Григорiй зрадiв у душi, що Софiя, яка не раз умiла обпекти їдким i насмiшкуватим словом, так вiрно оцiнила його роботу, не дорiкнула за обман.
– От молодчина. Так їсти захотiв, – похвалив дружину, хоча й зовсiм не хотiлося обiдати.
Вибрали зручне мiсце на бережку. Софiя розстелила полотняну пiлку i зручнiше умостилася на землi.
– Катерина з кожним днем усе бiльше стає схожою на тебе. Викапаний батько, – тихо говорила за обiдом, пригадуючи усi риси своєї дочки.
– А язичок твiй, – засмiявся i вiдхилився, коли Софiя замахнулася ложкою на нього.
– Григорiю, важко корiв навчати?
– Нi. До всього пiдхiд потрiбний, – уже весело розповiдав. – До худоби треба мати добре око й руки. Вiд iншого корова за троє гiн бiжить. А я її спочатку так лагiдно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись – вона до мене шию витягає, а далi одежину – лизь, руку – лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче пiсля поцiлунку.
– Порiвняв, – засмiялась Софiя.
– Далi даю коровi ярмо понюхати. А потiм: «Ший, ший, манька». Вона i кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспокоїш її, пiдгарля почешеш… I помiтив, що худоба любить по своєму слiду ходити. На другий день уже у вiз-порожняк запрягаю. Корови землю нюхають, боязко їм, ступають несмiливо, з опаскою. От я їх справляю на вчорашнiй слiд. Почує худоба свiй дух – i повеселiшає, смiливо йде. Потiм веди їх куди хочеш – не бояться.
– Он де вони воркують! – почули голос Степана Кушнiра.
– Просимо обiдати, – пiдвелась Софiя з землi.
– Не хочу. А є що? к?
– Знайдеться.
– Тодi пособлю вам. Бо за цiлий день так набiгаюсь, що й нема часу на обiд пiти, – присiв Кушнiр. – Григорiю, хочемо тебе послати на агротехнiчнi курси. Поїдеш?
– З радiстю, – без жодного вагання вiдповiв Григорiй, i обличчя Софiї зразу ж похмурнiло.
– А надовго тi курси? – запитала, одводячи очi вiд Григорiя.
– На шiсть мiсяцiв. Пiдучиться ходити бiля землi! Це велике дiло! – повчально промовив Кушнiр, справно орудуючи ложкою. – На агрономiчну лiнiю треба нам ставати.
– Це правда, – погодився Григорiй. – Коли, як не тепер, учитися чоловiковi. Прочитав я про Мiчурiна, i так захотiлося по-справжньому прикласти руки до землi, по-вченому ходити бiля неї… Не хмурся, Софiє, будуть бабськi курси – i тебе з хати нажену…
Отi роки, що навiк одшумiли весняними зливами, горобиними ночами, осiннiми туманами i голубими завiями, впритул пiдiйшли до Дмитра. Навiть здавалося: то не вiтер оживає в темрявi, а наближається з далеких берегiв те життя, що тiльки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, вiдходитиме в даль i знову повертатиметься, все бiльше притiняючи i не тьмарячись, як надвечiрнє врожайне поле.
Не просто були прожитi останнi лiта. Була в них скорбота i радiсть, помилки i невсипущi шукання, цвiт i плiд, i кожен рiк був обсiяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, нiж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто i повно. Дмитро не довiрявся тим сумовитим пiсням, що викреслювали прожитi роки. Чи не кожен iз них розширював його життя, радував своїм теплом i свiтлом, збагачував новим досвiдом. I свою працю, вдумливу, кревну, вiн, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радiсть зробленого, пережитого жила поки лише в його серцi, але iз нею, цiєю мiцною, повною радiстю було добре, як щасливiй матерi зi своєю дитиною…
– Татку, це ви?
Недалеко вiд двору кинулась назустрiч йому Ольга.
