жiнчиного слова. Вiн по одному голосу пiзнає, що вона ховає в найпотаємнiших схованках i чи зрозумiє його чесну дружбу i приязнь до першої любовi, чи не прийме це за власну образу.
– Славна вона жiнка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобi приїхати з нею до нас.
– Теж таке вигадаєш, – здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не запросив Марту до себе – все село тодi чортзна про що заговорило б. Та й хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.
– Язикiв нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком трубити. Ти ж знаєш, що поганець i найкраще болотом обкидає. А нам нема чого на дурнiв зважати. Я вiрю тобi, Дмитре.
– Он яка ти… А я думав: прокинуться десь ревнощi, зобижу тебе.
– Коли б ти ховався од мене, тодi б зобижалась.
– Дуже?
– Взнала б, що обманюєш, – нi одного дня не жила б, хоч як люблю тебе. Вигнала б з-перед очей i з серця, як Григорiя викинула. Усю свою любов тодi дитинi вiддала б, – так промовила цi слова, що аж у жар кинула Дмитра i неприємно вразила згадка про Григорiя.
– Ну, що ти, Югино. I думати не посмiй такого. Я хочу прожити, а не спаскудити свiй вiк.
XV
В холодному небi невидиме сонце бiлило розстеленi полотна. На сходi, прямо з лiсiв, поволi пiдiймалась, розросталась важка темносиза хмара з свiтлiшими, брудножовтими окрайцями.
– Снiг пiде. Це добре! – задоволене примружився Крупяк i мiцно плечем пiдштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний снiг i собi напав на Крупяка. Зчепились, мов пiвнi. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетiв на мiцного тонконосого Крупяка, але той в останнiй момент удару вiдскочив назад. Карпо, не зустрiчаючи опору, вже падаючи, звiрячо-спритним рухом зметнувся, проплив над самою землею i пiдвiвся, радiсний i злий, на льоту спiймав куций австрiйський втинок, що вислизнув з-пiд кожушка.
– Проворний хоч куди! – похвалив Крупяк. – Котячi маєш ноги.
– З нiг мене трудно збити. Я вже у шiстнадцять рокiв з парубками боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов на пружинках, тримаюсь, – сказав не без гордощiв.
Вiд шляху пiдiйшов Данько, постукуючи цупкими з кожушанки рукавицями. Його великi каштановi брови покучерявила паморозь; мороз вкрив вилицювате обличчя округлими бiлими плямами, якi бувають у замерзлих людей, коли їх заносять у теплу хату.
– Нiякого дiдька нема на шляху. Десь передумав – не поїде сьогоднi.
– Поїде. Робота жде його, не одне село має – цiлий район, – запевнив Крупяк.
За чорними, вкритими бiлими стрiчками снiгу стовбурами дерев, у молодому рудолистому дубняку форкнув кiнь i м'яко вдарив копитом у землю. Данько пiшов до коней, а молодий Варчук iз Крупяком – ближче до шляху. Лягли на снiгу, закурили. По той бiк дороги темними плямами окреслились постатi Прокопа Денисенка i Лiфера Созоненка. Перша снiжинка вiйнула перед очима i впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.
– Подобаєшся ти менi, Карпе, – затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до молодого Варчука. – Ти справжнiй мужчина. А мужчина повинен бути мiцний, злий, без милосердя i жалощiв. Нiхто тебе, будь ти самим святим апостолом, не пожалiє, коли сам собi лiктями, пазурами, зубами не проб'єш дорогу. То наша гнила iнтелiгенцiя проповiдує всякi доброзичливi байочки про любов до ближнього. А де та любов у бiса? к таке не без iнтересу дослiдження: коли ми зближуємо атоми, то на певнiй вiддалi дiють сили притягнення. Якщо ж вiддаль зменшується – починає збiльшуватися сила вiдштовхнення. Так i з людьми: вони нам бiльше подобаються на вiддалi, коли менше заважають. Не любов, а сила – основа рослинного, тваринного i людського життя. Виживає в боротьбi мiцнiший. От i треба бути в життi сильнiшим, щоб не любили тебе, а боялись. Ми раз живемо у свiтi, i треба все брати од життя. А просто тобi не дадуть – виривати треба, i це дiло сильнiших… Я – птах перелiтний, але про себе тобi даватиму знак. Ми в життi зможемо один одному стати в пригодi. Гора з горою не сходиться…
– Спасибi, – стримано вiдповiв Карпо. Навiть зайву балакучiсть тепер простив Крупяку.
