Знову мовчанка, але було чути якісь балачки й суперечки. Врешті, той же жіночий голос запитав:
— Хто говорить? Який штаб?
— Штаб полковника Удовиченка, Петлюровський, що є зараз у Підзамчі.
На це знову ніхто не обізвався. Тоді я сам почав розмовляти й пояснювати, хто ми й чого ми бажаємо.
— Це наші! Наші!.. Це українці телефонують!.. Вони під самим містом!.. — почув я жіночий голос.
'Наші'! Скільки щирого зворушення викликало це одне слово… Ми — їхні, ми не одні, нас чекали… Нехай ця поштова урядника відчує вдячність українського вояка за це одне слово: 'Наші'! (Пізніше виявилося, що це була пані С. Косенкова.)
Незабаром до скромної селянської хати, де перебував наш штаб, під’їхали два авта з представниками міста. На жаль, не пригадуємо їхніх прізвищ. Вони щиро привітали наше військо й закінчили: 'Ми є до вашої диспозиції'.
Найбільшу увагу звертала на себе своїм специфічним одягом дебела постать жидівського рабина. Розмова з представниками міста відбулася коло шосе, в присутності чисельного натовпу вояків. Я подякував за привітання й відповів короткою промовою, головна суть якої звелася до наступного:
— Я не маю сумніву, що все українське населення щиро радіє поверненню влади УНР, але в місті залишилося чимало большевицьких агентів, що могли б спровокувати вояків і викликати серед них почуття помсти. Жидівська людність особиво завинила в тому, що її молодь пішла до червоної армії, билася проти нас — війська УНР — і спонтанічно спричинилася до терору, від якого найбільше потерпало українське населення. Я прошу представників міста вплинути на населення Кам’янця, щоб із прибуттям українського війська наступило мирне, нормальне життя в місті. Жадних актів помсти не буде допущено, а з тими, хто порушить спокій, поступимо згідно з законом воєнного часу.
До представників жидівських мешканців Кам’янця я звернувся окремо. Зміст мого звернення до них був такий:
— Жидівське населення є громадянами УНРреспубліки, але воно ставило найбільший опір національним прагненням українського народу. Події в Кам'янці Подільському є яскравою досадною ілюстрацією такого їхнього поступування… Українська влада не допустять безладдя й погромів, але зі свого боку я прошу негайно відкрити замкнені крамниці й допомогти нам дістати ЗА ГОТІВКУ все те, що наразі найдошкульніше бракує воякові: білизну, взуття, одяг, мило, тютюн і т.і. У ваших потайних підземних склепах цього добра вистачить на цілу армію. Це все, про що я вас прошу.
У відповідь жидівський рабин пообіцяв, що все це виконається й зазначив, що жидівське населення вірить у те, що українська влада дотримає в місті порядку. 'Щождо нашої молоді', — додав рабин, — 'то ми не можемо за неї відповідати, бо вона вас не слухає'…
Ця розмова, що провадилася прилюдно, зробила на козаків заспокоюючий вплив. Після того, як рабин скінчив свою прилюдну коротку промову, він звернувся до мене й шепотом сказав: 'Жиди можуть добровільно зібрати гроші, як контрибуцію, в сумі 5 000 000 карбованців, аби тільки в місті був спокій'…
Само собою, така жидівська 'тактика' обурила нас і пропозицію 'добровільної контрибуції' з місця відкинуто. Як саме жидівське населення додержало свою обіцянку, мова буде далі. З повищого видно, що нами вжито всіх можливих заходів, щоб жидівське населення не потерпіло від помсти за свої гріхи проти українців. Усе ж, як я вже згадував, це не перешкодило жидівському журналістові, Чіриковірові, обвинувачувати мене й мій командний склад у погромі в Кам'янець Подільському… Так ширилися по цілому світі жидівські наклепи про погроми, що їх нібито чинила українська армія. За весь час існування української влади, в Кам'янці жадного погрому не було.
Представники від'їхали, а перетомлені вояки могли нарешті спокійно переночувати, після тяжких боїв.
