знав спокою в пеклі! Я завжди пишалася тим, що ти наш предок, а тепер… я ненавиджу тебе! Ти, такий мудрий і могутній, не захистив свій народ, своїх нащадків. Якщо вже надумав знищити Мережу, то зробив би це швидко, без зволікання. Ти ж був Диспетчером, хай тобі чорт! Невже не міг просто вимкнути її?
— Ні, не міг, — озвався Вузол, хоча формально запитання було не до нього. — На той час був відсутній доступ до керування функціями енерґопостачання.
— На той час? — перепитав я. — А зараз?
— Коли нестабільність мережевої структури досягла критичного рівня, доступ відкрився.
— Для Диспетчера?
— Не лише для нього. Тепер будь-який Правитель Мережі може скористатися цими функціями, щоб спрямувати енерґію на відновлення пошкоджених ділянок. Або навпаки — повністю перекрити подачу енерґії, що призведе до незворотного падіння Мережі в усьому секторі.
— Дивно, — промовила Ея. — Чому ти розповідаєш про це? Хіба ти не мусиш оберігати Мережу?
— Диспетчер Ваулоу скасував усі інструкції, що змушували мене дбати про збереження Мережі.
— Отже, я можу вимкнути Мережу в усьому секторі?
— Так, можеш.
— А перед цим ми матимемо час, щоб покинути Вузол?
— До виконання команди я зможу переправити кожного з вас і ваш корабель у будь-яке місце підконтрольного мені сектора на ваш вибір. А ще, як побажаєте, в будь-який інший сектор — проте там вибір світу буде обмежено місцевим Вузлом.
— А сюди? — Ея вказала на підсвічений червоним рядок у переліку планет сусіднього сектора, куди забрали юнайців. Саме за цією адресою мали перебувати її рідні, а також члени нашої команди, за винятком чотирьох, що полетіли на Нову Землю.
— Відповідь позитивна. Вузол 370 дав дозвіл.
— Гаразд. Тепер тимчасово деактивуйся.
— Виконую.
Проекція Ваулоу миттю розтанула в повітрі. Зникли також сині прямокутники зі списком координат. А Ключ став світитися тьмяніше і по плавній дузі повернувся в Еїну долоню.
За кілька секунд у прозорій стіні зала з’явився портал, що вів до рубки „Гермеса”.
— Що ти замислила, Еє? — стривожено запитала Краснова.
— Тут наші шляхи розходяться, — відповіла вона. — Ви повертайтеся на корабель, і Вузол переправить вас на Шамбалу-1. А я віддам йому наказ скинути Мережу в цьому Всесвіті й перейду в Сектор 370, до моїх рідних.
— Не вигадуй, дівчинко. Ти ж розумієш, що однаково не повернеш їх додому.
— Ми поділяємо твої почуття, Еє, — додав Штерн. — Адже там і наші люди. Наша команда — фактично наша сім’я. Але ми безсилі їх повернути й мусимо змиритися з цією втратою, хоч як нам це важко. А після падіння Мережі ти зможеш полетіти з нами…
— І куди? — урвала його Ея. — В чужі світи? До чужих людей?
Краснова зітхнула.
— Кеп, чого мовчиш? Скажи бодай слово!
Щойно я розкрив рота, як утрутилася Марсі:
— Я з тобою, Еє. Там Симон. Я маю бути з ним.
Я повернувся до Штерна й Краснової:
— Ольго, Тео, беріть Марсі й повертайтеся на корабель.
— Ні! — рішуче заявила Марсі, підбігла до Еї й схопила її за руку. — Ми підемо разом. Я хочу до Симона.
Ея обняла її за плечі й поцілувала в чоло.
— Мені дуже бракуватиме тебе, Марсі. Я неодмінно розповім Симонові, як ти хотіла бути з ним.
— Але я…
— Ні. Вибач, будь ласка.
Ключ на мить зблиснув, і Марсі похитнулася, втрачаючи свідомість. Ея притримала її, поки наспів Штерн, який негайно підхопив непритомну дівчину на руки.
