– Ой, – раптом застогнав Iван Тимофiйович i похилився назад, не випускаючи з рук намотаних вiжок. Конi, розстеляючись в шаленому кар'єрi, ще мiцнiше рвонулись вперед, як ляльку пiдкинули знесиленого Бондаря i, коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, пiдiм'яли б саньми.
– Тату, що з вами? – охопив тестя обома руками.
Той тiльки глянув на нього побiлiлими очима. В грудях щось невидиме заворушилось, заклекотiло, i кров цiвкою бризнула iз рота, покотилась по пiдборiддю i почала швидко входити в нiздряне сукно домотканої свитки Кiлька снiжинок упало на уста i зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у кровi.
З болем i жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись бiльше нi до стогону лiсу, нi до вiддалених пострiлiв.
Бондар, блiднучи i холонучи, з мукою ширше вiдкрив зовсiм бiлi очi, намагаючись щось промовити, але кров сильнiше заклекотiла i кипучим шумовинням почала переливатися на заснiжену солому.
– Дмитре Тимофiйовичу, приклади грудочку снiгу до уст, – наказав секретар райпарткому, зриваючи з себе гiмнастьорку.
Механiчно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, i снiжка, рудiючи, жадiбно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помiтним рожевим димком.
А Марков тимчасом швидко шматував i зв'язував пасма своєї нижньої сорочки.
– Почекай, Дмитре Тимофiйовичу, – почав сам поратись бiля пораненого. – Ех, бинта нема! – Похитав головою, коли побачив наскрiзну рану.
– Що?.. – з острахом подивився Дмитро на розверженi груди Бондаря i вiдчув, як пiт почав котитися з його чола.
– Куля пробила легенi, – пошепки промовив. – За цю кулю дорого заплатить куркульське кубло. Сьогоднi ж вночi його вирвемо з села.
I в цей час спiткнувся пiдручний кiнь, важко похилився донизу i, марно пiдводячись, забив копитами, пiдiймаючи вгору синiй снiг. Навпомацки Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую i погнав осиротiлого борозного в розколихану тривожну далечiнь. Далеко, позад себе, почув тоскне i призивне iржання, а з глибини лiсу обiзвалося вовче виття.
«Хоч би добив коня. Живцем роздеруть», – пожалкував i, вiдчуваючи, як боляче ниє середина, нахиличся до Iвана Тимофiйовича. Хотiв по виразу обличчя пiзнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до слiз дорожчим i ближчим.
Але обличчя Iвана Тимофiйовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в самiй гiмнастьорцi незручно сидiв у санях, притримуючи обома руками пораненого; позаду нього тремтiли i, мов крила, пiдiймалися вгору рукави розшматованої сорочки.
XVI
Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише на один момент страшно почорнiло вилицювате, з перекошеним ротом обличчя лiтнього чоловiка i зразу ж почало заливатися кров'ю. Десятки дробин зрешетили усю голову Даньковi, вибили два зуби, порвали носа. Хотiв щось сказати – i не змiг: свинцевi кульки глибоко в'їлися в неповороткий язик.
«А могло ж так мене покалiчити, – iще вiдступив крок назад Карпо, i всерединi заворушилася шалена радiсть, хоча обличчя було скривлене переляком. – Чортiв Горицвiт! Неодмiнно Горицвiт зрешетив чоловiка. Ох, i рука – тяжка, мов камiнь». Згадав, як на полюваннi Дмитро без промаху бив дичину.
Захеканий, спiтнiлий i злий повернувся на старе мiсце Крупяк, i тонкий нiс його затремтiв, очi, здавалось, ще бiльше стали навскiс, коли почув, як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом пiдiйшли Прокiп Денисенко, Лiфер Созоненко, мовчазнi, похмурi.
– Проскочили, матерi його бiс, – нi до кого обiзвався Созоненко i застиг на мiсцi: побачив, як червонi важкi краплини котились на кожушок Данька i втискались в попелясто-синiй, непрозорий снiг.
– О-о-ок, умхру… Бошеньку мiй… – ледве можна було розiбрати покалiченi слова. Очi в Данька зараз почорнiли i на скронях дрiбно тремтiли тонкi закiнчення брiв.