Снiг сипнув сильнiше, i вони, обтрушуючись, повставали з землi.
– Замете нашi слiди. Природа з нами, – радiв Крупяк. Метелиця i надвечiр'я майже водночас спустилися на лiс, i сухе шарудiння та зiтхання дубового листу переростало в тривожне лопотiння. Так лопотять по фарбованiй жерстi, пробиваючись з-пiд даху, злостивi крильця вогню.
– Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвiр, – пiдiйшов Данько. – Коли вже ми мучитись перестанемо?
– На тому свiтi – у пеклi чи в раю, – посмiхнувся Крупяк i раптово насторожився, приклав руку до вуха: – їдуть!
– Їдуть! – ствердив Карпо, подаючись вперед.
– Хоч би не помилитись, – чомусь злякано розширились очi в Данька.
Мали виїхати зранку, але до секретаря райпарткому почали приходити з усякими справами селяни i затримали його до пiзнього обiду.
– Пора нам, Дмитре Тимофiйовичу, в дорогу? – вийшов з сiльради Марков, оточений людьми.
– Пiзно вже, краще переночувати.
– Авжеж краще заночувати. Неспокiйний час. Вовки в лiсах завелися. Та й двоногi вовки всюди пантрують тепер, – загомонiли люди.
– В Майданах голову сiльради вбили.
– А в Погорiлiй двох колюспникiв на шматки порiзали i в снiгах порозкидали… куркульня!
– Нi, нема часу бiльше залишатися, – скочив у сани Марков. – Прощавайте, люди.
Зразу ж бiля нього вмостився Iван Тимофiйович, якого вчора обрали на голову колгоспу.
– Всього доброго вам, – сердечно прощалися селяни. – Товариша Говорова пришлiть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!
– Цими днями прибуде до вас, – пообiцяв Марков. Дмитро з копита пустив конi розмашистою риссю.
– Якi красивi липи! – показав Марков рукою на дерева, що аж гiлля посхиляли пiд вагою снiгу, бiжачи до самого обрiю. – Добре цвiтуть вони?
– Рясно. Улiтку весь степ чаєм пахне.
– А бджоли привозите сюди?
– Нi, – вiдповiв Дмитро i з повагою подивився на Маркова. – Люди у нас мало бджiльництвом займаються.
– Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас пiд рукою тече. Як на душi, Дмитре Тимофiйовичу?
– Так, наче знову на свiт народився, – радiсно поглянув на Маркова.
Наближався вечiр. Над лiсом розросталася хмара, вкривала небо, i незабаром пустився лапатий снiг. Далечiнь курiлась i темнiла. Бiля лiсу Дмитро звiрив рушницю, поклав її напохватi бiля себе i вже не поганяв конi голосом, тiльки вiжками збивав iз них снiг.
Каламутна рухлива заметiль слiпила очi. Навiть столiтнi дуби обабiч дороги тiльки окреслювались неясними контурами.
Неначе щось майнуло помiж деревами?
Цьвохнув батогом, i в цей час од лiсу спалахнув зорею невеликий вогник, прогримiв пострiл. Конi рвонулись вбiк, але Дмитро вчасно стримав їх, осадив i направив на дорогу. Знову пролунав пострiл, i зразу ж Марков двiчi вистрiлив з пiстолета в тривожний лiс.
Дмитро в один момент передав вiжки Iвановi Тимофiйовичу, а сам схопив рушницю. Мiцно, до болю втиснув приклад у плече i дублетом ударив на вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвiв у дубняку.
Страшним криком обiзвалася рухлива пелена, i щось таке знайоме було в тому криковi, що мимоволi болiсно забилась думка: хто це? Швидко перезарядив рушницю i знову ударив у темiнь, що засвiтилась двома рухливими вогниками.
