– пiдхопив дружину обома руками i понiс до воза.
– Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.
– Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожалiє, як не чоловiк! От дурна баба: ну, цiлуй, бо на землю кину.
– Досить, Варивоне, – iще тiснiше притулилась до його мiцних грудей.
Варивон бережно посадив жiнку на воза, накрив її мокрi плечi своїм сукняним пiджаком i риссю пустив мiцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокiрну худобу, якої боялись навiть конюхи. Густим пурпуром горiв i мiнився захiд. Теплий вiдпар котився полями; над Великим шляхом низько i м'яко майнула крильми сова, i очi її засяяли, як два вогники.
– Тю, чорт! – вилаявся Варивон. – Носить тебе лиха година.
Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь i тихо промовив:
– Коли б не змокла ти, заспiвали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос.
На перехрестi наздогнали високу, худу i сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невiдомого був тiсно ув'язаний зелений тугий мiшок, бiля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме i тривожне було в цiй високiй чорнiй постатi. I вже обганяючи її, Варивон скорiше здогадався, нiж пiзнав, що це був Сафрон Варчук. – Пiзнала? – подивився на дружину.
– Неначе Варчук? – вiдповiла, нахмуривши лоба, i ближче присунулась до чоловiка.
– I не вхопило нiде такого гада.
– Варивоне, пiдвези! – хрипло гукнув Варчук i швидко пiшов до воза, розтягуючи в усмiшцi зморшкувате обличчя.
– Я вас пiдвезу тiльки на той свiт, – злiсно процiдив Варивон i погнав конi в село.
XXI
Погода була мiнлива. У травнi раптом похолодало, i Дмитро навiдрiз вiдмовився сiяти гречку.
– Почекаю ще кiлька днiв, а зараз пiду орати на пар, – заявив Степановi Кушнiру.
– Що його робити? – в нерiшучостi завагався той. – Треба посiв вчасно закiнчити, за графiком. За графiком.
– Ви все з тим графiком носитесь, як деякi уповноваженi з району, – натякнув на Петра Крамового.
– Чого ти менi цим уповноваженим печеш очi? – i собi розсердився Кушнiр. – Тиснуть на нього i на мене, щоб скорiше засiвали.
– I вiрно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю…
– Словом, роби, що хочеш… Я нiчого не знаю. Я знаю: ти сiєш гречку, i сьогоднi дзвоню в район, що твоя бригада засiяла дев'ять гектарiв.
– Про мене, хоч i в область дзвонiть, – невдоволений вийшов надвiр. – Хлопцi, берiть плуги – i поїхали орати на пар, – звернувся до своєї бригади.
– Аз гречкою як? – поцiкавився Карпо Варчук.
– Тебе i гречка кортить? – з серцем нагадав минуле.
– Що ви, Дмитре Тимофiйовичу, про таке згадуєте. – Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. – Вам привiт од мого батька.
Нiчого не вiдповiв Дмитро, заклопотаний сiв на воза i поїхав у поле.
Надвечiр до його бригади примчав на машинi Петро Крамовий. Не вилiз, а вискочив з кабiни, радiсний i злий.
– Ти що робиш, свавiльнику! – зразу ж насiвся на Дмитра. – Зриваєш посiвну кампанiю? Пiдривом колгоспу занiмаешся!?
– Я дiло роблю, – понуро вiдповiв, не дивлячись на Крамового.
– Яке дiло? – злорадно заiскрилися очi. – Чорне дiло? Хто тобi наказав орати на пар, коли масиви лежать незасiянi?
– Зараз сiяти не буду. Коли грунт прогрiється до п'ятнадцяти градусiв, тодi сiятиму.
– Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сiй гречки – хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплiчнику.
– Я, я – куркульський поплiчник? – смертельно поблiднув Дмитро.
– Ти! Ти!-театрально ткнув пальцем Крамовий, не помiчаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, i знову злостива усмiшка освiтила м'ясисте обличчя.
– Я? – аж вигнувся Дмитро. – Геть менi звiдси, враже, бо зараз батiг посiчу на тобi i пужак поламаю на тобi! Геть! – уже не володiючи собою, ступнув крок уперед, i важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремiнець, обкрутився навколо пужака i швидко почав розкручуватись.
Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'ятi. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмiшку, i лише уста затрiпотiли нервово, часто. Прожогом скочив у кабiну i звiдти вигукнув:
– Сьогоднi ж, сьогоднi ж виключу з колгоспу! Бандит!
Машина загурчала, заколивалась i незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерiзав батогом молоде стебло полину i швидко пiшов до плуга. Вiн так затис у руках чепiги, що зразу ж зламався болт.
«Невже викине з колгоспу? Яке вiн має право? Яке вiн має право?» – поринув у роздуми, не помiчаючи, як спiвчутливо стежила за ним уся бригада i радiсно, насмiшкувато – Карпо Варчук та Кузьма Василенко.
Смерком Дмитро важко попрямував до села. Бiля мосту порiвнявся з Прокопом Денисенком i Василснком. Плескате й округле, неначе мiсяць, обличчя комiрника аж свiтилося радiстю, i Василенко кривився злобливою усмiшкою.
Хотiв мовчки обiйти їх, але Прокiп нахабно заступив дорогу:
– Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобi, Дмитре, вошi в тюрмi погодувати, щоб не був таким розумним.
– Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,– аж заледенiли од злоби очi Василенка.
«Яка страшна нiкчемнiсть, коли впивається своєю перемогою». – I Дмитро тiльки тепер зрозумiв, наскiльки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким вiн завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радiстю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенiлими брудними пазурами.
Дмитро, вирiвнюючись, тiльки руку одвiв назад – i обидвi постатi проворно одскочили вiд нього.
– Тю-тю! Дурний! – вилаявся Прокiп i знизив голос:-Ми i добром до нього, а вiн… Ех ти, кров баламутська… Дмитре, – оглянувся навколо, – давай дiло одне обкрутимо. Ну, не бiсись. Послухай ранiше. Сам знаєш – влип у нелегке дiло. Тут не крадiжка – полiтикою пахне. А полiтика – дiло нешутєйне.
– Еге ж, полiтика, – похитав головою Василенко.
– Ну, i чого од мене хочеш? – вiдчув, як пересохли вуста i в горлi.
– Найменшого, – наблизився Прокiп, неспокiйно вертячи очима. – Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того… розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуроровi переiнакшиш свої слова про ячмiнь… Iнтересно, можна сказати… I кози будуть ситi, i сiно цiле… Що? Непогано придумано? – i засмiявся.
– Я тобi як скажу, так зразу вас ухватить… В яку компанiю мене посадовив! – аж затуманилося в очах.
– А ти що? Кращий за нас? – засичав Василенко, вiдскакуючи назад. I знову його обличчя застрибало вiд злостi.
– I ти, гнидо, себе з чоловiком рiвняєш? – неждано позаду озвався голос Олександра Пiдiпригори. – Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, – звернувся до Прокопа, – аж