До Кам'янця Подільського вирушив тільки 1-ий курінь полку Синіх, мавши 3-тю сотню в авангарді. Коли ця сотня перейшла т. зв. Турецький міст і почала входити до міста, раптом її обстріляно з рушниць. Стріляли з будинків і вікон. Вибухло кілька гранат. Ця несподіванка викликала замішанину в рядах 3-ої сотні. Козаки почали обстрілювати будинки. Наспіла решта 1-го куреня, але стрілянина як раптом розпочалася, так раптом і припинилася. Що саме трапилось і хто саме стріляв, так і залишилося невиясненим. Обшуки і будинках, що з них стріляли, нічого не виявили.
Розділ IV
Вступ до Кам'янця. Зайняття позицій на північ від Кам'янця
1-ий курінь синіх пройшов через усе місто спокійно, не виявивши ворога й виставив сторожову охорону вздовж північної околиці міста. Донесення про це викликало відпруження і решта, Загону провела ніч з 2-го на 3-те червня без перешкод. На другий день, частини Загону, пройшовши через міст і місто. обсадили позицію по лінії с. Мукша Боришковецька-свічний завод і далі, до р. Смотрнч. Під час переходу міста, стежі Синіх ішли по всіх вулицях, а на всіх перехрестах чатували козаки з тимчасово підпорядкованої 3-тій дивізії, окремої сотні, сотника Афнера.
Від цього дня, в місті панував взірцевий порядок, але напередодні вступу до міста Загону, було кілька випадків намагань місцевих хуліганів обікрасти деякі приватні помешкання. Їх зліквідовано місцевою новозорганізованою тимчасовою міліцією з гімназіяльної молоді. Жадних антнжидівських публічних заколотів не було й тому всі жидівські склепи були відчинені. В протоці р. Смотрич знайдено 10 трупів. Виявилося, що це була трупи місцевих бандитів-большевиків, що знущалися над мешканцями і тому останні, скориставши з нагоди, вчиняли над ними самосуд, як тільки червовоармійці втекли, а наші ще не ввійшли. З наказу військового міністра, комендантом Кам’янця Подільського, що став тимчасовою столицею УНР, призначено сот. Гончаренка. До Кам'янця почали прибувати з м. Скала урядовці наших міністерств, а 4-го червня прибув і Військовий міністер Г. Сиротенко. (Підпоручник, до війни прапорщик запасу російської армії, по фаху правник. Скінчив університет і був перед війною адвокатом. По суті людина цивільна.) У місті, після большевицького терору, відновилося нормальне життя.
Наші втрати в боях за Кам'янець не були великі: вбито 3-ох старшин і ранено 7; козаків убито 8, а ранено 29. З числа ранених, вмерло в шпиталі Кам'янця 6 козаків. Ці перші втрати новоствореної групи, що її названо 2-ою Стрілецькою дивізією, а пізніше переіменовано на 3-тю дивізію, скроплені жертовною кров'ю під час перших бойових кроків, стали базою для створення славної бойової традиції майбутньої Залізної дивізії.
Мої висновки щодо діяльности дивізії, з менту переходу нею р. Збруч, під моєю командою, наступні: хоч дивізія була допіро зформована, але як її старшина, так і козаки, виявили в боях надзвичайну витривалість, дисципліну, здібність маневрування й відвагу. Ці перші її кроки на полі бою свідчили- стверджувалн, що я мав до своєї диспозиції чудовий бойовий матеріал. З таким складом дивізії можна було підійматися виконувати кожне бойове завдання, але водночас із тим, треба було прикласти ще зусиль, щоб удосконалити тактичне знання молодшого старшинського складу й виробити доктрину, душу дорученої мені дивізії, за долю якої я відповідав. Цю доктрину, її принципи, після перших боїв уже ясно накреслено: наступ, ініціатива і активність.
Розділ V
Господарські клопоти. Бої за утримання Кам'янця. Дошкульний брак набоїв
На протязі 3-го червня ворог не давав нам про себе знати, але вже на другий день, 4-го червня, наша розвідка виявила його на лінії с.с. Колобаївці-Гуменці. Я рішив використати пасивність ворога для заосмотрення частин тим, що їм бракувало, головним чином білизною, одягом і взуттям; крім того, треба було дати воякам можливість привести себе, перед новими боями, до порядку — добре помитися, попрати білизну, тощо. Сотник Силенко провадив пертрактації з жидівськими комерсантами в справі купівлі за готівку потрібних для частин річей. Як ми вже підкреслювали, в жидівських потайних склепах різного матеріалу
