– Дядько Полiкарп геройськи виводив коней, – обiзвався Григорiй Шевчик.
I худорляве обличчя Сергiєнка просяяло внутрiшньою посмiшкою. Хотiв щось на ходу видумати, але передумав i лише коротко вiдповiв:
– Своє ж рятували. Своє.
– Конюхiв наших треба всiх на густе сито пересiяти. Хтось iз них нам яму копає. Найкращих людей необхiдно поставити! – суворо, з роздумом говорить Недремний.
– Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловiк розбирається в конях, лiкувати вмiє. Ну й тебе, Полiкарпе, тебе. Пiдеш? – поклав руку на плече Сергiєнка Кушнiр.
– Пiду. Я вже так буду доглядати, що й миша в стайню не проскочить. Колись на економiї всi з нiг позбивалися – хто мучить коней по ночах, в сьомий пiт їх вганяє? Сам Колчак за мною послав. Налив менi чарку, собi чарку, дав карбованець авансом, i пiшов я ночувати у стайню. Прийшла нiч…
– Дядько Полiкарпе, так таку ж iсторiю розповiдав Василь Денисович Карпець, що з ним це було, – не витримує i пирхає Григорiй Шевчик. ;
– Карпець? Ну що ж, i з ним таке було, i зi мною було. Ми обоє на прикметi, як найкращi конюхи були, – гаснуть хитруватi блищики в очах, i обличчя Полiкарпа стає таким правдивим, що вiн навiть сам переконаний: так i в життi було, як щойно казав.
– Що ж ми тепер будемо робити? Хiба з цим тяглом упораєшся? До жнив можна з сiвбою дотягнути, – задумується Кушнiр.
– Може МТС тракторами допоможе.
– Свирид Яковлевич повинен пособити.
– Трохи пособить, але зовсiм не порятує; мало ще в нас тракторiв. А сiл багато в районi.
– Корiв треба пiдучити. Легшу роботу робитимуть: гнiй вивозитимуть, зерно. А кiньми – тiльки орати, – Шевчик пiдступає ближче до Кушнiра.
– Корiв? Це добре було б, тiльки баби таку веремiю закрутять, що й хати одцураєшся…
– Я свою корову перший приведу. Навiть навчу в ярмi ходити. А з жiнками треба не раз поговорити. Бо не посiємо – що будемо їсти? Суху землю гризтимемо? – i Григорiй чує новий приплив сили, певнiсть, що йому вдасться зробити по-своєму.
– Це добра думка, – погоджується Кушнiр, – берися, Григорiю, за корови, привчай їх до роботи. Ми тобi поможемо.
– Вiзьмуся. Хоча й знаю: немало буде смiху з куркульського боку.
– Добре смiється той, хто смiється останнiй. Ми будемо останнiми смiятися, а вони вже на кутнi починають…
Розвиднялось. Тихими i темнуватими од вiльгостi вулицями поспiшає додому Полiкарп Сергiєнко. На перехрестi його стрiв їдким смiхом Митрофан Созоненко, у якого не раз доводилося Полiкарповi брати у борг, особливо на переднiвку.
– Кажуть, Полiкарпе, ти в «єрої» записався Клячi з вогню витаскував. Чи не посмалив свої деякi причандали? Тодi жiнка з хати навiк нажене. Ха-ха-ха…
Якась несмiливiсть, що роками згинала чоловiка, на мить осадила чуття радостi, гiдностi. Але то було тiльки на мить. Рiзке обурення сколихнуло всю постать Полiкарпа, i вiн, випростовуючи худу спину, б'є словами, як батогом по обличчi.
– Чого б це я iржав на всю вулицю? Краще б ото було пiти по хатах i проценти видряпувати з очей людських та класову контрреволюцiю про колгоспи пускати, про оте рядно, що пiд ним усi покотом будуть спати, i iншу чортовщину.
– Ти що! Сказився? – здивовано i перелякано дивиться на нього, аж темнiє густими коноплинами веснянок.
– Що чуєш! – злiсно i гордовито прямує у другу вуличку Полiкарп.
Дома на нього нападається жiнка за пропалену, задимлену катанку, а семилiтня дочка Степанида кидається батьковi на шию.
– Цить, Лександро, – пiдхоплює дочку на руки. – Не твого, бабського, розуму це дiло.
– Авжеж, катанку спалив! Сам, як дiдько, вбрався в сажу. Хоч би помився. Дивись, як Степаниду замурзав.
