з польської, що діяла за наказами уряду УПА;
— з буковинської, що діяла за наказами ОУН;
— з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери». 114
Отаман тут же зауважує, що претензійність ОУН-бандерівців на початку і в ході війни щодо всього політичного життя в Україні не мала меж. Бандера прагнув прибрати під своє крило всі органцізації військового характеру. «Бандерівці… домагалися від нас, — писав отаман, оповідаючи про події літа 1941 р., — щоб УПА (тобто УПА — «Поліська Січ» —
3 кожним місяцем напруга взаємостосунків між бандерівцями і бульбівцями наростала. Коли ж весною 1942 р. окремі підрозділи «Поліської Січі», вийшовши з-під контролю Боровця, вступають в епізодичні сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянської худоби та іншого майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю в гітлерівську Німеччину, «натомість, — вказує «Бульба»-Боровець, — група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебідь, стояла за пасивний опір без партизанської диверсії. На противагу бойовій пропаганді УПА група Бандери-Лебедя видала в червні 1942 року антипартизанську листівку, в якій слушно остерігала український народ перед акцією совєтської та польської партизанщини на українській землі та з випливаючими з цього німецькими репресіями. У цій же листівці виявлялося намагання патріотичної акції УПА або ігнорувати, або ставити їх в один ряд із совєтсько- польською диверсією».
Стосунки вкрай загострилися з початком осені 1942 р. Саме в цей час провокації бандерівців переростають у збройні сутички. Боровець старався поладнати конфлікт дипломатичним шляхом. Але даремно. Така ситуація привела до швидкого зближення «Бульби»-Боровця з ОУН-мельниківців, проти яких також чинили тиск бандерівці. Після приєднання остання була перейменована в «Українську народно- революціну армію» (УНРА). Замість газети «Земля і влада» стала виходити «Соборна Україна». В складі УНРА була створена політична рада з представників «Української народно-демократичної партії», «Союзу комуністів-самостійників» і мельниківського проводу ОУН». 115
На початку 1943 р. кілька загонів бульбівців були нагально роззброєні бандерівцями. Однак справжня війна між ними починається з літа 1943 року. 18 серпня того року бандерівці роззброїли основні загони УПА-«Поліська Січ». Переважна більшість їх увійшла до складу створюваної бандерівської УПА.
4 серпня 1943 р. отаман «Тарас Бульба» звернувся до ОУН-банедрівців з відкритим листом та з закликом припинити ворожнечу між усіма течіями націоналстичного руху та згуртуватися на багатопартійній
