iтальянську бухгалтерiю, – моя рука не здригнеться пустити в твiй рот свинцеву галушку. Я чоловiк не гордий. Хто, хто, а ти це знаєш.
– Пiшов ти к чортовiй матерi! Тепер подвiйна бухгалтерiя, тiльки не така, як ти думаєш, цiннiша в нашiй роботi, анiж твої одвертi терористичнi акти. I ти на мiй шлях станеш, – злiсно, давлячись словами, кинув у обличчя Крупяковi. Розлючено, з тяжкими передчуттями увiйшов у метелицю.
Задзвенiло обледенiле дерево, i Крамовий злякано метнувся вбiк, загрузаючи по пояс в сухi снiги. А плечi його била нестихаюча дрож: знав, що Крупяк може спокiйно вистрiлити в спину. Правда, це зараз було не дуже ймовiрним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе мучеником, якого не оцiнили i не зрозумiли…
XIV
Марта iз уст тiтки Дарки довiдалась про нещастя Дмитра. Зразу ж пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.
– Ти що? Що з тобою?! – злякано скрикнула Дарка.
– Нiчого, – хотiла посмiхнутися побляклими устами, але усмiшка вийшла такою жалiсною, начеб мала обiрватися плачем.
– Ой ти, горе моє. Подивись на себе – кровинки нема на лицi. В домовину, мовляли люди, краснiших кладуть. Десь то ти до цього часу побиваєшся за ним.
– Побиваюсь, тiтко Дарко, – з зiтханням призналась i одвернулась од удовицi.
– I яка то польза з тої любовi. Одна болiсть та й годi, – розважливо похитала старечою головою. Та вже не чула її слiв молодиця. Присiла край вiкна, задумалась, вболiваючи над чужою долею бiльше, нiж над своєю.
Невже може трапитись, що вона бiльше нiколи не побачить свого Дмитра? Нi… Не свого… Невже так насмiється з неї недоля? Не може бути такого.
Набiгали сльози на очi, i механiчно, неначе завченим рухом, витирала їх вказiвним пальцем лiвої руки.
Рум'яна, у бiлiй пухнастiй хустцi, в хату вбiгла Нiна, простерши до матерi, червонi заграблi руки.
– Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?
– Цить, – пошепки промовила i злякано поглянула на тiтку Дарку. Але та поралась бiля банякiв i не бачила слiз молодицi.
Спускався негустий, блакитний вечiр, i навiть через вiкна було видно, як пухнастi снiги одсвiчувались рожевими i мали новими бризками зорi. Куточки шибок проростали розкiшним весняним квiтом, а в сусiдському саду постукував у обважнiлi лапатi вiти прозорий молодик i осипав на землю зеленавоголубу порошу.
«Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати», – такий ниючий щем роз'їдав очi i стискував серце, що, якби не тiтка Дарка, захлинулася б своїм горем i сльозами. Не можучи бiльше стримувати бiль, швидко одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечi велику клiтчасту хустку i вийшла надвiр.
Попiдвiконню було чути голоси виконавцiв:
– Агей! На колгоспнi збори!
– I сьогоднi збори? – чийсь голос iз вулицi.
– Не журiться, i завтра будуть, – двi чорнi постатi, як у картинi, вимальовуються на заснiженiй вулицi.
– А матерiю видаватимуть? Бо так щодня попосидиш i штани протреш!
– А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не свiтив.
I смiх, голосний, розгонистий, перестрибує снiгами i стихає в морознiм повiтрi, як дзвiн.
Так само розмiрене, без всякого дiла до її горя, йшло життя. I ще тяжче стало на серцi молодицi. Поволi пiшла до сельбуду, що уже привiтно зазивав людей своїми вогнями. Вiд сельбуду попрямувала на Великий шлях, намагаючись менше зустрiчатися iз людьми.
– А це правда, що трактори в район прийшли? – задзвенiло на другiй вулицi.
– Чиста правда. Сам товариш Сталiн, кажуть, з Москви надсилає колони по усiх усюдах.
– Кажуть, на Красну площу iдуть i iдуть машини, аж земля гуде, а товариш Сталiн їм усi дороги розкриває.
– Ясне життя пiшло.
Аж усмiхнулась молодиця.
Полохливо йокав i поскрипував снiг пiд ногами, попiд тинами голубiли високi замети i курiли нiжними, прозорими димками. Вiд швидкої ходи пiт почав пощипувати її плечi.
I раптом бiля сiльради почула голос Дмитра. Чи здалось? I, забуваючи сором, що її можуть побачити люди, майже бiгом кинулась вперед.
В темрявi неясно окреслилися конi, двi чоловiчi постатi. Ось одна пiшла до сiльради, а друга прямує до саней.
Лише по одному обрисовi, по уповiльнених рухах вона пiзнає його.
– Дмитре! – смiючись i зiтхаючи, наближається до нього.
– Марто! – зупиняється, здивований i радiсний.
– Ой, Дмитре! Як же ти? Нiчого з тобою? – з тривогою дивиться у вiчi.
– Ти про що?
– Ну, про що ж? Про твоє… горе.
– Все добре, Марто.
– Яка я щаслива, Дмитре, – затискає теплими руками його велику й холодну. – Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже вiд того, що ти на свiтi живеш, радiснiше менi. Скiльки перемучилась за сьогоднi. Правда, дурна я?
– Спасибi, Марто. Яка ж ти хороша… Сiдай на сани – завезу тебе додому.
– Що ти? Що ти? – злякано вiдступає назад молодиця i тiльки тепер сторожко оглядається навколо себе.
– Боїшся?
– Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край свiту поїхала б i не охнула. А зайвих слiв не хочу нi сама чути, нi щоб твоя жiнка нарiкала на мене… Та хiба ти розумiєш що-небудь… Пожив би ти хоч день моїм життям. Прощавай, Дмитре, – ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою до його руки i пiшла у мовчазну вулицю. I не тiльки на небi, а й на душi визорiло в чоловiка. Ходою пустив конi, а сам подобрiлим поглядом оглядав своє рiдне село, свою рiдну заснiжену землю.
– Дорогi мої, любi, – не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи до Марти, чи до зоряного привiлля, що мерехтiло, переливалось чистим сяйвом.
Наскiльки йому тепер, пiсля пережитого, усе стало дорожчим i милiшим. Оте щоденне, буденне життя, затiнене, сповнене всякими турботами, бiльшими i дрiб'язковими, тепер повiнню заливала нова хвиля прозорої i дужої любовi; тi трепетнi чуття i думи, що з роками, вiддаляючись од порога молодостi, все рiдше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте надвечiрнє свiтло розквiтлий сад.
«Працюватиму ж як. Для себе, для людей», – i солодко щемiли його великi дужi руки, начеб вже стискували чепiги у весняному полi.
Прояснений увiйшов у хату, i зразу ж повеселiшала його сiм'я, радiсно затрiщав огонь у печi, засмiявся Андрiй i простягнув до батька крихiтнi рученята.
Уже в темрявi Дмитро почув сльози на очах дружини.
– Ти плачеш, Югино?
– Нi, то вiд радостi, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрiзь ножем проткнув, – мiцнiше притулилась до чоловiка. – Ну, що я тобi можу бiльше сказати? Хiба про таке розкажеш? – Пiдбилась головою пiд його руку… Не раз так i засинала, мов дитина.
– Югино, я сьогоднi Марту бачив, – хвилюючись, сказав пiсля довгого роздуму i потiм розповiв про зустрiч, лише утаїв слова молодицi, що вона з ним i на край свiту поїхала б. З прихованою тривогою ждав
