молодого Варчука. – От з такими, новими кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайнi хтось є з наших?
– Тiльки на однiй.
– А на другiй? Нема? Жаль! Ну, тодi стайню, де є свiй чоловiк, треба з кiньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла – це виграти половину битви. Вiзьмись у себе за це Не побоїшся?
– Обрався грибом – треба лiзти в кошик.
– Нi, в кошик нiколи не лiзь. Мене вже ледве були не застукали, а вислизнув, – i знову який раз почав хвалитись своїми удачами.
Пiсля вечерi Крупяк лiг у ванькирi i, схрестивши руки на грудях, зразу заснув мiцним сном. Його розкритi уста навiть увi снi смiялися хитрувато i вперто, оголяючи дрiбнi зуби. Карпо вийшов на двiр, обiйшов усе подвiр'я, сторожко виглянув на вулицю.
Темнопопелястi розiрванi хмари полохливо бiгли по низькому обважнiлому небi. Дощ лiниво зашарудiв по розбухлiй землi, i здавалося, що хтось притаївся за деревами, невидимий i могутнiй, як поступ самої весни. Карпо, здригнувшись, вперто пiшов уперед, i вже темiнь сторожкою ходою обiзвалася з другого боку…
– Хто там?
– Югино, це я, Варивон! Буди скорiше Дмитра.
– Ой, що таке? – злякано припала молодиця до вiкна.
– Стайня горить!
Дмитро надiває лише картуза i з пiджаком в руках вискакує надвiр.
Вогка березнева нiч неохоче пiдiймає i збиває набакир червону гостроверху шапку вогню.
Темнi вулицi зрiдка обзиваються важким гупанням i голосами. Варивон зразу ж провалюється в темрявi, i Дмитро тiльки по звуку поспiшає за ним.
Те, що вони побачили, перевершило найгiршi сподiванки: стайня була наглухо замкнена зсередини, а пiдпилi конюхи, що тiльки тепер прийшли до пам'ятi, десь загубили ключi i нi самi не могли вибратися, нi випустити коней. Будiвля наповнилась людським криком i iржанням худоби. Дужi копита марно били в мiцнi стiни, чути було, як туго натягувались ремiннi поводи i обривались, неначе басовi струни.
Той глухий гул болем вiддавався в кожнiй клiтинi Дмитра. Ненавидячим оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але нiчого не робили.
– Що! На весiлля прийшли дивитися!? Чи в кiно? – визвiрився i краєчком ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнiр, Григорiй Шевчик та Олександр Пiдiпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.
– Ану, хлопцi, берись! – скомандував Варивон i перший ухопився за березовий кряж. Кiлька рук пiдхопило дерево i через момент вдарили ним по дощанiй брамi. Як перебитi костi, хруснуло дерево, затремтiло, злобно огризнулося i знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину стайнi, розчахнулась.
– Вiдскакуй до стiн! – гукнув хтось, i в цей час троє коней вилетiли з стайнi i, високо несучи голови, прожогом кинулись в темiнь. З отвору рiкою покотився дим, а з нього вивалились напiвослiплi, очманiлi конюхи.
Варивон перший скочив у їдкий i гарячий потiк, а за ним наослiп побiг Дмитро. Перед собою вiн почув мiцний тупiт, i пiдсвiдоме притулився до цимбалини. Ослiплений кiнь, почувши людину, кинувся до неї i зупинився, важко хропучи. Дмитро обережно спiймав коня за оброть i, коли той метнувся на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як пiд рукою затрепетала i перекотилась зморшками тонка перегрiта шкура. З заплющеними очима, захлинаючись i збиваючи плечем коня, Дмитро вибiг у поле.
Яке чудове твоє вологе повiтря, березнева нiч! Неначе здоров'я ллється в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю i спеки. Яка чудодiйна ти, водо студена. Нiколи в життi ти не була такою доброю i живущою.
Дмитро наспiх втискає в жолоб свiй картуз, пiджак i, дужий, лихий, стiкаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями iскор, рiку.
