Кавказька дивізія.
'Прибилзно на 400 метрів від дивізійної колони, друга лава дігнала першу і влилася в неї. У повітрі блиснули шаблі й денікінська кіннота одною широкою розстрільною, з криком 'ура!', в кар'єрі заатакувала, з віддалі, здавалося, нерухому й начебто загіпнотизовану колону. Але, це тільки так здавалося. Кулеметники гарячково намагалися пустити в рух кулемети; задубілі пальці інших вояків не могли дати собі ради з натиском на язичок рушниці. А зловороже 'а!а!а!' все голосніше, а шаблі виблискують усе ближче і ближче… Ось ворожа кіннота вже біля самих возів. Нема як боронитися… Господарі, що були за фурманів, поховалися під возами. Деякі козаки пішли за їхнім прикладом, свідомі того, що рубати будуть перших, кого зауважать. Хтось розпачливо крикнув: 'Хлопці! Комдіш тікає!.
Вони летіли на нашу колону певні своєї перемоги над безборонними. Були подібні до тих вовків, що кинулися на отару овець. Вправною рукою почали рубати кожного, на кого налетіли. Першими жертвами впали ті, що були все ще за кулеметами і ті, що мали рушниці в руках — ті самі, що не встигли натиснути закляканими пальцями на язички рушниць. Шлях біля возів почервонів кривавими плямими… Жахлива сцена, що резігравалася на шляху, змусила декого до втечі. Намарне! Їх доганяли на конях і одним ударом шаблі клали трупом на землю.
Кілька кіннотників під'їхало до критого екіпажу, що в ньому були хворі на тиф старшини мого полку — сот. Григоренко і хор. Філь. Один із денікінців заглянув до середини екіпажу.
— Нікто, как петлюровскіє комісари — обернувся він до своїх.
— Віш, как в екіпаже розвалілісь! — додав і крикнув — 'Вихаді!' Хорі старшини не ворухнулись.
— Ти что с німі церемонішся! — почулося — витасківай за ноґі!
Одного за другим, хворих витягли з екіпажу. При тому обидва старшини вдарилися головами об шлях. Спочатку їх пробували зарубати, але тому, що рубати лежачих було незручно, вони добили хворих стрілами в голову…
— Що мене найбільше здивувало — казав мені пізніше козак мого полку, Магаляс, якому пощастило переховатися під возом, а потім утікти з полону — так це те, що обидва хворі старшини, хоч і були притомні, навіть не крикнули, тільки перенесли все мовчки, до самої смерти.
На щастя, різня не тривала довго. Мабуть прийшов був наказ припинити її, бо полонених почали зводити в групи. До одної з таких груп під'їхав на баскому коні денікінський 'ротмістр', у блискучих, золотих 'пагонах', і, приклавши руку до кашкета, сказав:
— Гаслада офіцери петлюровской армії! Пожалуйте ко мне.
На таке ґалантне запрошення з групи вийшло троє старшин.
— Гасла да! Билі лі Ви в русской царской армії?
— Були — відповів один із старшин.
— Я віжу — усміхнувся ротрмістр, — Ви забилі даже ґаваріть по человеческі.
Потім повернувся до свого підстаршини, що під'їхав разом із ним, і спокійним, рівним голосом, начебто йшло про щось зовсім звичайне, наказав:
— Растрєлять етіх петлюровскіх бандітов!..
Цих трьох старшин негайно відведено кілька кроків від шляху й там розстріляно.
Коли групи полонених звели до купи, всі вони вже знали, що денікінці розстрілюють наших старшин. Отже, не дивно, що коли денікінський поручник наказав 'офіцери внйті!', то ніхто не вийшов. Коли дснікінець наказав те саме вдруге і знову ніхто не вийшов, він запитав:
— Гдє ж подєлісь Ваші офіцери?
— Повтікали… — глузливо відповів хтось із старшин.
— Павтєкалі!? Ха-ха-ха! Вот так офіцери! Павтєкалі!..
Було видно, що це 'павтєкалі' привернуло йому гумор.
— Єслі я обнаружу, что между Вамі єсть хотя би адін только офіцер, каждий десятий із Вас будет разстрєлян. Понялі?
