го полку Синьої дивізії, під командою хор. (пізніше сотника) Шури Бури, доковувала надзвичайної хоробрости, мавши всього лише одну гармату. Вона весь час трималася на лінії своєї піхоти. Стріляючи прямою наводкою, гармата пропускала свою піхоту вперед, потім знову на кар'єрі випереджувала її і знову прямою наводкою крила вогнем ворога. Ця батарея, пізніше збільшена ще раз добутою від червоних гарматою, придбала собі своїми героїчними чинами велику славу в 3-ій дивізії. Її командир, сотник Шура Бура, разом із кількома своїми гармашами, героїчно вмерли, у числі 359 розстріляних червоними під м. Базаром, під час 2-го Зимового Походу.
Сонце вже добре допікало. Стомлена наша піхота наступала поволі, але настрій панував бадьорий. В різноманітних, у декого вже подертих, убраннях, з неголеними, спітнілими обличчями, ці скромні герої блискуче виконували своє бойове завдання 'Слава вам, брати!' — вітав я їх, а у відповідь по всій лаві гучно- завзято лунало: 'Слава Україні! Слава!'…
Брак кінноти став нам значно на перешкоді до належного переслідування ворога, що, відступавши, перестав навіть відстрілюватися. Найбільше цікавило всіх, чи пощастить захопити ворожі гармати. Повстанці Точило-Гурського повинні були не пропустити через Кам'янець. Вибух трьох наших шрапнелів над Кам’янцем був сигналом для початку повстання в самому місті, що його мав підняти, згідно з домовленням, Точило- Гурський. Ніякого повстання не було, бо, як уже згадувалося, 'отаман' Точило-Гурський, разом зі своїми повстанцями, звик у невідомому напрямку… Отже, ворожі гармати щасливо уникнули захоплення їх нами.
Тим часом наші батареї перейшли вже на нову позицію, біля хут. Козак і були готові підтримати свою піхоту. Чорноморський полк повідомив, що в с. Кадіївці ворога нема й тому його скеровано до хуг. Казах. З м. Оринін звітував старшина, що залишився там біля телефонного апарату, про розмови, які відбулися між червоними штабами. Зі Слободи Рихтецької телефонували зранку до Кам'янця Подільського:
— Знову наступають гайдамаки; сили їхні великі, шліть резерви; — і кожне речення кінчалося непристойною лайкою…
— Товаріщ! Товаріщ! Успокойтєсь! Перед вамі только незначітєльния сіли петлюровцев! — весь час повторював у відповідь Кам'янець Подільський.
Коли розпочався був бій поміж нашою й ворожою артилерією, зі Слободи Рихтецької все запитували:
— Кто стрєляет? Кто стрєляєт? Гдє гайдамакі?
— Ета сволочь наступает с Ориніна — відповідали з Кам'янця.
Врешті-решт, з Кам'янця перестали відповідати, а роззлощений комуніст у Слободі Рихтецькій закінчив свою розмову досить 'красномовно':
— Сволоч! П'яткі намазалі салом…
Біля 16 год. по полудні, наша піхота зайняла с. Должок і Підзамче. Ворог зник, разом із його артилерією. Там, де стояли гармати червоних, коло шосе, численні розривини землі навколо й калюжі крови свідчили, що наші гармаші стріляли влучно. Селяни оповідали, що ворожі батареї не витримали нашого огню й повною ходою зникли в напрямку на Кам'янець Подільський.
Раптом, з боку залізничної станції Кам'янця, загуркотіли гармати й на простір, що на ньому збиралася наша піхота, знову посипався град гранат. Нашим батареям не тяжко було виявити позицію ворожих гармат і в швидкому часі відповісти червоним 'гарним за добре'. За 10–15 хвилин ворожі гармати замовкли й наша артилерія перенесла свій вогонь на шосе Кам'янець — Дунаєвці, що був шляхом відступу ворога. Рихтецька група червоних відступала безладно на південь, у район Жванчика, а звідти вздовж р. Дністер, на схід. Сотня повітових комендантів зайняла Сл. Рихтецьку, виконавши своє завдання. Біля год. 18-ої, на всьому фронті наступив спокій. Бій за Кам'янець Подільський закінчився нашою перемогою і місто чекало на прибуття Уряду УНР.