– Живемо, Дмитре! – мiцною рукою б'є його по плечу вiрний товариш.
– Живемо, Варивоне!
– Ти не зразу, Дмитре, обрiзай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всi костi перетовче тобi – оскаженiла, одурiла.
З другого боку стайнi, немов на другому березi рiки, чути хрипкi голоси Степана Кушнiра, Григорiя Шевчика, Полiкарпа Сергiєнка. Варивон аж зупинився на мить.
– Дмитре, невже Полiкарп у вогонь кинувся?
– Виходить. В гуртi не тiльки батька добре бити! – i через хвилину вiн вискакує в браму.
– Ой, людоньки, де ж мої коненята? – журиться в димовiй завiсi голос Олександра Пiдiпригори.
– Всi тепер нашi. Не трать марно часу! – строго кидає Кушнiр.
– Нашi то нашi, а як мої дерешi згорять?.. Це теж нашi!
Все важче i важче вбiгати у стайню. Снiпки соломи валяться на голову, вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забиває горло, а жили на скронях так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з напруги. I Дмитро вiдчуває, як дерев'янiють в нього руки, ледве стримують коней, як важко заплiтаються ноги, як розбухають роз'їденi болючi очi.
До дiдька втому! Вiн не покине стайнi, поки не виведе останнього коня або поки кроква чи бантина не зiб'є його з нiг. Йому не сором буде подивитися в очi людям, Маркову.
Ось одурiлий жереб уже пiдминає його пiд себе. Вчепився чоловiк обома руками в оброть i повис на нiй мiцним зiбраним клубком. Iще одне зусилля – i свiже повiтря ледве не збиває Дмитра з нiг. Вiн заточується i вже нiчого не бачить перед собою. Чорнiють обпаленi брови, чорнiє обпалений чуб i боляче тужавiють руки, роздертi до м'яса шорсткими поводами. На щоках здiймаються жовтуватi напiвпрозорi пухирi. Чиїсь долонi бережно торкаються Дмитра, i вiн незабаром опиняється на вогкому сiнi.
– Спасибi, товаришу Горицвiт, – з хвилюванням чує тихий голос Недремного. – Спасибi за службу, за дружбу, як кажуть.
– То вам спасибi, – вiдповiдає пошепки i тягнеться рукою до твердої руки робiтника…
Як болить i щемить усе тiло. Ще i досi не вийшов дим iз невидющих очей. Але, крiм болю, є чуття радостi i гордостi.
Хорошi ви, березневi ночi, хороше життя, коли дивишся на вас ясним правдивим поглядом!
Тiльки Дмитро вже нiчого не бачив цiєї ночi. Одначе, летячи в тривожну i темну безвiсть, вiн вiдчував чи не найсильнiший прилив радостi, нiж за все своє життя.
XIX
Уже всi розiйшлися, проскрипiла пiдвода, на якiй у жару лежав Дмитро, а той гурток колгоспникiв, що найбiльше рятував конi, ще й досi стояв бiля курного пожарища. Значущiсть пережитого тiснiше єднала їх, i якось в усьому – i в розмовах, i в рухах, i в хвилюваннях – почувалось, що сьогоднiшня нiч видiлила їх чимось, як видiляється бистрiнь на водi.
В самотi людина росте непомiтно, мов дерево, i часто однобiчно, а на людях цей радiсний злiт бурхливiше пiдiймає твiй розум i чуття, наливає їх силою i могутньою певнiстю, якої не буває в тих, навiть здiбних, обдарованих людей, що стороняться широкої людської течiї; тому часто в їхньому життi знаходить мiсце душевна непевнiсть, а то й порожнеча.
Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього свого тягла, але сьогоднiшня перемога над вогнем, над ворогом залишила в серцi кожного глибокий слiд.
Недремний дав останнi розпорядження, i невеликий гурток разом пiшов у тихе попелясте свiтання.
– Здивував ти мене, Полiкарпе, сьогоднi. Нiколи не думав, Що кинешся в полум'я, – звернувся Кушнiр до Сергiєнка.