– He помрете, Якове Пилиповичу, – м'якими кроками пiдiйшов Крупяк. – Я вас до таких лiкарiв – знайомi у мене – завезу, що через три тижнi i слiду не залишиться. Зроблять пластичну операцiю i будете ще кращий, нiж до цього часу. Ходiмо до саней. Нi, нi, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо в боротьбi – i за вами, як за нацiональним героєм, приїдемо. – Мова його була такою ж м'якою, як i хода. Але Карпо, чутливий до всякої змiни iнтонацiї, мимоволi здригнувся, вiдчуваючи у тонi приховану фальш i навiть бiльше – огиду i ненависть. Майже фiзично вiдчув усi порухи, що керували тепер Крупяком.
В лiсах розбушувалась метелиця. Пiд ногами свистiв i гадючився вiтер, а верхiв'я дерев глухо i одноманiтно нили, як невсипущий бiль. Здалеку тоскно-тоскно завив вовк, i мисливським почуттям Карпо вiдчув, що це був самотнiй старий сiроманець.
«Почув кров», – i холодна дрож знову прокотилася тiлом, коли чомусь уявив, що так само, як Данька, мiг би його, Карпа, покалiчити Горицвiт.
– О-о-ох… Уммхираю, – стогнав i заточувався поранений.
– Просто навiть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж бути такому, як дитина: побачить кров i вже плаче. Запевняю словом щирого друга: все буде гаразд, – м'яко заспокоїв його Крупяк. I Данько поволi, похитуючись i затуляючи обличчя руками, важко пiшов до саней. На якийсь момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетiв на спiвучасникiв, широко перехопив їхнi шиї мiцними руками.
– Хлопцi, вiн нас усiх викаже. Треба пустити кiнцi у воду. Грiх беру на себе, – i знову поспiшив до Данька, не обертаючись до невеликої застиглої групки.
– Як же воно так? – незрозумiле i з переляком поглянув Прокiп на Карпа.
– А що ж робити? Iнакше всiм доведеться за гратами гнити. йому вже три чисницi до смертi. Ех, не повезло, – махнув рукою Карпо i знову, уже ближче, вловив моторошне виття.
– Певне, що так, – заїкаючись, насилу вицiдив iз себе Лiфер.
Карпо швидко метнувся до коней, вивiв їх з дубняка, i в цей час вiн побачив, як позаду неповороткої обважнiлої постатi Омелян Крупяк поволi пiдвiв руку з пiстолетом, примружився. Нижня губа його перекривилась, одвисла вниз.
Як удар батога, неголосно пролунав пострiл, i Данько повалився обличчям у дубняк. Правицею вiн вчепився за серце, а пальцi лiвої руки вгрузли в теплий липкий снiг, нагрiтий кiнською сечею.
– Поїхали! – перший скочив у сани Крупяк, i в голосi його заклекотiли металевi нотки.
Цей прихований смiх пересмикнув усю постать Карпа. – «Добре, що не зi мною таке… До ранку вовки по кiсточцi розтягнули б…»
…Пiзньої ночi, заснiжений i втомний, з болiсною порожнечею всерединi, Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутiр.
– Ну, як? – впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотiв одповiсти, але задерев'янiлi губи тремтiли i не слухались його. Потер їх рукавицею, позривав iз брiв крижанi бурульки, потягнувся до мисника, де стояла горiлка.
Блiднучи i збираючи все клинцювате обличчя у зморшки, слухав сина Сафрон. Очi його, набираючи неживого виразу, здавалось, провалились у глибинi западини, а рот 'пересмикувався нервово i не часто. Потiм Сафрон одхилився назад i з усього розмаху кiстлявою вузькою долонею вдарив Карпа в обличчя. Другий удар пройшовся у повiтрi – Карпо вiдскочив убiк i, шаленiючи, стиснув кулаки.
– Батьку, не бийтеся! – кинув глухо i застережливо. – Чуєте? У мене теж на душi…
– Не бити, а вбити мало, сучих дiтей! – пiдскочив до Карпа. – Ти ще менi кулаки будеш на батька сучити! Я тобi насучу!
– Ану, хватить менi! Теж розвоювався вояка! – мiцним ударом одвiв кулак батька. – Треба було самому пiти! – в злобi перейшов на «ти». – Буває невдача.
– Чорти нехрещенi! Лобурi дурнi! Байстрюки! – люто затупотiв ногами, неначе затанцював Сафрон, i пiд очима двома сережками затiпалися фiолетовi зморшки. – Самi себе в домовину вганяєте. Не догадались на дорогу деревину покласти? Зразу б сани, як печериця, репнулись! Не догадались коней пострiляти!.. Бери зараз сiрники – щоб вiд будинку i попелу не залишилось! Хай не добром, а пожарищем злиднi огрiють руки!