Переможна наша група стягалася до району Підзамче, пройшовши з боєм 18 кілометрів. З Кам'янця почали прихопити до нас його мешканці. Вонн висловлювали свою щиру і велику радість з приводу звільнення від большевиків і відновлення влади УНР; від них ми довідалися про жорстокість 'Чека' й про сотні розстріляних 'петлюровців'. Далі вони оповідали, що жидівська молодь уся пішла до червової армії та що всі політ-комісари були жиди. Взагалі, найбільше обвинувачень-обурень висловлено ними на адресу жидів. Як уже підкреслено раніше, такі оповідання не могли не викликати серед наших вояків певних емоцій протижидівського характеру і тому, про що рівнож зазначено перед тим, вжито відповідних заходів для забезпечення в місті спокою й порядку взагалі, та під час переходу через нього бойових частин, зокрема.
Ще в м. Оринів несподівано прибули до нашої групи дві невеликі частини з тих, що входили до складу Південно-східньої групи, яка перейшла в березні 1919 р. на румунську територію з м. Терсаполя. Одною з тих невеличких частин була сотня (біля 60 козаків) Запорізької Січі отамана Божка, що невідомо чому відбилася від своєї Січі. Назовні ця сотня виглядала досить мальвничо й театрально: жупани різноманітного покрою й кольору, смушкові чорні, або сині, шапки, з невеликими шликами, жупани оперезані червоними, або зеленими поясами, деякі з козаків мали шаблі при боці. Матеріал жупанів зраджував його походження: канапи, оббивка і тому подібне… Кожний з цих опереткових 'запорожців' намагався підкреслити своєю поведінкою й войовничою поставою, що вони належать до особивого війська запорізького й тому ставилися до таки досить обдертих вояків нашої групи скептично і з погордою … Особливо яскраво демонстрували 'запорожці' цю свою поставу тоді, коли вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану старшині і взагалі дотримуються військової дисципліни.
Коли розпочався наш наступ із Ориніна, прийшло донесення про те, що невеликий кінний відділ ворога пробирався уздовж р. Жванець, у запілля групи. Щоб забезпечити наш тил від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, 'вільні запорожці' відмовилися виконувати мій наказ … Після 'дебатів' і рішучої погрози обеззброєння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її, 'запорожці' спішно повернули й почали тікати назад. Полк. Чижевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня почала й собі галопувати… Я був змушений взяти особисто участь у приведенні сотні 'особливого війська' до порядку з револьвером у руці. Врешті-решт, сотня відкрила по червоних вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що викликав був чимало жартів серед наших вояків, 'войовнича' сотня десь зникла. Фактично, були це славні хлопці й добрі патріоти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це вони самі підкреслювали, 'на старинних правах Запорізької Січі'… Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з Запорізькою Січчю отамана Божка, але завжди невдало.
Другою маленькою частиною була кінна сотня, під командою сотника Афнера; мала вона біля сотні козаків, але не мала коней. Добре вимуштрована, дисциплінована й одноманітно одягнена, вона робила найкраще враження, так позитивно відмінне від сотні 'Запорізької Січі'. Цю сотню призначено залогою Кам'янця Подільського й на її відповідальність покладено завдання утримувати місто в ладі і спокою. Це завдання вона виконала блискуче, а пізніше приймала участь і в боях нашої групи. На жаль, ця славна сотня мусіла відійти до Запорізького корпусу' залишивши по собі гарні спогади.
З м. Скала прибув до нашого штабу сотник Січниський, призначений начальником Кам'янецького повіту. Хорунжий К. Ліневич, що приймав участь у боях за Кам'янець на імпровізованому ним 'панцернику' (звичайне авто з кулеметом), разом із своїм полком Синіх, почав обслуговувати тилові наші завдання, а крім того, став нам дуже в пригоді, здобувши десь для Загону кілька тисяч рушничних набоїв. Начальних постачання Синіх, сот. Силенко, енергійно працював над забезпеченням нашої групи харчами. Пізніше, хор. Ліневич офіційно перейшов до штабу 3-ої дивізії, як начальник дивізійної автоколони, а дивізія мала вже свого дивізійного начальника постачання.
Треба рівнож згадати, бодай коротко, поштових урядовців, які в своїй більшості були свідомими українцями і зробили цінні послуги армії УНР, під час нашої збройної визвольної боротьби. Далі ми згадаємо окремі вияви їхнього патріотизму, а тепер обмежимося лише окремим епізодом. Мій штаб, включивши польовий апарат до телефонного дроту, намагався нав’язати сполучення з центральною поштою Кам'янця Подільського. Довший чає наш телефоніст викликав кам'янецьку централю: 'Галло! Галло! Кам’янець!.. Пошта!' Але ніхто не відзивався. Нарешті, після довших зусиль, зтурбований жіночий голос відповів:
— Так, це пошта. Хто говорить?
— З вами хоче розмовляти штаб української дивізії. Слухайте нас!