Старшини наші були серед полонених, але козаки нікого з них не зрадили. Вночі, 25-ого грудня, коли 'ґаспада офіцери' гучно святкували перемогу в с. Ситківці, в хаті місцевого священика, старшини Синього полку, сот. С. Довгаль і сот. С. Іващенко втікли з полону, разом із кількома іншими полоненими (сот. Довгаль мав уже початок тифу). Пізніше надійшла сумна вістка про те, що хворі 3-ої дивізії, що їх захопили денікінці на возах, були кинуті ними на шляху, під час дальшого їхнього відступу й усі повмирали.' (Там же, стор 15, 16 і 17).
Так трагічно перестала існувати, зникла з реєстру Армії УНР, під час її Зимового Походу, 3-тя Залізна дивізія. Полк. Трутенка до судової відповідальности за знищення довіреної йому дивізії не притягнено. Командарм, отам. М. Омелянович Павленко, відмовився зарядити в цій трагічній справі навіть слідство, мотивуючи це тим, що 'кожному може таке трапитися'…
В оборонній війні за проголошені Актами 22-ого січня 1918 і 1919 років Державність і Соборність Української Народньої Республіки, славна дивізія випила повну чашу слави і страждань.
Розділ XLVI
Епілог
Полк. Трутенка не тільки попереджено Командармом про небезпеку, але й наказано негайно залишити Животів, щоб уникнути схрещення шляхів з відступаючими денікінськими частинами. Його становище не було тяжким. У наказаний ним же час, дивізія була готова до вимаршу. Якби полк. Трутенко мав почуття бодай моральної відповідальности за долю дорученої йому дивізії, то він, виконуючи наказ Командувача Армії, вирушив би з Животина о 6-ій годині ранку. Це було все, що він мав зробити. Якби так було сталося, то не дійшло б до трагедії і 3-тя дивізія відбула б Зимовий Похід до його закінчення — 5-го травня 1920 року — і не було б потреби формувати її наново весною 1920 року. Усе ж, головна вина за трагедію тяжить на Комад. Армією УНР за те, що він накинув дивізії нового й до того невдалого командира.
Трагічної долі 3-ої дивізії уникли: аванґардна кінна сотня 9-го Стрілецького полку і арієрґардна кінна сотня 8-го Чорноморського полку. До них долучилися ті старшини й козаки, що їм пощастило врятуватися, тому, що вони були на конях. З тих решток, на підставі наказу Командувача Армії, зформовано 3-ий Окремий кінний полк, із таким складом:
Командир полку — полк. Г. Стефанів, Заступники к-ира полку — полк. Г. Чижевський і полк. О. Вишнівський.
К-ир Синьої сотні (решта Синього полку) — сот. Запорожченко.
Бойовий склад — 20 шабель.
К-ир Чорноморської сотні (решта Чорноморського полку) — сот. Любимець.
Бойовий склад — 40 шабель.
К-ир Стрілецької сотні (решта Стрілецького полку) — сот. Шульга.
Бойовий склад — 50 шабель.
К-ир Кулеметної сотні — сот. Шура-Бура.
Боновий склад — 4 кулемети Максіма, на тачанках.
Кінна чота при штабі полку — сот. М. Чнжевський.
Полк. М. Крата перенесено на становище Нач. штабу Запорізької дивізії. Нач. дивізійного відділу контр-розвідки, полк. Яворський, захорував на тиф і помер по дорозі до шпиталю у м. Вінниці.
Наказ Командувача Армії ч. 14. 4. І. 1920 р. про організацію 3-ого Окремого кінного полку:
'На підставі маючнхся фактичних матеріалів, зібраних Штабом Армії, про останні події в 3-ій дивізії і керуючись виключно загальними інтересами Армії, я наказую:
1. Полковникові Стефанову негайно приступити до переорганізації 3-ої дивізії в окремий кінний полк, при сотні маш. крісів і одній гарматі, яку одержати від Київської груті.
2. Полковникові Стефанову передати в розпорядження Командуючого Київською групою 3-ох старшин гарматників.
3. Полковника Трутенка призначаю Командуючим всіма озброєними силами м. Липовця і повіту.