– Нi, не я, – любовно пiдхопив дочку на руки, умостив на плече i широкими кроками, майже бiгцем, поспiшив на подвiр'я.
– Татку, чого ви так довго на полi були? Ми ждали вас, ждали.
– Треба було досiяти ячмiнь.
– Татку, а чого за нами зорi йдуть?
– Чого зорi йдуть за нами? – задумавсь. – Не знаю.
– Е? – недовiрливо перепитала. – Ви такi великi, ви повиннi все знати. Чого?
– Бо у них ноги є.
– Нi, нема, нема! Ви обманюєте, татку! – застрибала на плечi.
– Обманюю? Ну, так зараз же злазь менi на землю.
– А я не злiзу! – ще мiцнiше охопила голову батька обома руками. – Андрiй каже, що зорi бiльшi, нiж наша земля. Правда, пiдманює? Вони маненькi, маненькi, як мачки.
– Пiдманює. Нiчого в свiтi нема бiльшого i кращого, нiж наша земля.
– Я ж казала Андрiєвi, що вiн брехунець. А вiн ще и сердиться, каже: нiчого я не тямлю. Чого, тату, малих усi пiдманюють?
– Хто ж тебе ще обманює?
– I ви, i мама. Мама принесли хлiб i кажуть, що вiн вiд зайця. А ви кажете, що зорi ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.
– I в кого ти вдалася, така лепетуха? – любовно поцiлував дочку i, пригинаючись, увiйшов до хати.
– I зовсiм я не лепетуха, – образилась i вiдкопилила червонi пругкi уста. – А що ж, менi бути такою вовкуватою, як Андрiй?
– Хiба так можна говорити про свого брата? – нагримав на Ольгу. I неприємно стало, що справдi Андрiй може вирости таким похмурим, мовчазним, як i вiн, Дмитро. – «А це недобре: мiж людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився».
– Припiзнився ж ти, чоловiче, – метнулась Югина ставити вечерю на стiл.
З другої хати увiйшов Андрiй, мовчки пiдiйшов до батька.
– Сiдаймо, Андрiю, вечеряти, – посадив сина бiля себе.
– Я вже, – коротко вiдповiв, i Дмитро пильно подивився на свою дитину. «Цей зайвого слова не скаже».
– Дмитре, завтра по тебе пiдвода заїде? – Югина сiла бiля Андрiя.
– Заїде. Вдосвiта.
– Менi треба на буряки завезти добрива i клiтку з курми.
– Добриво вiзьму. А курей хай тобi хтось iнший везе.
– Чому?
– Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?
– Який ти чудний, Дмитре. Всi ж тепер вивозять курей на поле.
– А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Пiд'їде пiдвода – їдь зi своїм птаством, а я й пiшки на поле пiду.
– Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм мiсцем перед курми, – лукаво глянула на Дмитра.
– Не стiльки перед курми, як перед курячою матiр'ю. Як твої буряки? Ячмiнь пiдсiвали?
– Вже мiсцями й посходив. Цими днями будемо вслiпу шарувати.
– Агрономша, – прижмурився i вийшов з-за столу.
– Насмiявся сак iз вершi… Самого агрономом заочi називають.
– Татку, лягайте iз нами i розкажiть якусь казочку, – покликала батька невгомонна Ольга.
Дмитро пiдiйшов до великого лiжка, лiг iз дiтьми, охопив рукою Андрiя, i той радiсно притулився всiм тiлом до батька.
– Татку, розказуйте. Тiльки таке страшне-страшне, щоб аж очi заплющувалися.
– Батько за цiлий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, – розважливо сказав Андрiй.
– Вiрно, сину, кажеш. Пiсля роботи я хочу вiдпочити, хочу, щоб ви менi щось розказували.
– Та хiба ж ми умiємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм юшки? – i засмiялась. А ручки двома проворними звiрятами забiгали в батьковiй чупринi.