А дiвчинка ще бiльше треться об почорнiле обличчя батька i радiсно кричить матерi:
– Мамо, я вже зовсiм чорнявою стала! Еге? Ловко менi!
– Ой, вертуха нещасна. Як вiзьму ремiнця, – смикає за сорочку сестрицю найстарший бiлявий Леонiд i кривиться, щоб усмiшка не здмухнула його строго-навчального виразу.
– Годi вже дурiти. Вимийся, Полiкарпе, та будемо снiдати. Бач, як зашмарувався, наче вугляр. I носить ото нечиста чоловiка в самий вогонь.
– А хто б тодi конi рятував? До всього господарського i вмiлого ока треба… Позбiгалися люди до стайнi, кричать, репетують, а що робити – не знають. Ну, я й скомандував їм братися за деревину. Прямо як командир скомандував. I всi послухались мене: Шевчик, Кушнiр, Горицвiт, Очерет.
– Ой, уже помовч. Теж менi командир! – смiється Олександра, зливаючи на руки чоловiковi.
– Татко, а багато ти коней вивiв? – крутиться бiля нього Степанида.
– Найбiльше за всiх – впевнено вiдповiдає, i кудись далеко-далеко, як за невидиму i невiдчутну грань, вiдпливає той острах, коли його ледве не вбив переляканий жереб. – I ти на мене за катанку сердишся. Подивилася б, який Горицвiт страшний вийшов з огню. Все лице обгорiле. Я i вiн – найбiльше дiла зробили Правда, вiн не такий проворний…
– Цить, не теревень, – i то звичний жiночий жалiсливий вираз, коли почула про Горицвiта, зразу ж зникає з обличчя, i вона насмiшкувато дивиться на свого чоловiка, трясучись у беззвучному смiховi. Той також розумiє, що перехопив через край, i швидко, дiловито переводить розмову на iнше.
– Тепер я вже буду в колгоспi старшим конюхом. А Василь Карпець моїм помiчником.
– Гляди, чи не навпаки має бути.
– Чого там навпаки Уже мене в правлiння мають ввести. За такi дiла, знаєш… Ну, що там в тебе їсти? Знову юшка пiсна? Коли ти вже щось розумнiше вигадаєш?
– Коли ти головою колгоспу станеш, – смiється Олександра.
– Ну, так, видно, ти замориш чоловiка юшкою, бо, певне, не швидко це буде…
Григорiй першi днi навiть жiнцi не признався, що привчає корiв до роботи. Встане ще до свiта, вип'є склянку молока i спiшить на поле.
– Чого так рано, Грицю, йдеш? – запитає здивовано Софiя.
– Дiло є. Знаєш, якi в нас неподобства бувають? Забуває орач сам доглянути плуга, бо сьогоднi оре одним, а завтра другим. Треба перевiрити, нарихтувати реманент.
– То хай ковалi за цим дивляться.
– Ковалi, ковалi! Все на них не звалиш. От потрiбно на правлiннi поставити питання: до кожного орача прикрiпити конi, плуга, щоб не мiняли щодня, мов на ярмарку.
Одначе через кiлька днiв Софiя довiдалась, чого так рано поспiшає Григорiй iз дому. В суботу, витопивши в печi, понесла жiнка у поле обiд. Знала, що перша бригада працює в Кадiбцi. Але в прилiсному урочищi не знайшла Григорiя.
– Де ви мого чоловiка подiли? – жартома запитала у Власа Свисика, що, нахилившись, ходив за плугом.
– А вiн з нами не оре, – зупинив конi i почав обчищати iстиком налиплу землю.
– Як не оре? – здивувалась i перелякалась Софiя: чи не трапилось щось?
– Дуже просто: пiди на Ведмежу – вiн там привчає корiв до ярма.
Бiльше нiчого не розпитувала жiнка i швидко майнула на Ведмежу.
В долинцi, бiля самої рiчечки, затиснутої висохлим торiшнiм рогозом, Григорiй водив на налигачi корiв. Побачив Софiю, знiяковiв, зупинився. Але Софiя була не з тих жiнок, що, коли треба i не треба, умiють зiпсувати настрiй чоловiковi. Не-начеб усе їй було давно вiдомим, вона привiтно пiдiйшла до Григорiя, змовницьки посмiхнулась:
– Думав – не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сiдай, попоїж трохи. За роботою чоловiк навiть пообiдати не має часу. Горе менi з такими робiтниками.
