«Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідовувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т. п.» 122
Отаман при цьому зауважував, що особливо лютував «наш внутрішній ворог — дикий, безоглядний, патологічний вождизм. Нам було ясно, що їх «провід» своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль, і сталося. Великий «революціонер» Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув…».
Далі «Тарас Бульба» визначав свої тактичні наміри з наближенням фронту до теренів Західної України:
«18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної команди УНРА. На цій нараді я з'ясував своїм колегам наведені вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний плян:
— негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріали, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім по війні ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі;
— запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі б діяла під совєтською окупацією;
— приготовану до суворо партизанських акцій УНРА, згідно із схваленим пляном, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка, як мого заступника, при наближенні совєтсько-німецького фронту, пляномірно переводити в совєтське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого уряду;
— з уваги не велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію». 123
З цими затіями стосовно тактики поведінки у такій критичній ситуації отаман «Тарас Бульба»-Боровець і поїхав на переговори з німцями в столицю рейхскомісаріату «Україна» місто Рівне.
Отаман продовжував:
«Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року ми склали меморандум до німецького військового командування, в якому пропонували німецькій стороні:
1. 3 огляду на змінену ситуацію, де Україну знову окуповує СССР, припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти большевизму.
2. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СССР. Ці війська забезпечуються воєнним матерілом німецької армії, який залишається при відступі на захід.
3. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакуювати його в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Націоналістичної армії при німецьких збройних силах.
4. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед совєтсько- німецького фронту на німецьку територію та далі на захід.
5. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військополонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодинці або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (дивізія «Галичина» та інші військові та поліційні частини).
6. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український національний комітет, зложений з представників усіх політичних угрупувань та авторитетних громадських організацій.
7. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території».
17 листопада 1943 р. отаман «Тарас Бульба» разом з сотником Ждановичем виїхав до Рівного, щоб передати цей «меморандум» головнокомандуючому тилом верхмахту генералу Кіцінгеру.
Політичні питання треба було вирішити в Берліні. А тому 30 листопада отаман в супроводі того ж Ждановича прибув у Берлін. «1 грудня нас замкнули в поодиноках Саксенгавзенського кацету», — зауважив Бульба в мемуарах. — Десь в останніх числах жовтня 1944 року нас випустили з кацету».
Ми вже наводили кілька фрагментів із «епопеї» перебування «Тараса Бульби» в Заксенхаузені. Там він сидів у тому ж бункері «Целленбау» («для вибраних») у пристойних умова. Його камера була майже поряд з камерою С. Бандери. На цьому воєнна «епопея» отамана «Тараса Бульби» не закінчилася. Ми ще повернемось до її продовження.
БАНДЕРІВСЬКА УПА
Як виникла бандерівська УПА
Відповідь на це запитання дають численні націоналістичні автори. Однак їх інформація й інтерпретації односторонні й примітивні, часто досить суперечливі, або відверто фальшиві, що не відображають реального стану речей.
Один із таких авторів — Микола Лебедь, кервіник служби безпеки ОУН, а після арештів Бандери і Стецька — кервіник ОУН-бандерівців. В книжці «УПА: Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну державу», виданій в 1946 р. на Заході, він намагається показати народження УПА та її дії, але матеріали цієї спроби абсолютно не відповідають поставленим в заголовку проблемам — ні генезі, ні зростанню, ні діям. Отець І. Гриньох, колишній капелан спеціаль-батальйону «Нахтігаль», у «вступному слові» до книжки зазначає, що «праця» Лебедя «не є історією», а «це вірніш хроніка, ілюстрована документальним матеріалом». 124 А наспраді ж у цій «праці» нема ні хроніки, ні достовірних ілюстрацій й аргументів. Ця книжка наповнена інформацією, примітивними судженнями й оцінками. Однак, за цим камуфляжем і суцільними недомовками при уважному читанні прослідковуєгься ряд позицій, вартих уваги дослідника. А, головне, викривальних, точніше — самовикривальних матеріалів тут чимало. Перш за все, звертає увагу такий дисонанс. Історіографи УПА, вчорашні і нинішні шанувальники бандерівщини вважають, що Українська повстанська армія створена в жовтні 1942 р. При тому вперто запевняють, що УПА створена на Волині і Поліссі (подібно зухвалості колишнього секретаря Компартії України і колишнього президента України Леоніда Кравчука: «УПА зродилась на Волині!»). Історія її, мовляв, починається на Поліссі із створенням «першого відділу» на чолі з «Остапом» (С. Качинським, сином священика). При тому, народжується стихійно, мов би від непорочного зачаття.
М. Лебедь пише таке:
«…В грудні 1942 року провід Організації (тобто ОУН-бандерівців — В.М.) видає наказ тереновому