— Вона просто спить, — пояснила Ея. — Нічого небезпечного.
— Ольго, Тео, — повторив я, — повертайтеся на корабель. Подбайте про Марсі, а я хочу поговорити з Еєю наодинці.
Без найменших заперечень вони попрямували до порталу й перейшли на борт „Гермеса”. Штерн зник з поля зору — вочевидь, поніс Марсі до її каюти, а Краснова лишилася на видноті, спостерігаючи за нами. Проте чути нас вона не могла.
— Я розумію, Еє, — заговорив я, — тебе тут ніщо не тримає. Твоя планета спустошена, всі твої рідні, друзі, співвітчизники опинились у іншому Всесвіті, і зворотного шляху для них нема.
— Так, — кивнула вона. — За великим рахунком, тепер там мій дім. І там моє серце… — Ея секунду помовчала. — Вірніше, одна його половина. А інша залишається з тобою.
Я підступив до неї і взяв її руки в свої. Краєм ока помітив, як Краснова делікатно відійшла в глибину рубки.
— Я теж кохаю тебе, — сказав я. — І дуже прошу, не йди. Заради мене, заради нас обох. Я зроблю все, щоб мій світ став для тебе рідним. У нас буде сім’я, будуть діти. Ми завжди будемо разом.
В її очах заблищали сльози.
— Ох, Еріку! Я б так цього хотіла. Якби тієї ночі ти повівся інакше, то я… зараз я була б твоєю дружиною — якщо не за законом, то за звичаєм. І як твоя жінка, лишилася б з тобою. Але не вийшло — ти відмовився від мене.
— Я вчинив так задля твого ж добра. Не хотів псувати тобі життя. Бо тоді була геть інакша ситуація. А тепер все змінилося. Тобто, скоро зміниться. Коли Мережа зникне, всі люди зможуть літати до зірок. І ти також… Чи ти не віриш у це? Боїшся, що Вузол збрехав нам?
— Ні, не боюсь. Я знаю, що так буде. Проте для себе я вже все вирішила, і ти мене не відмовиш. Моє місце — з моєю родиною, з моїм народом. Можливо, вони втрапили у велику біду, а я спробую допомогти їм. Зрештою, я Правителька Мережі, хай і не дуже високого ранґу. Це мій
Я бачив, що вона справді все вирішила і не передумає. На думку про вічну розлуку мені боляче стислося серце. Ея стрімко ввірвалася в моє життя, і я вже не уявляв себе без неї…
Але так само я не міг уявити себе в чужому Всесвіті, відірваним від земного людства. Мені було нестерпно думати про те, що я не служитиму в Зоряному Флоті, що більше не побачу чарівну Есперансу й інші колонії. Не побачу спаплюжену, але все рівно дорогу мені Землю і навіть такий нелюбий Марс…
Стиснувши свою волю в кулак, я сказав:
— Тоді я йду з тобою. У мене також є обов’язок — перед тими членами команди, яких закинуло в інший Всесвіт. Я їхній капітан і маю бути з ними.
Ея пильно подивилась мені в очі.
— Ти верзеш дурниці, Еріку, і чудово це знаєш. За такою лоґікою, капітан мусить укоротити собі віку, якщо загине частина його команди. Ти нічим їм не допоможеш, тільки розділиш їхню долю. А між тим, у тебе є справжній обов’язок — перед тими, хто вцілів. Перед Марсі, Теодором та Ольгою. А ще — перед твоїм кораблем.
Я тихо зітхнув.
— Гаразд, твоя правда. Обов’язок тут ні до чого. Причина в тобі. Якщо ти не зможеш лишитися зі мною, я піду за тобою.
Ея щасливо всміхнулася:
— Заради мене?
— Так, заради тебе. Щоб ми були разом.
— І ти не пошкодуєш про це?
— Ні, ніколи, — відповів я з упевненістю, якої насправді не відчував.
Ея обняла мене й поцілувала — довгим і ніжним поцілунком. Сумним поцілунком, у якому вчувалася гіркота неминучої розлуки.
